Симфония жизни Лины Костенко

СИМФОНІЯ ЖИТТЯ ЛІНИ КОСТЕНКО

Ліна Костенко – наша сучасниця, і водночас – справжній класик української літератури. Своєрідним поетичним кредо, навіть одкровенням, здаються декілька рядків, якими завершується давня збірка поетеси:

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

От і книга ця, з ряду небагаточисельних надрукованих поетичних збірок Ліни Костенко у радянський час, видана ще у 1980 році, має красномовну назву — «Неповторність». І також красномовним, ніби окреслючим глибину світогляду письменниці, є перший вірш цієї книги:

Все, що буде, було і що є на землі,
і сто тисяч разів уже бачене й чуте,
сірі вузлики ранку — твої солов`ї,
все це тільки одне нерозгадане чудо.
Знаю склад біосфери, структури кислот,
все, що є у природі, приймаю як даність.
Я, людина двадцятого віку, — і от,
зачудована, бачу лише первозданність.

Про що б не міркувала Ліна Костенко у своїх віршах, — минуле чи сьогодення, сучасне кіно або шедеври світової музики, земну красу рідного краю чи зоряну велич космосу, — усі ці роздуми немов нанизуються на потужну основу: усвідомлення автором єдності з усіма проявами буття, та пошук себе, справжньої, у хаосі та нерозбірливості повсякдення:

Ініціали буднів — Н\ота\ Б\ене\.
Усе таке важливе: Нотабене.
Все невідкладне: Нота, Нота — бене!
Усе на вчора, і гаття, гаття!

А що ж тоді залишиться од мене,
якщо візьму я тільки ноту бене?
А де ж тоді симфонія життя?

Ця симфонія для Ліни Костенко споріднена прагненню до одвічної гармонії. Проте, оскільки гармонії протягом людського життя не тільки досягти непросто, але й навіть дізнатися, що воно таке — гармонія — буває майже неможливо, Ліна Костенко пропонує шукати її у музиці, порівнюючи течію часу нашого життя з нескінченним музичним твором Всесвіту:

Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм... ми минаєм... так-то...
А час — це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так... і в цьому вся трагічність.
Час — не хвилини, час — це віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання —
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі, —
дивися: Час, великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.

Здавалося б, що творчість Ліни Костенко не окреслена ані лініями часу, ані межами національного світогляду, але ж це зовсім не так: її завжди хвилювала потреба докорінно знати історичне та культурне минуле українського народу (достатньо нагадати знакову поему Ліни Костенко «Маруся Чурай»), турбувала нагальна необхідність збереження первозданної чистоти рідної мови — не заради ідеологічних потреб, а задля відродження душі, для якої історія, культура та мова — найголовніші та найліпші помічники у зростанні. І тому важливо, що, наприклад, душа вночі бачить не просто місяць, а — «місяць на небі, зіроньки сяють, видно, хоч голки збирай»... І тоді можна почути сонату Бетховена, що лунає крізь час і простір:

І місячну сонату уже створив Бетховен.
І тінь місяцехода вже зорям не чужа.
А місяць все такий же: і молодик, і повен,
і серпик, і рогалик, і місяць, як діжа.

А місяць все такий же, він — місяць, місяченько,
як вчора, позавчора і хтозна ще коли!
І добре, що над нами він висить височенько,
а то б уже й на ньому болото розвели.

Ходили б там по ньому п`янички петельгузі.
Питали б його зорі, чого він не блищить.
Стоїть над нами Всесвіт у зоряній кольчузі,
і повен місяць ходить над нами, ніби щит.

Дозволю собі поділитися ліричними роздумами не лише особистого, а, гадаю, й загального характеру, адже мова піде про те, що всі ми невідворотно втрачаємо, і втрати ці гостро відчуває і пронизливо про них розповідає і Ліна Костенко. Власне, саме її вірші спонукали мене згадати майже забуте у коловерті нескінчених буднів – найкращі часи мого життя: усі літа свого дитинства я проводила у близьких родичів, у невеликому містечку на Полтавщині.

В нас була родова хата, на яку поступово наїжджав гуркітливими цехами машинобудівний завод, і частину нашого великого саду я пам’ятаю вже територією того самого заводу, відчуженою від нас металевою сіткою. Але ж було ще достатньо простору для дитячих забав на збереженій частині колись немаленького прадідусиного маєтку – сад із яблунями, сливами, вишнями, кущами калини та заростями малини, і старовинною криницею з крижаною водою. А ще мої родичі інколи брали нас, дітлахів, до лісу, де ми поринали у світ прохолодних диких озер з жабками та вужами, диких ромашок, смолки, колокольців, духмяних грибів, лісових горіхів та лісникових ароматних яблук антонівка.

