У 32-му...

Одного разу 1932 року взимку.
Уявіть себе тим чоловіком у Голодомор…

…Сніжне поле. Пусто й холодно. День у справах кудись побіг.
Місяць думав на небо скочити, та здолати гайок не зміг…
…Від утоми і дикого голоду ти неначе позбувся ніг.
Та бредеш, за життя чіпляючись, бо пульсує у розпачі думка:
«Де б узяти хоч трохи їжі!!!» І за вітром порожня сумка
теліпається висохлим шлунком. А в очах замерзають сльози,
бо ж несила тілу неситому розтопити кришталь морозу.
Об горбки на шляху спотикаєшся – то лежать на дорозі два трупи,
заметіль не спішить поховати їх. На вечерю злетілись круки.
З-під повік, навіки розімкнутих, ласо птиці видзьобують очі,
пурпурові дірки лишаючи. Плоть склювати спішать до ночі.
І марою тобі явилися теж голодні дружина й доня,
що, в надії тебе чекаючи, від безсилля вже й сліз не ронять.
А кохана дитину ж другу ще й з дня на день вже чекає з лона!
Дико з горя завити хочеш ти, серце вирвать з грудей від розпуки,
бо жахливо кричить душа твоя, Бога молить вона: «Розлуки
віддали ж бо годину смертную! Дай мені добрести до хати
і останній подих коханої з рідних губ в поцілунку взяти!
Пригорнути до серця тілечко, із теплом останнім, дитини!
І застигнуть між них, ріднесеньких, у німому чеканні хвилини,
коли кров обернеться кригою, задубіють тіла, мов дерево,
і в небесного краю вільного ми підемо незнане марево…»
І почуті були думки твої – ти дійшов на останньому подиху.
Ось село з мертвоокими хатками, в них життя – тільки вітру порухи.
Небо спалене снігу сірого на хрести викладає тельбухи.
І, від тиші свідомість втрачаючи, на колінах ти лізеш додому.
Та зненацька в канаві бачиш ти – немовля живе! Незнайому
хтось дитину у ковдрі розгорнутій полишив для швидкої смерті.
Але дивом ще хлопчик дихає!.. Мабуть, косу в людській круговерті
затупила кістлява баба і не встигла змахнути гордо,
відбираючи душу з тілечка… Хижо ти немовляті в горло
учепитися міг би у розпачі, щоб напитися теплої крові.
Це жахіття тобі нашіптує біс, позбавлений Богом любові.
Та руками, льодово-білими, витягаєш дитину з ями –
не дає тобі совість кинути помирать її. Голос мами,
що зі світу пішла вже два місяці, десь у мозку дзвенить струною:
– Залишися людиною, сину мій, не рятуйся страшною ціною!
Тож заходиш у хату з дитиною, і живіт судомить питання:
чи устиг ти дійти, щоб виконать заповітне своє бажання –
злитись стуком із серцем коханої, втерти донечці сльози останні?
Ти спізнився!!!... В стражданні безмежнім заволала душа до неба:
– Та за що ж?! Чом не миттю пізніше?! Що Тобі вже від мене треба?!
На коліна упав перед ліжком, де застигли дочка та дружина.
І навіки закляк. А руки ніжно в ковдрі стискали… сина!!!...

2009-2012