Лист 2

Любий Кембріджу,
 
       В мені й досі живе вперта впевненість у тому, що тобі мене не вистачає. не вистачає мого, такого не-англійського, але такого потрібного тобі шаленства. Не вистачає мого відображення у твоїх вітринах та забутого томіку Пастернака на лавці одного з твоїх парків... Не вистачає грикіту ударних та вою гітар у моїх навушниках на твоїх вулицях.
       Як ти без мене? Чи вистачає тобі снаги не проливати сльози сподівання по вечорах холодним дощем? Адже ти такий мудрий, ти стільки всього бачив на своїх бруківках впродовж довгих століть, які склалися у хвилини твого життя... Сподіваюсь, той час, який залишився до нашої зустрічі, не здастся тобі довшим, ніж все твоє попереднє існування...
       ... На превеликий жаль ми не в змозі побачити свою посмішку... Але, будь ласка, повір мені, так, як я посміхнусь тобі, не посміхнусь  нікому в світі... В моїй посмішці ти зможеш побачити непрожиті хвилини щастя і стукіт секундної стрілки... Зможеш побачити ісписані чернетки і пронизливий голос Тома Флетчєра... Побачити фотокартки моєї бабусі та мою нестриманість... Побачити моє кохання... І своє також.
      Посміхнись! Посміхнись своїм перехожим миттєвим сонячним промінем у листопаді, адже вони так звикли до хмар та дощу... Посміхнись привітним плеском маленьких хвильок найдушевнішої річки на світі. Не жалій своїх посмішок - вони обов'язково повернуться до тебе разом із моїм квитком.
    Минув майже рік з мого першого листа до тебе. І те, що я пишу вдруге, підтверджує те, що хоч я і змінилася, але залишилась незмінною. Тому що незмінним залишилось моє кохання.
    Я кохаю тебе. Ось так просто. Можна кохати людину, батьків, домашню тварину... А я кохаю місто.
    Я кохаю тебе.
            
                Люблю твій подих,
                цілую твій туман.
    
                Скоро буду.
               
                Завжди твоя, K.R.