Урбан стичнка казка, або пригода одного вечора

Автівки сновигають містом, як миші по стодолі у пошуках зерна. Вулиці, як писанки, розписують жарівки та неонові вивіски магазинів і пивниць, барів і готелів, ресторанів і бутиків.
І не треба плутати магазин і бутік. Це дві кардинально різні речі. Перші для всіх, а ще там можна купити продукти, а другі для тих... Наприклад, для тих, хто слідкує за сезонними знижками.
Але справа не у магазинах, і не у бутіках.
Він ішов вулицею-писанкою. Робочий день, дякувати Богу, добіг свого логічного завершення, а його не звільнили (що з одного боку дуже тішило). Він навіть встиг зробити купу професійно-обов'язкових справ, які на початку самостійно-робочого поуніверситецького життя приносили йому ще більшу купу задоволення, а зараз викликали спротив, а інколи й небажання щось взагалі робити. Беззаперечним, і хоч трохи позитивним, але по-американськи, у цій усій ситуації незадоволеності своїм сьогоднішнім життям він вважав той факт, що за оцінками керівництва і досвідчених колег по роботі, він був молодими, перспективним і достатньо кваліфікованим спеціалістом у своїй галузі.
Кажучи простими словами, він був гарним журналістом і не більше, але й не менше... На відміну від гламурних красунечок з відділу моди чи маститих динозаврів з відділу політики, він завжди готовий писати на різні теми: від шопінг-терапії до високого мистецтва і державної політики чи кулуарних пліток наших можновладців. Єдине від чого він завжди намагався відкараскатися, так це від спорту. Писати про нього не любив, а інколи й сам ставав героєм подібних тематичних публікацій, бо займався Айкідо і мав уже перший дан. (Екзамени на одержання якого, до речі, складав у Країні Сонця, що сходить, себто у Японії.)
Він йшов темною вулицею до свого помешкання, яке поки винаймав у літньої пані Зінаїди Петрівни, але планував за підтримки батьків у найближчий час викупити його. Пані Зінаїда збиралася виїхати на ПМЖ до доньки в Італію, і втрачати такий шанс він не збирався.
Так от, чомусь цей квартал міста завжди освітлювався погано. «А, - згадав він, - тут же неподалік дитячий будинок, з якого часто тікають діти, чомусь в основному хлопці. Вони, з незрозумілих для штатного психолога причин, б’ють ліхтарі». Він про це якось писав матеріал у газету.
Але менше з тим, до темноти у провулку, на якому стояв хмарочос з його житлом, він звик. Та й взагалі вважав, що вечірні сутінки здатні навіть найнепривабливішому урбаністичному пейзажеві додати загадковості і краси, а якщо не краси, то принаймні таємничості... І тут, у сіро-дощових сутінках п’ятниці, його фантазію не можливо було зупини. Йому здавалося, що за рогом будинку на нього чатує вовко-людина, а у під’їзді він зараз зустріне мавку лісову, а на сходовій клітці...
«Стоп, це уже здається не зовсім фантазі», - подумалося йому. Далі навіть з Станіславським уже не можна було затягувати паузу, а тому він вирішив зробити просто – ввімкнути жарівку, яку сам вчора вкрутив у цоколь. Коли світло було увімкнене, він остаточно переконався: людина  на сходовій клітці - це не витвір його океанічно-глибинної фантазії.
Перед дверима його квартири стояла молода вагітна жінка. У голові крутнулася фраза з пісні: «плачет девочка в автомате», чи якось так... Занадто вологими були її бурштинові очі.
«Добрий вечір, мене звати Ярослава, - жінка відразу пішла у синтаксично-фонетичний наступ на нього. - Вашу адресу мені дав Степан. Пам’ятаєте такого? З універу. Ви колись у нього брали інтерв’ю – він математик, а потім його запросили на стажування в Німеччину, а ви з ним ще потоваришували», - незнайомка ще продовжувала щось говорити, пояснювати, але він цього уже не чув. Він силкувався згадати того диво-Степана, про якого йшлося в односторонньому спічі, і вкотре давав собі обіцянку-цяцянку – ніколи не давати своєї адреси чужим людям.
А те, що, до речі, дівчина назвала словом «потоваришували», були кількаразове відвідування пивниці через дорогу від редакційного офісу. Степан там вичитував інтерв’ю, яке він зробив про молодого генія-математика.
«І що у мене за звичка така дурнувата - давати свою адресу першому ліпшому знайомому тільки тому, що я відчуваю на інтуїтивному рівні, що йому, або його знайомим знадобиться саме моя допомога?» - питав він у себе.
На відміну від інших чоловіків, він завжди довіряв своїй інтуїції, цьому його навчила прабабця.
«Вибачте, що ви сказали? – запитав він у дівчини, відчувши її здивований погляд на собі. – Я просто щойно з роботи, - вирішив він пояснити неочікуваній гості ситуацію, бо зрозумів, що занадто довго думав про себе у собі і не звертав уваги на вагітну, а їй же, мабуть, важко отак стояти, а ще сумка у році, і не відомо скільки вона тут стовбичить. – Давайте, зайдемо до квартири. Я поставлю чайник, і ви мені спокійно все розкажете ще раз за горнятком чаю чи кави, бо чесно кажучи, я був не дуже уважним. Самі розумієте, багато у голові зайвого після роботи».