Але ж невдовзі це щастя єдності з живим навколишнім світом скінчилося: завод «наїхав» вже й на хату, родичі отримали двокімнатну квартиру з усіма вигодами (санвузол роздільний), на ромашкових полях стали забудови багатоповерхівок, і все — хатина, сади, ромашки та дикі озера залишились лише у пам`яті мого серця.

У ці спогади я поринула, коли прочитала вірш Ліни Костенко з її збірки «Неповторність», з розділу «Обличчя Сувида» – вірш, який, власне, і надав назви і тональності всьому розділу:

Сувид

Ми завжди проїжджаєм це село.
Ім`я у нього праслов’янське — Сувид.
Тут навіть хмари особливо сунуть, —
сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів
і вже дахи струсились від соломи, —
тут, за щитом смарагдових лісів,
моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.
Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен, сувидських красунь,
зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.
Учора він прикинувся сосною.
То коней напуває у Десні,
а то, як грім, гуркоче за Десною.

І хто він — Сувид? Може, бог лісів,
що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чує луни голосів
і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,
що ви лице дали його розгледіть —
у тиші вод, у борознах кори,
у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.
— Який там Сувид? — каже. — Все нормально.
Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.
Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах
на дощ поверне місяця рогами?
Хто після тебе пройде по лісах,
вогонь притопче босими ногами?

Не може бути, щоб його — ніде.
Без нього людям суєтно і сумно.
І я гукаю: — Су-ви-де!.. — ...ви де?
— Ви де?.. Ви де?.. — відгукується Сувид.

Поетеса тонко відчуває справжність цього прадавнього, могутнього, — того, на чому тримається жива душа прагнучої до гармонії людини. Але ж, щоб розбуркати душу, заохотити її діяти, треба ні мало ні багато — зазирнути вглиб себе і знайти там себе, такого ж справжнього, як споконвічні ліси та небесні хмари. Про це вона не втомлюється неодноразово нагадувати читачам своїми віршами:

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

Так, саме наша оболонка заважає нам сприймати навколишній світ як первозданну мудрість, саме цією оболонкою, яка може виступати у формі наших егоїстичних примх, або помпезних багатоповерхівок, що розтоптують зелену траву та затуляють сонце, — саме ними ми відділяємось від першооснови нашого буття, навіть забуваючи, що ця першооснова існує. Та достатньо лише підняти очі вгору — хай навіть у місті серед асфальту та громіздких будівель — і ти поринеш у велич Всесвіту:

Заходить сонце за лаштунки лісу.
Тополя поклонилась вдалині...
Вечірній обрій опустив завісу, —
космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно
у те склепіння, де горить Персей,
жонглює космос бриликом Сатурна,
і Всесвіт крутить всю цю карусель.
Ірже Пегас, виблискує Корона,
і Волопас пасе своїх телят,
і мерехтять у сяйві Оріона
химерні сальто Діви і Плеяд.

Земні оселі, і земні дерева,
і дим солодкий цих земних осель!
Кружляють Риби і сузір’я Лева,
мигтить і сяє вся ця карусель.
Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.
Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.
Я теж тут причепилась і катаюсь,
страждаю, мислю, плачу і сміюсь.
Дивлюсь, як простір гне свої підкови,
туман галактик бачу за плечем.
І хтось страшний, незнаний, загадковий
в космічній пітьмі цвьохкає бичем!
І все кружляє в дивній круговерті,
саме в собі шукає опертя.
І є природа. І немає смерті.
Є тільки різні стадії буття.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року у Ржищеві на Київщині. У 36-му році сім`я переїхала до Києва, де Ліна школяркою відвідувала літстудію при журналі «Дніпро», а у 46-му році були вперше надруковані її вірші. У 56-му році Ліна Костенко закінчила Московський літературний інститут ім. М. Горького, а у 57-му вийшла її перша збірка «Проміння Землі», потім збірки «Вітрила» (58-й рік) та «Мандрівки серця» (61-й).

За духом світосприйняття, характерним для того часу, її можна було б назвати поетом-шестидесятником, але ж, як здається, насправді її світогляд набагато ширше, бо виходить за рамки будь-якої ідеології, тому що сприймає життя як безперервний процес і як чудесну нагоду пізнання людиною буття у всіх його проявах:

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночі горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось, і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?

Подальша доля поетичних збірок Ліни Костенко доволі трагічна для митця: ні «Зоряний інтеграл», ні «Княжа гора» не вийшли у світ. Кажуть — розсипані радянською ідеологічною цензурою, або ж за іншими даними — у різні часи обидві, вже готові до друку, згоріли при пожежах, ніби то теж — ініційованих тою самою цензурою. Мабуть, вірші її і справді лякали обмежених бюрократів від літератури саме своїм незалежним, вільним від будь-якихось догматів, світосприйняттям.

