Примирення

А  давай  ми  з  тобою  втечемо  далеко
на  який-небудь  острів,  де  хвилі  шепочуть.
Там  десь  сонце  у  морі  –  як  в  небі  лелека,
і  хмаринки,  що  з  чайками  гратися  хочуть.

Чи  віднайдемо  світ,  де  немає  нікого  –
на  далекій  планеті  у  зорянім  гаї.
Там  озера  у  спокої  лісу  німого
вкриті  сріблом  світил  неземних  небокраїв.

Ми  присядемо  поряд,  торкаючись  наче
непомітно  руками  чи  поглядом  ніжним…
І  мовчанням  образи  усі  ми  пробачим
замість  слів,  що  камінням  вважали  наріжним.

Хай  без  нас  ненадовго  Життя,  наче  річка  -
освіжиться  вода,  розпогодиться  небо.
Нашу  знову  у  храмі  запалимо  свічку
і  помолимось  вдвох,  бо,  напевно,  так  треба…

А  до  краю  здивований  світ  зашепоче,
коли  ми  повернемось,  сплітаючи  руки,
не  згадавши,  що  хтось  нам  журбу  напророчив
і  розлуку  під  заздрісне  каркання  круків...

Не  звучатимуть  часто  слова  заповітні  -
замість  них  скажуть  очі  про  це  щохвилини.
Просто  ти  заглядай  в  них,  моя  зоресвітна,
моя  квітонько  люба,  кохана  перлино…