Енерг я в чного слова

(літературно-музична композиція до Дня народження Великої поетеси
нашої сучасності – Ліни Костенко)

Обладнання сцени: 1. Проектор, що показує портрети поетеси, під час мови ведучого, від сучасних (з букетами троянд на своїх ювілеях) до молодих, юних;
2. Живі квіти;
Голос: Буває, що земля гомонить, і тоді до неї поспішають полководці; буває, що земля тріскає від спраглості, як від розпуки, в очікувані солоного поту хлібороба. Та буває, землю проймає біль. Тихий, мовчазний, довгий. І тоді до неї приходять поети – щоб перелити той біль у вічну енергію слова.               
(Володимир Іванишин)
Ведучий 1: Ці слова такою ж мірою стосуються і Лесі Українки, і Олени Теліги, і Ліни Костенко – знакових постатей своїх епох, які приходили до українців дуже вчасно, долаючи енергією слова морок доби, даруючи духовне просвітлення.
Це слова долі, а не біографії. А доля говорить мовою вічних універсалій буття і духу людського. Тут – безмежність особистості, яка твориться і твориться, триває і триває, міниться і міниться, утверджує себе в духовному розростанні. Тут непідлеглість творчості перед випробуваннями долі або підступами прозаїчніших сил і філософські питання буття, і психологічні нюанси щоденності.
Ведучий 2: Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року у місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й всіляко прищеплювали дитині високі моральні цінності.
Через рік після закінчення інституту у 1957 році вийшла перша  книжка її поезій „Проміння землі”. Згодом, у 58-му, ще одна – „Вітрила”. У 61-му – „Мандрівка серця”. Вірші у збірках були настількі сміливі, що не було зрозуміло, як взагалі таке могло пройти повз „всевидяче око” „слуг” народу.
Проте, таки бачило... І вже у 1962-му збірка „Зоряний інтеграл” була гостро розкритикована ідеологічною цензурою, і зоряні іскри з душі молодої поетки світу Божого не побачили. Така ж доля очікувала і книжку „Княжа гора” у 1972 році. Саме тоді і почався так званний „шухлядний” період поетки – писання у стіл.
А затишок співає, мов сирена. 
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
Але сила правди, сила волі та незламні переконання не звели на нівець потужний талант молодої поетки.
(Вихід актриси- Ліни Костенко – молодої дівчини,  зодягнутої у строгий костюм, можливо, з якоюсь ретро-зачіскою часів молодості Костенко.)
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне - дивитись в очі звіру
І просто – залишатися людьми.
Ведучий 1: Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислюватися над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним.
Дебютувавши трохи раніше за „60-десятників”, вона стала їхньою предтечою, однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії.
Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Костенко користувалася такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялися її чіпати.
(Вихід актора-читача, його одяг -  теж, бажано, в стилі того часу)
Читач: Її книжка „Над берігами вічної ріки” – стала справжньою літературною сенсацією, адже люди відчували справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. У „Вічну ріку” вливалися струмочки життів окремих людей.
Це масштабне річище, в якому злилося суто особисте й загалньолюдське. Нерозривно поєднане з морем історичної пам'яті.
Молоду Ліну Василівну засуджували мовчки. Спочатку її ім'я зникло з періодики. Згодом її просто перестали друкувати.
Актриса-Ліна:
...перед суддею, Богом і людьми
Чурай Маруся – на підсудній лаві,
І пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
І всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
Пройшли б над полем буковок хистких.
Читач: Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець саме існування тюрми. Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім 20го – це історія несвободи і цензурних утисків. Це історія пристосування, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Усього того, що могла на той час являти з себе Спілка письменників України.
Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона прищепила сотням українцям непохитну певність у тому, що цензура – це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству.
Про неї ходили легенди – про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, мантії, шпаги з викликом пронести на політичні судилища квіти для засуджених.
Тому вона, хоч і вся з історії, узагалі не належить історії, а швидше навпаки – майбутньому. Вона - його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: „Ми є тому, що нас не може бути”.
Актриса-Ліна:
Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, мов факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали.
Зрубав дерева, трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
Пройшло те військо... І пройшли
 віки...
Піски пустель засипали канали.
Ріка в русло вернулася своє.
Царя немає. Є ріка Діала.
Немає Кіра. А Діала є.
Ведучий 2: Так вона і жила – ця велика поетка від Бога: ішла в свій глибокий світ, коли в цьому руйнувалися моральні засади, коли вихована у любові до свого краю, інтелігенція змушена була копати собі шанці і оборонятися від тоталітарного режиму діючої влади, що тоді здавалася вічною.
 Актриса-Ліна: (трохи із сумом)
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.