Поки він відкривав двері (а замків аж два – це була вимога господині, добре, що хоч ремонт у квартирі вона дозволила йому зробити під себе у вартість оплати оренди), думав: «Цікаво, що могла б подумати про мене дівчина, якби знала, про що я насправді думав за мить до того, як піднятися сходам. Впевнений, що таку тендітну істоту здивували б думки про вовко-людей чи лісових нявок».
Вони зайшли до квартири. Сумку незнайомки прилаштували на поличці над взуттям біля люстра. Відразу, оминувши усі кімнати, пішли на кухню. Він запросив жінку сісти до столу і поставив чайник на газ.
«Розповідайте. Я вас уважно слухаю», - сказав він, зосереджуючись на двох речах одночасно: слуханні розповіді Ярослави (здається саме так звали жінку), і пошуком чогось їстівного у шафці. Добре, що талант робити кілька речей одночасно він отримав у спадок від батька-викладача.
«Як я вже казала, мені вашу адресу дав Степан-матиматик. Мене звати Ярослава. Степан, коли висилав електронкую вашу адресу додав, що до вас можна звернутися у разі крайньої необхідності, і що ви та людина, яка зрозуміє і допоможе. Я б ніколи не наважилася прийти у такому стані до незнайомої людини, але у мене не було іншого вибору. Я заміжня, а тому ситуація може здатися ще не зрозумілішою. Спробую вам пояснити»...
Виявилося, що Ярослава теж математик, працює у якось з місцевих дослідницьких центрів, а прийшла до нього, бо була у відчаї. За тиждень-два вона мала народити. Хлопчика чи дівчинку не знала, бо принципово попрохала лікарів не казати. На узі ходила, але лише для того, щоб дізнатися як розвивається малеча - от і все. Її чоловік – перекладач-лінгвіст, який працює у великій іноземній корпорації. Так от, нещодавно він, нічого не пояснивши Ярославі, зібрав речі і пішов з дому. Шукати його у такому стані вона не могла, а з невідомих для нього причин, звертатися до друзів чи родичів не захотіла.
Вона думала, що Ігор повернеться. Та минуло уже шість днів, а його все не було. Про те, що з ним було усе гаразд вона знала точно, адже раз на день отримувала від нього електронного листа, у якому він запитував, про її самопочуття, і раз на день чула його голос по стільниковому. Усі її питання і прохання повернутися чи, принаймні пояснити, що трапилося, чоловік ігнорував. А коли вона написала Степанові про свою проблему, то він чомусь просто надіслав їй його адресу. Спочатку вона нічого не зрозуміла, і навіть не збиралася до нього не те що йти, а навіть писати чи телефонувати. Але сьогодні її сили і терпіння натягнулися, як струна на контрабасі, а Ігор по стільниковому сказав, що ні вона ні він не винні у ситуації. Але далі так бути не могло. Не зважаючи на те, що дитину він хоче, а Ярославу любить – бути поряд він не може.
У цьому місті Ярославиної оповіді він взагалі нічого не второпав, але вирішив дослухати жінку. Вода закипіла, і він зробив зелений чай...
Поки Ярослава пила чай, у нього була мить спокою для роздумів. Кинувши оком на Ярославу, він зрозумів, що якби зустрів її за інших у мов десь у мегаполісі поряд з чоловіком, то подумав би, що вона нявка лісова, яка вирішила жити з людським чоловіком – такі глибокі були у неї очі, а волосся русявим з мідними відблисками і одягнена вона була у світло зелену сукенку.
Зробивши останній ковток чаю без цукру, але з медом, Ярослава поставила чашку на стіл і сказала: «Ось вам адреса. Тут ви знайдете Ігоря. Я тому, до вас і прийшла, бо він зараз у знайомого у будинку навпроти. Коли я це зрозуміла, аж тоді наважалися прийти до вас. Знаєте, кажуть вагітних інтуїція не підводить. Я вас дуже прошу, сходіть туди і поговоріть з ним. Я чомусь стовідсотково впевнена, що ви зможете нам допомогти».
Він не став сперечатися з вагітною. Постелив її ліжко і вклав відпочивати, а сам пішов у ніч. Він достоту не знав, чим може зарадити у даній ситуації.
Зайшов до найближчого магазинчика взяв пляшку коньяку, відкоркував, зробив ковток, сів на лаву під сусідським будинком, у якому на першому поверсі була квартира з листочка паперу, який дала Ярослава.
Коли у голові поменшало різних думок, він пішов у під’їзд. Двері квартири під номером 3 відкрив молодий чоловік, коли він його побачив, то відразу зрозумів, що це був Ігор. Він чомусь шалено був схожим на вовко-людину із його фантазій: темні очі і волосся, гострий ніс, суха, але міцна статура.
«Ви від неї?» – запитав Ігор.
Йому подумалося, що й чуття у Ігоря була, як у вовко-людини.
«Так. – відповів він. - Вона спить у будинку навпроти, у моїй квартирі на третьому поверсі. Ви повинні піти зі мною, а завтра разом піти додому, і жити щасливо», - ніяких аргументів чому, і як, і для чого, у нього не знаходилося для Ігоря, але він точно знав, що Ігорю конче треба зараз саме цих слів, які він казав, але він не знав чому. Вкотре, він подумки дякував прабабці по материній лінії, яка навчила його довіряти інтуїції.
За три дні у Ярослави та Ігоря народилися двійнята – хлопчик та дівчинка. Хлопчика назвали на його честь – Олексієм. Коли він, тепер хрещений тато, стояв у церкві, тримаючи немовлят, то відчув, вони нарешті об’єдналися – стали одним єдино-цілим – його фантазії та реальність.
Катерина Криворученко
28-29 січня 2009 року