Сорока

   
     На правім березі Дніпра
      Жила колись стара пліткарка,
      Чи то побачення, чи сварку
      Сусідам доля принесла,
      А баба Валя рознесла,
      Що хтось убився, удавився,
      А той, із горя отруївся,
      А цей розвівся, той пропав,
      Ще хтось там пана обікрав.
      
      Так кожен день вона казала,
      І чорним брудом поливала,
      Усе село, всіх хазяїв
      Нікого з них не обминала
      І, навіть, вичурних панів,
      Вже років з 10 обмовляла.
      
      Та ось, зневірилось село -
      Сприймати бабу перестало,
      Хоч та, цвірінькала б, кричала,
      Її не слухав вже ніхто,
      Бо та робила людям зло,
      Якого й так було не мало.
      
      Коли ж проїздом чумаки,
      Повз її хати проїжджали,
      То в неї шляху не питали,
      А пролітали, як шпаки,
      Бо знали бабині гріхи,
      Тому й проїхать поспішали.
      
      А якось сталось, у вівторок,
      Вона обмовила чортів -
      Казала людям, що рогів
      Таких вертлявих не буває,
      А той, хто їх за хвіст спіймає,
      Уже й не знатиме страхів.
      
      Сміялось з баби все село,
      Бо це було уже занадто,
      Та стару далі понесло,
      Хоч зупинитись було б варто!
      
      Чорти рознюхали про все,
      Бо часто тішились із баби,
      А, як дізнались, як пече,
      Язик пліткарський
      Вже не раді!
      Зібрались разом на нараді,
      Та обговорювали це.
      
      Вони не дали їй і дня
      Бо та тріпалася нівроку,
      Що її буцімто свиня, це той же чорт,
      З іншого боку.
      Тому вони її в сороку
      Перетворили вже зрання.
      
      І з того часу, кажуть люди,
      Що можна в пташки все узнати,
      Та тільки треба пам'ятати,
      А раптом це брехнею буде?