Про мене

Народився я давно,
році в сорок п*ятім.
Як би не кінець війні-
дав би німцям клятим!

Каже мати-ріс я швидко.
Наче міх у кузні.
І так всім надокучав,
як те шило в гузні.

Зранку бігав на конюшню
до діда (бісового сина),
покататись на лошаті,
залізти на спину.

А воно брикало дуже,
на спину не пускало.
Так я йому під хвоста
палку запихало.

Якось раз кляте лоша
мене підловило.
Так брикнуло мене в пику,
що мало не вбило!

А дідусь мій посміхнувся,
та й каже-"Дитино!
не сунь більше палку в гузно,
та не лізь на спину!"

Якось я, дідусь і братик
сиділи край хати.
Аж їде дядько на коняці-
товар свій міняти.

А пошила мати нам
валянки з бушлату.
Дід і каже- "Треба, хлопці,
їх на свистки зміняти"!

Виміняли три свистки,
сидимо під хатой.
Свистимо всі, як один
(наче дурнуваті).

Потім каже нам дідусь-
"Требя, щоб сюрчали!"
Налили в свистки ми воду,
а вони розтали.

А дід сидить, свистить собі,
як мала дитина.
А ми плачемо із братом.
От старий вражина!

Як узнала наша мати
про валянки з бушлату,
та й побігла за тим дядьком,
назад відбирати.

Відібрала, та й сховала.
І ну лозиной бити!
Бо не було б в чому взимку
гуляти ходити.

Мати в в полі працювала,
в школі прибирала.
-"Краще, синку, іди вчитись!
З тебе толку мало!"

Який там толк?Лиш п*ять років!
Не хочуть мене вчити.
А от хлопці- ті навчили
самосад курити.

А за те, що я курив
самосад той клятий,
мене з школи через тиждень
прогнали до хати.

І знову я бешкетую!
То відкрию хату,
то на лопаті везу брата
під чужу хату ср...ти (какать).

Напустю курей у хату,
ловлю їх, ганяю.
Ну а потім лопатою
пір*я вигрібаю.

От так онуки з дідом жили,
не билися, дружили.
І на полі ховрашків
усіх переловили.

А матері казав дід,
що ми зайчаток брали.
Як би ще в баби не коза,
то з голоду б пропали.

Дякувати курочкам,
що зайве викидали.
А я той делікатес
в ротик запихало!

А ще бабця нам варила
всім кисіль молочний.
За дві щоки уплітали,
бо були голодні.

Я дурив старшу сестру,
про кисіль- збрехати!
Я казав їй, що то соплі.
Вона- в крик, і з хати!

Била мене мати,
що я їй брехав,
зате більше молочного
кисілю з*їдав.

Так ми й жили- не тужили.
Чекали свого тата.
А як помер "вождь народів",
вернувся він до хати.

Та не довго в хаті тій
батькам він був в обузі.
І опинилися ми з ним
у Кривому Розі.

Пішов він працювати в шахту,
руду видобувати.
Обіцяли нам скоро
дві кімнати дати.

Дві кімнати нам дали.
Ми  там повиростали.
Вийшли заміж, поженились,
та й порозлітались.

Тепер самі ми- батьки.
Є в нас діти, внуки.
Люблять вони нас, як ми
своїх- за їхні муки.

Зараз життя не таке,
як було раніше.
То ж хай, діти, внуки наші
живуть за нас ліпше.

Гумореску я скінчив.
Та в ній сміху мало.
Мабуть, розуму й таланту
мені бракувало!