Утома

Крилами важкими вже не ворухнути.
Хотіла, та тільки не вміла збагнути,
Що вже не крізь пір’я кілок позабито.
Крізь білі кістки, небесами омиті.

У грудях не ясно. У серці не чисто.
Свідомості дух мій було перекрито.
А зараз від перенасичення правди,
Мій внутрішній стан не палкий. Він ніякий.

Розстріляно віру, розстріляно совість.
Надія прибилась до ніг така квола.
І навіть для неї немає вже сили.
Аби вона тільки мене розуміла.

Мій стомлений погляд, припущені вії
І схрещені руки на битих колінах.
А вітер навмисно здіймає волосся.
Мені все однаково. Простір чи постіль.

Коли ж і на біль вже однаково буде?
Я зможу надію малу пригорнути.
І променем теплим я зможу зігріти
Мені найдорожчих, найкращих, найближчих!

Я зможу піднятись, кілки поламати,
Розірвані крила піти лікувати.
А потім до неба, де лагідні зорі,
Згори розмовляти знов поглядом з морем.




Усталость

Крылья тяжёлые с места не сдвинуть.
Очень хотела, понять не могла,
Колья уж не через перья забиты.
Но через кости. Мои небеса!

В груди не понятно. А в сердце не чисто.
Сознания дух долго был перекрыт.
Теперь правдой колкой он перенасыщен.
Не пылок, не грустен мой внутренний мир.

Расстреляна вера. Расстреляна совесть.
Надежда прибилась ко мне, чуть дыша.
И даже на милую нет теперь силы.
Молю об одном. Чтоб меня поняла.

Уставший мой взгляд, опустились ресницы.
На битых коленях, я, руки держа,
Сижу. Ветр нарочно власа мне колышет.
Мне поровну всё. Свобода, тюрьма.

Когда мне на боль уже всё равно будет?
Когда приголубить надежду смогу?
И тёплым лучом да согретые будут
Мои дорогие, кого я люблю!

Смогу я подняться, сломать эти колья,
И вылечить крылья, прибитые к ним.
И заново к небу, и заново к звёздам.
Чтоб с морем глазами беседу вести.