Похилила свої віти над водою верба,
Листочки падають і за течією пливуть,
Ніби дерево плаче, бо самотність й журба,
Наче пута, довкола ростуть.
Віє вітер, гілки додолу гне,
Сумує й зітхає плакуча верба:
„Ой, вітре, чому ж ти катуєш мене?“
Та той не почув ці слова…
Скорилась вона і вітер здобув перемогу
Над самотнім деревом в степу.
Ще досі листя з шелестом падає додолу,
Немов підняти хоче зламану вербу.
Плакуча верба
© Copyright: Людмила Фрасынюк, 2009
Свидетельство о публикации №109122904154
Свидетельство о публикации №109122904154
Рецензии