Та хiба, не зрозумiло?

Та хіба не зрозуміло?
Що Господь дає нам силу,               
Життя, волю, благ добра,               
І безмежнії права.
Та чом правда в цім не та?       

Чи від біса? Чи від зла?               
Чи від темряви навчання, 
Наукового повчання.    
Віддаємо  всі права,   
На Господнії діла. 
               
 А раз так! То в чім біда?    
Що штанів у нас нема.
Десь поділась і сорочка,
І маленька сопілочка,   
Кінь гетьманський?
Десь пропав,
Й булаву з собою взяв.
Шабля, чоботи й вся сила,   
І козацькая чуприна.   
Все пішло коту під хвіст. 
   
Так тихенько, а ні в року,
Ще почухавшись посидь,   
Й за душею прийде біс.         

Та хіба не зрозуміло? 
Дав Господь козацьку силу!
Шаблю, долю й щиру ниву, 
Булаву на всі права,   
Ще й гетьманського коня.
Все зміняли й віддали, 
На обіцянки одні.          

Глянь козаче на руїну, 
На рідненьку Україну,   
Що? Куди? і Де? Почім?,   
Де та шабля? Де той кінь?

  Хто здобув маєток гарний,
Не боронячи держави.   
Люду кидав лиш слова,   
Дбаючи свої блага.

  Може й так. Не треба брате,
Через кров добра шукати,    
Виглядать того коня,   
Його вже давно нема.
За кордон? Та честь не та,
Рахувать їхні добра.   
Бо не та у тебе доля,               
І душа в тебе не та,         
Що Творцем тобі дана.

Стань у полі, Помолись!   
Брату в очі подивись,      
Поблагай у нього долі,               
Поділись з ним тим, що є!
Сповідайсь в гріхах своїх. 
Попроси блаженства Краю,
Й на себе гріхи візьми,   
І пролиті, і чужі, 
І отих синів бридких,   
Нобіцянки липких.

Так! Ця доля брате,
Не заслужена твоя.   
Та вона - лише одна, 
Воля нашого Отця!               

І я вірю! Не гайнеться,   
Як усе оте вернеться:   
Кінь і збруя, всі права,    
І Гетьманська булава, 
На українські поля! 
Що від обрію й до краю,
Зманом втрачені були, 
Чорту в руки віддані.
 
  Ще зів’ється та стежина,   
Що Козацькая старшина,
Міць державну принесла: 
Хліборобам їх поля,   
І ту грамоту! І волю!   
На українськую долю,   
Від небесного Отця,      
А не бридкого слівця!