Прокинься, хлопчику!

     Дмитрик  біг лісовою насипаною дорогою, радіючи, дивився на яскраві квіти, слухав спів лісових пташок. Йому добре було в лісі, спокійно; він забував про домашні проблеми; душа розкривалась і ніби летіла ввись, до сонця, як  отой Ікар із давньогрецького міфу. А  потім спускалась низенько-низенько до землі, аж  заплутувалась  у шовкових травах, вдихаючи запах лісових квітів.  Он там, під тим кущем, росли дуже великі суниці, чимось схожі на полуницю, що мама з дідом посадили в городі. Ще колись давно дід Петро показав маленькому Дмитрику цей кущик, і  з цього почалися їхні  лісові таємниці. Дмитрик назбирав y жменьку запашних ягід, скуштував декілька, залишив для мами, але потім пригадав, що  прийшов у ліс надовго, і ягоди, що встигли на сонечку перезріти, він додому не донесе.
          “ Мені тринадцятий минало...”- чомусь пригадався Шевченківський вірш. То у Великого Кобзаря головний герой ще малий, а Дмитрик уже великий. Він уже дорослий і єдиний мужчина в сім’ї. Чомусь болісно пригадався батько, що колись постійно приходив вночі п’яний, сварився з мамою, а потім завалювався в постіль і так хропів, що в дворі Жучок починав гавкати і смішно підвивати. Хлопчик пам’ятає, як мама після цього вже не спала вночі, ходила по кімнаті, а то тихенько плакала, закрившись ковдрою, щоб ніхто не чув. Одного разу батько взагалі не з’явився додому, мама з ним розлучилась. Згодом і дідуся не стало. Мама  казала, що його радіація з’їла.  Помирав дідусь дуже тяжко, але Дмитрика залишив хазяїном, і Дмитрик не підведе, бо дав обіцянку.
           Дорога почала крутитися, як змійка. Хлопчику було цікаво, чи зустріне він якесь звірятко лісове, як ото було колись. Пішли всією сім’єю до лісу, і мали вже повертатися додому, та дід Петро вирішив нарізати віника, щоб двора підмітати. Ганнуся, маленька сестричка, пішла по дорозі вперед, знайшла їжачка та й грається, аж тут Дмитрик бачить, як виходить кізка, зовсім маленька, на дорогу. Зупинилась біля Ганнусі, нюхнула її платтячко,  і тихенько пішла до лісу, ніби боялась налякати маленьку дівчинку. Ганнуся і не бачила лісової гості. А дідусь не повірив, казав, що такого бути не може: давним-давно всіх звірів винищили горе-мисливці.
                Десь отут за  поворотом повинні зустріти Дмитрика метелики. Їх так багато, як у казці. Ганнуся, Дмитрик та мама завжди гралися з ними, а дідусь сміявся. Але ні одному метелику шкоди не завдавали. Мама казала: гріх таку красу знищувати.
                Потрібно ще трохи пройти. Саме там ростуть великі гарні чорниці. На цьому місці й радіації немає. Вона всюди є, казав дідусь, але тут найменша. Дід Петро гарно вивчив карту, яку  бачив у лісгоспі, і ніколи не дозволяв  збирати ні гриби, ні ягоди  в тих місцях, де радіація велика. Дмитрик добре запам’ятав дідові настанови.
                Пробираючись через колючі кущі ожини, Дмитрик мріяв про те, що до кінця дня він назбирає чимало ягід, здасть їх заготівельникам, отримає гроші, а завтра піде на базар, купить зошити, ручки, олівці  для себе і для Ганнусі. А яка мама буде здивована! Як вона буде радіти, що у неї виросли такі діти. Мама захворіла, але вона видужає і обов’язково піде разом зі своїми дітками в ліс, назбирають багато ягід, і за виручені гроші зможуть купити ще й чобітки на зиму. Дмитрик знав, що мама давно мріяла  купити собі сукню, але то тато забирав з хати гроші, а то дідусь тяжко захворів, і мрію здійснити не було за що.
                Ось тут повинні бути ягоди. Та де ж вони?   Дмитрик пройшов далі і побачив геть вигорілий ягідник. Пригадалося хлопчику, як дідусь попереджав, що згодом у лісі зовсім не буде ягід, бо люди гребінками знищували старі ягідники, а молодим ще рости й рости. Походив Дмитрик по лісі, вийшов на дорогу, і вирішив всі дідові місця перевірити. Він знав, що вже сьогодні він не назбирає ягід, але знайде гарне місце і завтра з Ганнусею піде до лісу.
                Довго ходив хлопчик, але всюди натикався  на ніби спалені ягідники. І вирішив дідусів онучок не послухати дідової заборони: піти туди, де велика радіація. Кажуть люди: в цьому році там такі ягоди, яких ще в лісі ніколи не зустрічали. Страшно було Дмитрику йти до того лісу не тому, що боявся радіації (її все одно не видно), а тому, що вперше в житті порушує наказ діда.  Ще страшніше відчувати, що тобі за це нічого не буде, нікому й насваритися.
            Ох, які ж тут ягоди! Хлопчик так зрадів, що й не знав, до якого кущика нахилятися.
    Відчуваючи втому, вирішив спочити. “Отут, під цією білокорою березою, трохи відпочину...” Незчувся, як і заснув. І приснилося Дмитрикові, як вони з Ганнусею радіють новим черевичкам, мама сміється, кружляючи в новій сукні, а поряд з ними сидить усміхнений дідусь...