Вiдчуте...

Чернетка.

...Почуттів забажавши незвіданних,
Я поїхав в забуте село,
Де в світлицях хаток поруйнованих
Снігом білим життя замело.
Зупинивши машину край цвинтаря,
Я лишився в мовчанні чекати,
Щоб у тиші буремного вечора
Щось нове в відчуттях пошукати.
Що Він дав мені в безлічі роздумів
Трохи складно в словах передать,
А тому, у емоціях образів
Я вам спробую це описать...
...Уявіть, що вовчицею чорною
Ніч пожерла змертвіле село.
Страх стоногою лізе під шкірою,
Хоче в серце встромити жало.
Кладовище засяяло з мороку,
Плоть розкладена лізе з могил.
Шепіт душ неприкаяних з пороху
Смертний холод вливає до жил.
В животі піднімається хвилею
Щось звірине з безмірних глибин.
Його ікла з незборною силою
Вигризають життя із судин.
Очі бачать породження розуму,
Що заснув у судомах душі.
Не лишає жах часу на роздуми,
Б’ється думка – втекти поспіши!
Але віра у серці покорою
Повертає тебе до світлин.
Її сила – ніким не поборена!
Поки є вона – ти не один!..
Почуття, що цим описом створені,
То піщинка, порівняно з тим,
Що душа, в прірву скинута гонору,
Відчуває розділена з Ним.
Що ж страшного душі у віддаленні?
Вона бачить не може Творця.
Але навіть з безмежної відстанні
Він їй промінь шле свого лиця....