Але творчість Ліни Костенко не була зупинена навіть такою вимушеною відсутністю спілкування з читачами: увесь цей довгий час поетеса, як то кажуть, писала у шухляду, і саме ці вірші склали дві збірки, що вийшли після перерви: у 1977 році — «Над берегами вічної ріки», і у 80-му — вже знайома нам «Неповторність». Саме за неї, а також за писану у сімдесяті і видану у 79-му історичну поему «Маруся Чурай», письменниця і отримала згодом Державну премію ім. Шевченка. Цей факт з людської точки зору надзвичайно приємний, але ж, погодьтеся, цінність справжніх віршів не залежить ні від яких премій, окрім однієї — змоги завжди залишатися вірним обраному шляху і своєму призначенню, яке надійшло до нас — із вічності:

Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,
не похиляючи траву,
Дюймовочка в листочку капустяному —
я у життя із вічності пливу.

З точки зору вічності Ліна Костенко сприймає і такі земні, здавалося б, почуття, як любов між чоловіком і жінкою, і справжня любов у неї не обмежена ніякими буденними факторами, бо насправді вона — над суєтою, над стражданнями та пристрастю:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! —
такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів, — вона була недовгою.
Цей світлий сон, — пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! —
Воно лишилось на усе життя.

І другий вірш продовжує тему чистого почуття, яким стає осяяне усе прийдешнє життя того, чия душа зуміла відкритися і прийняти цей щасливий дар:

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Здається, що саме те вимушене писання Ліною Костенко у шухляду виявилося справжнім спасінням для душі поета, адже у цій тиші вона залишилася вірною сама собі. І завдяки саме цій вірності отримала з часом визнання не тільки на батьківщині, але й всесвітнє визнання: окрім згаданої премії Шевченка, вона є володаркою премії Франческо Петрарки 1994 року за видану італійською мовою збірку «Інкрустації», а також є першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги (2000 року).

Передостанній вірш Ліни Костенко із її збірки «Неповторність», що увійшов до розділу «Ікси історії», сприймається своєрідним творчим кредо письменниці, яка свого часу обрала для себе шлях пізнання світоустрою і себе — як неповторної частини Землі, мандруючої зоряними шляхами Всесвіту. І завдяки майстерному поетичному слову, вона, як Прометей, ділиться набутим у цьому пізнанні досвідом з тими, хто також прагне відчути спорідненість земного і небесного, минулого і сучасного, чудесного та реального:

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.
Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.
А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.
Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?!
— Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.

Нещодавно поетеса відзначила своє вісімдесятиріччя, і цей ювілей, за її власними словами, виявився для неї не святом, а підсумками і висновками, – та й більш того: презентацією життя. Втім, як і для усіх тих, хто прийшов в Український дім на представлення останнього перевидання її історичного роману у віршах «Берестечко».
 
«Студенти та пенсіонери, поважні чоловіки та дівчата із квітами стояли, ніби у церкві на Пасху: не звертаючи уваги на тіснину та задуху, слухали, що говорила Ліна Василівна. Було видно – люди скучили за правдою, за словами людини, якій можна вірити без заперечень», – так написало одне із відомих українських видань про подію, коли поет, який ні за яких часів не схилявся до компромісу із власною совістю та не брав участі у заполітизованих виставах із нагородами та офіційним визнанням – через довгі роки мовчання нарешті зважився на публічний виступ. Припускаю, саме тому, що у цій події не намагалися грати провідні ролі так звані «вожді нації».

Ліна Костенко на зустрічі із своїми шанувальниками говорила так, як може собі дозволити тільки внутрішньо незалежна особистість, а саме такою вона є, і була завжди. Отже, до людей вона звернулася із віршами-роздумами над болючими проблемами сьогодення, називаючи речі справжніми їх іменами:

Доборолися, добалакалися,
Досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
Незалежною, хоч на мить, –
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що у душу б’ють?
Від чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?

***
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але – у бік безодні…

Це вона – про мовчання під час своєї так званої внутрішньої еміграції, яка почалась майже відразу після того, як Україна стала – незалежною, але керувати нею – як на політичному, так і на культурному полі, продовжували, за словами самої Ліни Костенко, ті «орли», очами та голосом яких до цього була «партія», і психологія отців нації залишилася психологією залежної людини – залежної від рухів та наказів ззовні, коли людина втрачає себе і без керівної думки не може ні жити, ні будь як діяти. «Я собі вийшла зі Спілки письменників, бо оте нудне скімлення та скиглення набридло: не мають ні ідеї, ні мети. І я дуже добре прожила цей час: або за своїм письмовим комп’ютером, або в експедиції в Чорнобильську зону. Їздила до Польщі, до Парижу, в Бургундію, шукала там матеріали. Словом, працювала», – розповідала на зустрічі із читачами Ліна Костенко.

