Полонянка

Заплутані,  нещирі,  сірі  дні
зів'ялим  листям  падають  під  ноги.
Природа  знов  в  осінньому  огні
зимового  чекання  шле  тривогу.

Ми  наче  загубились  в  дзеркалах.
З  одного  боку  -  дотиком  долоні
тебе  хочу  торкатись,  наче  в  снах,
і  цілувати  рідні  твої  скроні.

А  в  задзеркалля  вже  прийшла  зима  -
в  твоїй  країні  час  прудкіше  лине.
Там  –  порожньо.  Тебе  давно  нема.
Ти  –  знов  на  південь!..  Є  тому  причина.

Чарована  прадавнім  чаклуном,
як  бранка  в  діамантових  палатах,
зазвичай  в  пору  цю  ти  мариш  сном  –
щоб  я  прийшов  і  встиг  поцілувати.

А  я  не  встиг!  Торкнутись  не  зумів.
І  Мить,  що  нам  призначена,  як  доля,
вже  стала  Роком  –  як  глибокий  рів,
бездонна  ніч  в  зажурених  тополях...

Ти  знову  –  птах,  та  лише  до  весни.
В  скляному  мурі  літо  проминає.
А  я  -  навіщо?  хто  б  це  пояснив?  -
біля  дзеркал  знов  осені  чекаю...