Сумно

Пустота... пустота в усьому, що навколо...
Пуста квартира... Там немає тебе. Чому?.. Певно тепер уже не має значення.
Ти пішов - і що далі - а нічого... Отож-бо й воно, що зовсім нічого: тільки пустота. Хоча ні - ще бажання побачити тебе хоч раз...

Дзвінок... Навіщо ти запитуеш, чому я не телефоную. Невже сам не знаєш?  - Я боюсь... Чого ? - сама не впевнена, чого я боюсь більше - того, що ти просто проігноруеш мій дзвінок, чи того, що ти візьмеш трубку і скажеш, що хочеш повернутися...

А потім ти запитуєш, чи можна приїхати до мене. Це так сумно... Адже ти і так знаеш відповідь... Але чи буде то правильно? Певно, що ні. Але, перебираючи в голові всі можливі відмовки, аби ти не приїжджав, з жахом розумію, що у мене немає планів на той вечір...
Мерщій щось вигадати... Але ми обоє знаємо, що я не вмію брехати... І я не хочу робити тобі боляче... Так, як ти робиш мені...
А тепер я сиджу і рахую дні до твого приїзду, хоча навіть не впевнена, що ти таки приїдеш... Знаю, що не варто тішити себе даремними сподіваннями. Це буде дружній візит... А так хочеться більшого... Але потім настане гірке розчарування...
Але все одно я тебе чекаю...