І – не давала використовувати власне ім’я у кон’юнктурних намірах нікому – насамперед тим, хто мав у нашій державі необмежену владу: так, свого часу письменниця відмовилась прийняти із рук Леоніда Кучмі орден Ярослава Мудрого, а з боку Ющенка не прийняла звання Героя України: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі», – погодьтеся, не кожен здатний на такі відверті вчинки і не менш відвертий коментар.

Але ж, за словами Олексія Кравчука, її доброго друга, директора Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, де йдуть вистави за творами Ліни Костенко, «її абсолютно не цікавить те, що на цей час відбувається у політиці, тому що змінити будь-що неможливо. На її думку, ситуація у країні зміниться тільки тоді, коли зміниться ставлення до культури та мистецтва».

Сама ж Ліна Костенко на власному ювілеї наголосила: «Тут хтось мене дуже сильно хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Я вам дуже дякую, що ви спостерегли це, а я вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику й лірику й лірику… малювати срібним олівцем, птиць малювати на лляній тканині»:

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Ліна Костенко, дуже добре розуміючи власний вплив на свідомість сучасників, при цьому саму себе вважає тією, якій також необхідно долати планку за планкою, і сама собі визначає ту висоту, яку має скорити. Так, вона розповідала: «У мене був великий проект, я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. Я хотіла оцю нитку пам’яті історичної протягнути через віки, і так я цей проект робила: є в мене «Древлянський триптих», «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко»… у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, Графиня Розумовська, був Андрій Потебня, і так далі. Теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити, і може б мені захотілося щось інше».

Зверніть увагу – це каже жінка, якій виповнилося вісімдесят років. Проте, вважаю, коли мова йде про творчу особистість, яка свідомо будує життя, прислухаючись до потреб перш за все – власної душі, – фізичний вік її не має жодного значення.

До речі, вже готові до видання давно очікувані читачами «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко: «Звичайно, уявляв, що це буде дещо неординарне, та книга перевершила сподівання, – визнав директор українського видавництва «АБАБАГАЛАМАГА» Іван Малкович. – Це твір за межами парадигматики сучасної літературі, це суміш художньої літератури, особистих щоденників та публіцистики. До того ж, написаний він від лиця чоловіка. Чесне та глибоке сканування сучасного світу». А сама письменниця розповідала, що цією книгою вона продовжує художню ідею Гоголя, який свого часу написав «Записки сумасшедшего». І, до речі, зараз вона працює над іншим своїм твором – над «Повістю про Гоголя».

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
І ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
А ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людини бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки…

У цьому контексті доречно звернутися до книги, яка стала приводом для виходу Ліни Костенко до людей, що багато років чекали чесного слова від чесної, безкомпромісної людини: «Берестечко» – для мене дуже дорога річ, – зізнається письменниця. – «Берестечко» - не про поразку, а про перемогу над поразкою. Хотіла писати про постаті, але, коли береш постаті, треба взяти якийсь екстремальний момент. Для Богдана Хмельницького це було Берестечко, бо для нього це була страшна поразка – після таких спиваються, вішаються: він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний… Цікаво, як можна було стати на ноги після цього… Знаєте, що зробив Хмельницький після страшної поразки і зради своєї дружини? Він – женився. Мене це так вразило… Я мусила описати всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький після тієї поразки пив три дні і три ночі… Ну, пив, і що? Адже коли падає сильний мужчина, гуркоту більше, ніж коли комарик падає. І переживань більше, і емоцій. Але для мене було головне написати про – перемогу над поразкою». І далі Ліна Костенко зробила такий висновок: «поразка може бути або в людях, або її не може бути взагалі» – тобто, усе, що із нами діється, має причини не ззовні, а у нас самих.

З цим висновком важко не погодитись. До того ж, сама авторка цих слів завжди жила за цією істиною, і усі важкі моменти власного життя сприймала не тільки як шанс щось переосмислити у собі самій, а як можливість зробити те, на що ти здатен, те, для чого ти прийшов у цей світ – на цьому новому, переосмисленому рівні буття.

Багато із її віршів покладені на музику та стали піснями, які виконує співачка Ольга Богомолець. Виконує, наче власні – можливо, тому, що її душа співзвучна тій симфонії життя, яку складає Ліна Костенко.

Але зовсім не хотілося б завзято створювати чергового кумира: на мою думку, Ліна Костенко для кожного може бути прикладом того, як жити, не зраджуючи свого особистого світу. Просто вона, як митець, власним яскравим досвідом доводить, що той, хто наважиться бути неповторним у складних реаліях нашого життя, також здатен стати митцем – перш за все, митцем власної душі:

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, і болів,
Із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
А ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.

2007, 2010