Це знаю я. Жалій мене звіздарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.
                (пауза. Далі - замріяно)
На конвертики хат
Літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки – біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.
                (пауза, музика – кілька секунд, стихає)   
Опускаюсь на землю,
На сизий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходить жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде,як дзвін.
                (пауза, мелодекламація)               
Ходить мати в городі, і лащиться плющовий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
Ведучий 1: Минали роки. Генсеки мінялися на президенти, як пори року. Хтось обіцяв кінець світу, хтось пророкував глобальне потепління, хто – похолоданя. Константою ж  лишалася для неї поезія.
Читач: Уявіть собі картину. Засідання світлиці 3 листопада 1999 року. Великий конференц-зал Будинку вчителя – і партер, і балкон (а це понад 500 місць!) – повний-повнісінький, а народ все прибуває та прибуває... Ось уже і східці всі зайняті, не те що сісти, стати ніде... Кількість слухачів сягала допустимих норм пожежної безпеки, і довелося з вибаченнями зачиняти вхідні двері. В той день багато людей, які хотіли зустрічі з Ліною, на жаль, залишилися поза межами зали. Сама зустріч та розмови були надзвичайно цікавими. Виступ Ліни Василівни – відвертий, чесний, жорсткий, не компліментарний, без намагання сподобатись та догодити слухачам – сприймався, як подих свіжого вітру знесиленим, чи ковток холодної чистої джерельної води спраглим...
 А в кінці вечора Ліна Василівна на численні прохання почитала свої нові поезії – і якось дуже зворушливо було бачити, як вона перегортає листочки паперу з написаними від руки віршами. 
Актриса-Ліна: (вірш „Лист”)
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного
сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стривожені
вірші пишу. Наче прозу пишу - без розбивки на рядків
розмаїті пласти, щоб здавалось на перший
погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма — той самий зміст. Адресовані
людям вірші — найщиріший у світі лист.
Читач: (перевдягнений у сучасну одіж нашого часу)
Поезія Ліни Костенки в часи безвір'я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії. Вона сама своїм життям, своєю поведінкою була і залишається прикладом нонконформізму і безстрашності.
Поставивши діагноз „декоративної незалежності ” ще на початку 90-х, вона відійшла від політики у „внутрішню еміграцію ” і відмовлялася давати будь-які коментарі політичним процесам.
Актриса-Ліна: (виходить з-за куліс, невимушено кидає свою репліку глядачам) Та й немає в нас політики. У нас блатні розборки. А політика – це мистецтво управляти країною!
Читач: Проте в останній тиждень перед виборами під час Помаранчевої революції вона порушила обітницю мовчання і прийшла на зустріч із журналістами.
Актриса-Ліна: У 60-ті правда передавалася з вуст в уста, ми читали її в очах, читали між рядків і в результаті знали. А тепер ми втратили цю можливість.
Раніше, коли творча інтелігенція зверталася до народу, я не бачила в цьому сенсу. А зараз, мені здається, сенс з'явився. Оскільки нині в цих зверненнях справді лунають ці думки, які народ розуміє і поділяє. Вони кажуть правду. Вони щирі. Кожне правдиве слово нині є вагомим і важливим.
Ведучий 2: Просто для кожного настає момент, коли мовчати більше не можна. Однак її гарячий заклик до журналістів у кращому разі пролунав на півсили: у залі прес-центру «Нашої України» на зустрічі з Ліною Костенко, котра не тішить журналістів своєю увагою, були присутні переважно представники опозиційний і незалежних ЗМІ. Напевно, всім іншим занадто грамотна мова та цивільна позиція поетеси „не вписувалася у формат ”.
Ведучий 1: Але вже сама її з'ява перед ЗМІ була серйозним кроком. На початку 90-х вона писала: „Покотили Україну до самої прірви ”. Але не лише сам факт падіння у прірву змусив Ліну Василівну відійти, нарешті, від самітництва. Вона повірили, що ситуацію можна змінити.
Актриса-Ліна: За те, що в нас такі лідери, що в нас немає авторитетів, ми повинні звинувачувати лиш себе. Тому, якщо ти вже знайшов того, кому можеш довірити майбутнє цієї країни, твій обов'язок його підтримати.
Читач: У цей же день свого виступу Ліна Костенко була серед студентів Києво-Могилянської академії, котрі протестували проти обшуків і сваволі влади.
Ведучий 2: Люди абсолютно різних інтересів раптом виявляли незвичайну єдність. Адже відомо, якщо тигр та олень пліч-о-пліч п'ють воду з одного джерела, в джунглях розпочалася засуха. Це стосувалася і часів Помаранчевої революції.
Актриса-Ліна: „Внутрішня еміграція радянського періоду була чудовою школою терпіння. Адже далеко не кожен митець здатний пережити затяжне мовчання. Я не виключаю, що цей вишкіл може мені знадобитися незабаром. Не всі такі загартовані, як 60-ки, і не всяке мистецтво може лежати у столі.
Ведучий 1: Були часи, коли недобрі сучасники Ліну заживо поховали. Про те, що твори її не друкувалися не друкувалися, можна сказати, перефразувавши відомий вислів: „Несть поетів у своїй країні!”
Актриса-Ліна: Моя геніальна героїня, не сягнувши патріаршого віку, збагнула, здавалося би, просту річ. Виболену, важку, свою.
А я стояла... Що ж мені, кричати?
Які ж мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.
Читач: То легендарна вікопомна Чурай. А ми маємо щастя бути сучасниками великої Ліни Костенка. Співаймо, народе мій, її пісні і славу, і многая літа. Пам'ятаймо, це наша гордість.