львовская мелодия

Кожне місто світу особливе… Є міста горді і продажні, щасливі та понурі, сонячні та підземні, надсучасні та давні, приборкані та своєрідні…

Особливого настрою при знайомстві із ним надає… те, чию руку тримаєш в своїй, непевно крокуючи його заплутаними вулицями, просторими бульварами, нахабними проспектами чи лагідними набережними…

Це як дотик тебе, справжньої… на противагу твому власному єству, на врятування твоєї внутрішньої потойбічної самотності, на додачу до музики твого серця… коли мелодії переплітаються, коли наприкінці строчки забирають знак репризи і ти вже не маєш повторюватись, прокручувати в собі знов і знов те саме…. А ладна імпровізувати… до схочу, не повертаючись навіть до знаків тональності на початку рядку, а зважаючи лише на його ноти… вплітаючи їх в свою пісню… лагідно торгаючись його струн… І, поступово додаючи форте… акцентуючи баси… взриваючись несамовитими переливами пристрасті, даєш йому приборкати твою мелодію...і вже він гримить в тобі шаленим симфонічним оркестром і сотнями впевнених мелодій… до наступного знаку… коли ти береш себе в руки… і заводиш новий сольний перебір, ніжно граючись і купаючись в його тональності…

Місто Лева викликає стійкі музичні асоціації, при цьому акумулюючи в собі стільки стилів, що ось-ось ладне перетворитися на какофонію… але в цьому, напевно, і полягає одна з його майстерностей, одне з львівських див – воно мирно приймає в собі всіх, і настільки органічно, що за правом потребує оплесків та вигуків «Браво!» на свою честь…

Напевно, тільки у Львові в радіусі кількасот метрів будуть співіснувати безліч соборів різних католицьких конфесій, пам’ятник Тарасу Григоровичу та музей середньовічної зброї, маєтки каменярів та торговців, в хащах яких – лабіринти схожих на Петербург чи армянські квартали дворів-колодців, і християнські святині, овіяні вічністю та світлом тисяч поколінь… при чому всі дороги ходять навколо, як прадавні стежки, що постійно повертають до головного….

Місто акумулювало в собі середньовічне обличчя з польсько-австро-угорською історією, пострадянською буденністю та суто українською душею, лагідною, дещо божевільно веселою, та водночас, якоюсь загнаною, заляканою, що лише набралася сміливості говорити вголос.

Львів розпочався рано вранці, коли ще не визирнули з-за обрію сонячні промені і ще стукотіли колеса експресу, з дотиком ніжності…

Потім були квартали, сніжинки, ліхтарики, кава, шепіт вітру, поцілунки, посмішки, теплі ковдри, ще багато дотиків, кроки, сходи, вітер, підземелля, голоси, люди з дивною вимовою, сало в шоколаді, хрусткий сніг, ялинки, колодязі, пар від гарячої кружки, небо з хмаринками, грибна юшка, темрява, будівлі з витребеньками, він, припарковані посеред дороги автівки, паркан посеред лісу, відчуття пташиної свободи, дим від цигарок, сліди на снігу, нитки, площі, башти, що можна заводити ключем, кав;ярні, що працюють з десяти, сніг на фоні голок, пурпуровий спокій, коти на подвір;ї, солом;яні дахи, бруківка, погляди…

І ще… теплі звуки мелодії на фоні… здається арфи… її звуки торкалися верхівок дерев та розчавлених історією дахів будинків… переливалися через хмари… лякаючись реву католицьких органів, гралися першими різдвяними гірляндами… і, лагідно дивлячись в очі, обгортали серце… і нескінченно шепотіли про щось… посміхались… танцювали сніжинками… раділи..