Back in USSR

Наш маршрут Донецьк – Артемівськ. Це вперше, коли ми поїхали в Артемівськ з Донецька. І саме цією дорогою. Самі, без карти, користуючись самим лише описом дороги нашого друга Сергія, який декілька годин телефоном пояснював, як туди дістатися, щоб швидше й легше. За кермо сів досвічений водій Юрко, який серед нас опинився єдиним, хто вміє керувати. Та він добре керує, тому нічого перейматися через незнаний раніше маршрут та відсутність карти. Зрештою, мобільний телефон поруч і ним завжди можна скористатися. Та й якщо зіб’ємося зі шляху, можна спитати в людей. Та не все так склалося, як гадалося.
Поруч з Юрком, уперед, сіла Аня. Вона краще з усіх орієнтується на місцевості, бо (ні, не народилася тут) краще знає географію. Взагалі, ми всі не тутешні, тому однаково не відрізняємо Харцизска від Дружківки. Але наш шлях лежав у Артемівськ. Саме туди.

Я вмостилася на задньому сидінні вітчизняного «Ланосу» й дивилася у вікно. А там, як завжди: будинки, машини, поля, дерева, поля, дерева. «Степ» - каже Аня. Ага, думаю. Де-не-де видніються терикони. Одразу помітно, що це шахтарський край.
Раніше терикони росли, наче гриби після дощу. Люди працювали, діставали з надр вугілля, а навкруги нікому не потрібна чорно-бура порода, що утворювала своєрідні піраміди. Тоді всі були зайняті справою – видобутком, а зараз пожинаємо плоди того видобутку.
Терикони горять і виділяють вуглекислий газ, а це погано. Останнім часом їх засаджують деревами, щоб вони не рушились.  Вперше це питання було піднято у 1948 році. Така практика діє й сьогодні. А ще один спосіб – утилізація. Проте це тільки мала доля промислових відходів. Так, наприклад, за даними «Вечірнього Донецька» від 06.05.2003, з 1 685 000 тонн відходів, що були вироблені продовж 2002 року, лише четверта частина була утилізована.
У 2006 році міський голова Донецька висловив думку, що на місці териконів можна будувати будинки та розважальні центри. Ви уявіть собі! Не хотіла б я жити в такому будинку, бо хто його знає, що буде з роками з цією землею та отим будинком. Хоча не всі дотримуються такої ж думки. От у 2008 році в Донецьку був зареєстрований випадок спроби продажу терикона, за даними газети «Донбас». А зараз от іще планують давати імена териконам. Вже деякі названі на честь великих донеччан: засновника Джона Юза, журналіста-історика Євгена Ясенева. Такий собі Донбаський Голівуд виявляється.
Та зміни стосуються здебільшого тих териконів, які знаходяться найближче до міст, а інші так і стоять, забуті і Богом, і владою, наче гори-піраміди й забруднюють навколишнє середовище. Ніякої користі від них, лише пам'ять про минулі часи та жахлива екологія.

Ми їдемо вперед, але на своєму шляху так і не побачили знаку «Артемівськ». Нас стало турбувати таке становище. Досвічений водій Юрко почав дзвонити Сергієві, та абонент був поза зоною досяжності. І що найстрашніше, довкола ні душі. Степ, як зауважила Аня.
Ані досвічений водій Юрко, ані географічні знання Ані не могли пояснити, де ми знаходимося. «Все, не переживайте, я знаю куди нам їхати, сюди» - сказав досвічений Юрко й повернув вліво, де була досить широка стежка. А головний аргумент Юрка був – відбитки колес, а це означає, що цією дорогою не тільки вітер гуляє. Ми повірили. А дарма…
Проїхали ще кільканадцять кілометрів. Зупинились. Прямо перед нами постала картина з якогось фантастичного фільму, або просто пейзаж «руські міста після Мамаєвого набігу», або повоєнні роки. Перед нами стояв вщент розбитий завод. «Back in USSR» - сказав Юрко. Ми всі зачаровано дивилися на руїни. «Тут, мабуть, Бондарчук знімав свій «Обітаємий острів» - промовила Аня. «Ні, радше, Скорсезе п’ятий епізод «Зоряних війн», а десь тут ходить тінь Магістра Йоди» - додала я.
Ми все так і стояли роззяпивши рота. А потім домовилися, що хочемо подивитися ближче. Ми вийшли з машини, залишився тільки Льоша, ну про всяк випадок. От і пішли у бій. Довкола стояв сморід від багатолітнього пилу й сміття, що наче мур виросли навколо руїн. Всюди лежали якісь бляшанки, проволока, рештки цегли, зламані віконні рами, плити. Я підійшла ближче. Дивлюся, а на плиті здобрено надпис чорною фарбою: «Цой жив». Цікаво, думаю, це вже вісімдесяті – початок дев’яностих. «Перемен, требуют наши сердца, перемен…» - заспівала. Актуальна пісня на фоні такого заводу, він вже багато років чекає на зміни, а вони ніяк не йдуть. А ще, напевно, тут ростуть ті самі «алюмінієві» огірки на брезентовому полі. А вночі заводом ходить Мати Анархія й краде останні цегли цього заводу, щоб разом із Татом випити ще один стакан портвейну.

Ми пройшли периметром, в середину чомусь побоялися заходити. Ви не повірите, та ми помітили того самого Тата-Стакан-Портвейну. Чоловік в теплому подертому кожусі не дуже привабливої зовнішності з якимсь пакетом порпався у смітті. Ми підійшли ближче. Познайомилися. Виявляється, це – Олександр, в минулому шахтар. Коли шахту закрили, йому не було куди йти. Він десь блукав, поки не опинився тут. «Життя якось не склалося ще з самого початку» - каже. Тут в нього є знайомі, але краще тут не ходити вночі, бо наркомани. Він нам запропонував горілки, зігрітися, та ми відмовили. Олександр показав нам, як виїхати на дорогу до Артемівська. Ми подякували й рушили до машини.  Через півтори години були вже в місті двадцять першого століття.