Уж три десятка... Из Василя Стуса, 1938 - 1985

УЖ ТРИ ДЕСЯТКА…
Из Василя Стуса, 1938 – 1985.

Уж три десятка – как борозд на дереве
или рубцов на теле. Тридцать лет –
почти полвека. Лучших лет, пожалуй.
А жизнь как будто и не начиналась.
Ну, разве так: долина, утро, сад,
сарай для сена. Сельдерей на грядке,
да монастырский колокольный звон
гудит, прохладу утру добавляя.
И я – малыш. Нет ни отца, ни матери.
Есть бабушка. Похлёбка – на обед.
Под вечер – грушка лишь – бабуле кто-то
бывает, что подарит, а она
внучонку принесёт. Когда ж багрянцем
зажгутся яблоки (цыганками зовут их),
весь радостью свечусь я!..
А потом –
гроза оскольчатая,
в хате люду много,
чирикают-судачат не по-нашему.
Порой конфетку сунут. Тут бабуся
безмолвно наблюдает: не бери,
браниться станет: не про нас конфеты.
Ведь я тебе конфет не накуплюсь.

Перевёл и украинского Анатолий Яни (Одесса)

* * *
Вже тридцять літ — немов карбів на дереві,
немов на тілі шрамів. Тридцять літ —
оце піввіку вже. Найкращих років.
і ні чорта. Життя не починалось.
Хіба що так: Поділля, ранок, сад,
старезна клуня. На межі — петрушка
та благовісні монастирські дзвони
гудуть і холоду до ранку додають.
І я малий. Ні батька, ані матері.
А є бабуся. Ув обід — куліш.
Надвечір — тепла грушка — хтось бабусі
буває подарує, а вона
онуці й принесе. А як достигнуть
червоні яблука (їх циганками звуть),
то стільки маю радості!..
А потім —
громи, осколки, повна хата люду,
джергочуть не по-нашому. Буває,
цукерку подарують. А бабуся
мовчить: цукерки не бери,
бо лаятиме: Не про нас цукерки.
Цукерок я тобі не накуплюсь.