Вона сказала тільки одну фразу,
Що його очі не потрібні більш.
Вона благала не тримать образу,
Встромивши в душу довжелезний ніж.
І його небо загриміло болем,
Палили землю блискавки із мрій,
А відчайдушний дощ здавався морем….
Він бачив сенс життя у ній одній.
Його земля здригнулася від муки,
Вулканів гул вбивав усе живе.
І крига почорніла від розлуки,
Щоб не пустити в серце щось нове.
Зелений сад, що п’янко пах коханням
І цвів сімнадцять тисяч раз на рік
Умить зів’яв, пожовк, пропах риданням,
Колючим дротом відділивсь навік.
Вона кидала болісно по слову
І його зорі блідли по одній.
Вона пішла, скінчивши ту промову,
А він лишивсь… без неї, без надій.
Вона сказала одну фразу...
© Copyright: Мария Кобылинская, 2009
Свидетельство о публикации №109122204668
Свидетельство о публикации №109122204668
Рецензии