Збігають по скронях і літо й літа
iз боязню вод і вогню на кордоні.
Повільно і стрімко у простір вліта
Довічна надія селянської долі;
І все - інстинктивно,немов мимоволі,
Немов неосвічені діти малі...
Та знову уранці піднімуться в полі поволі
Достиглі жита в оберемку - дарунок землі.
Збiгають по скронях...
© Copyright: Надежда Кошель, 2010
Свидетельство о публикации №110010607047
Свидетельство о публикации №110010607047
Рецензии