Як погляд сумний, люблю я осiнь

Коли в передранішній тиші спало село,
Постукав вересень мені листочком у вікно,
Змахнув крилом журавлиним по блакиті синій,
Для ока людини такій далекій і милій!
Поглянь, яке прекрасне це блідо-рожеве світання,
Це, напевно, від чарівниці-осені послання,
І вдарив промінь у малинові дзвони,
Скликаючи дітей до рідної школи,
А осінь золотом гаптує тиху рань,
Забираючи цілу низку моїх сподівань,
А ключ журавлів летить над моїм селом,
Мені це здавалось звичайнісіньким сном.
Їхнє сумне „курли” прокотилося полем,
Відлунилося в моїм серці горем,
Тепло долонь і душі забрало,
У житті чорну пляму намалювало.
Я все ближче чую журавлиний плач,
Немов вирок виконує палач,
Жалісний крик бентежить струни душі,
Тихеньке „курли” я ще чую в тиші,
Неначе сумну звістку вони принесли,
Мені з рідної, милої сторони.
Їхній ключ у небі голубім потонув,
Немов за собою тихесенько гукнув,
І я відчула холодний поцілунок,
Такий гіркий, неначе трунок.
Мені здається, що земля у сон прямує,
Занурившись у молитву без слів, сумує
За павутинкою бабиного літа,
Яка кришталевим дзвіном зігріта.
А сонечко її пестить, золотить,
Яка ж прекрасна зараз мить.
Розносить ниточки-дні мого й твого життя,
Вони вже не повернуться і їм не буде вороття!
Дивлясь на поле та й думку гадаю:
Чому я не волошка, чому не вмираю?
А вона в останню мить очима малюка
На мене так сумно поглядає,
Неначе я їй можу зарадити, допомогти,
Від загибелі ніжність врятувати!
Тим часом, осінь пензлем барви на сади кладе,
А айстра одинока під вікном моїм цвіте,
Це останнє диво чарівниці – откровення,
Пізнього, чаруючого, незвичного натхнення!
А вересень золотом усе квітчає,
Мою увагу на баскім коні привертає;
Пісня пташина в захмурене небо злітає,
А воно обзивається сумом журавля,
Це ж осіння мелодія струни душі розриває,
Немов на гітарі все швидше і швидше грає!
Уже й зоря тремтить у вогні заходу сонця,
Яке з вереснем промінням стукає в моє віконце.
Сонне село закуталось в осінній туман,
А в душі моїй пройшов, немов ураган!
Не хочеться, щоб зима холодними руками
Пестила волошку, лякала грізними словами,
Бо вона, немов моя рідна сестра,
Така ж сумна і розгублена, як я!
Уже не почую і плач журавлів,
Які не забудуть рідної землі і тих скарбів,
Які кожна людина має пам’ятати:
Це рідна оселя, сім’я, яку треба поважати!

... Як погляд сумний, люблю я осінь,
Яка очима малюка на мене поглядає,
Я дякую за тривожно падаючий листочок,
Моєї юності днів прекрасних шматочок!
Дякую за пісню пташини, яка в небо злітає,
А воно обзивається сумом журавля,
Це ж осіння мелодія струни душі розриває,
Немов на гітарі все швидше і швидше грає!!!