Леся Украинка. Жизнь в борьбе и в мечтах

ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ЖИТТЯ У ПОДОЛАННІ ТА МРІЯХ

1. ТВОРЧІСТЬ, ПЕРЕВІРЕНА ЧАСОМ.

2008 року виповнилося дев’яносто п’ять років з того дня, як пішла з життя відома українська письменниця та суспільна діячка Леся Українка. Цього ж року в одному з телевізійних проектів, який впровадив серед українських глядачів всесвітню тенденцію визначення на грунті національної ідеї «кращих із кращих», особистість Лесі Українки за результатами народного голосування потрапила до першої десятки.

Постать Лесі Українки і справді видатна для історії та культури українського народу. Але нам притаманне стереотипне сприйняття і творчості, і власне особистості деяких митців. Коріння такого обмеженого ставлення, як мені здається, хорониться ще у шкільних роках, коли навчання наше велось по більшості так, що за суспільно-громадською та політичною діяльністю поетів чи письменників їх творчої особистості майже не було видно – а здебільш запальні гасла та революційні гімни.

Час минає, і сьогодні ми розуміємо, що герої давніх часів, якими захоплювалися їх сучасники та послідовники, втрачають такий ореол слави разом із втратою актуальності певних ідеологічних настанов. Але, якщо, як-то кажуть, за душею у творця було дещо більше, ніж політика, його спадщина і сьогодні здатна бентежити серця.

Саме з цієї точки зору я і пропоную звернутися до творчості Лесі Українки, або – Лариси Петрівни Косач, – яка за своє досить недовге життя, отруєне невиліковною хворобою, встигла зробити чимало і для свого власного розвитку, і для тих, кому вона призначала свою діяльність – для людей, що прагнуть свободи не тільки соціальної, але й – що на мій погляд найголовніше – внутрішньої.

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

Вірш цей, написаний у травні 1890 року, – тобто, коли Лесі Українці було лише дев`ятнадцять років (вона народилася 25 лютого 1871 року), – авторка назвала латиною: Contra spem spero! Тобто, проти надії - сподіваюсь! Як на мене, це не стільки вірш борця за власне щастя у намаганні «серед лиха співати пісні», а перш за все – зважаючи на узагальнену, так би мовити, наднаціональну, над-мовну його назву – це гімн незборимому духу людини, яка прагне, попри усі обставини та негаразди життя, здійснити те, заради чого кожен з нас приходить у цей світ – виконати власне призначення. У кожного воно своє, і всі по-різному надходять розуміння, що воно таке є – те призначення… ну, якщо, звичайно, надходять…

А Леся Українка змалку стала на шлях творчого розвитку, і цьому в значній мірі сприяло те, що народилася вона в сім`ї освічених та обдарованих людей: батько, Петро Косач, був заможним поміщиком, добрим хазяїном в прямому та переносному значенні слова, а мати – українська дитяча письменниця Олена Пчілка з родини Драгоманових (її брат, Михайло Драгоманов – відомий просвітитель та публіцист, історик українського народу та української літератури, політичний та громадський діяч).

Діти в родині Косачів не тільки отримували всебічну освіту, але й мали чудове виховання, в основі якого лежала повага до кожної особистості, любов до рідного краю та до народних традицій. Вже з п`яти років Леся (так у сім`ї називали Ларису) складала та виконувала п`єски на фортепіано, писала вірші у стилі народних пісеньок. В 1884 році вийшов у друку поетичний твір «Конвалії» – вперше за підписом Леся Українка, тобто, коли дівчинці було тринадцять років. А я пропоную послухати її співучий віршик 1885 року:

На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.

А свій перший вірш Леся написала 1881-го, у віці десяти років, і зненацька захворіла. Можна вбачати у цьому факті не лише сумний збіг обставин, а перш за все – пророцтво долі на увесь подальший творчий шлях її трагічного співіснування з хворобою. Важко уявити собі, як видалося пережити це маленькій дівчинці, коли після застуди та нестерпного болю у нозі лікарі винесли вирок – туберкульоз кісток. Невдовзі хвороба перекинулась на руку, яку згодом прооперували, і рука після цього залишилася покаліченою. Невимовна туга за можливістю вільно проявляти свої почуття у музиці бринить у елегії 1890 року «До мого фортепіано»:

Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!

Цей настрій пронизує всю творчість Лесі Українки, і цей внутрішній жаль, ця настанова на подолання несприятливих обставин, бажання попри усе вільно реалізовуватись у мистецтві і є, на мій погляд, головними у творчому шляху поетеси. І якщо брати до уваги саме такий підхід, можна стверджувати, що вона й справді зробила усе для цього можливе: Леся не тільки з дитинства вивчала декілька мов, географію, історію Сходу і східних культур, історію мистецтва та релігій, перекладала, навіть складала підручники для молодших братів та сестер, але й завжди і в усьому намагалася відшукати світлу сторону буття.

Але, про цю характерну рису Лесі Українки ми поговоримо у наступній програмі, бо час сьогоднішньої дійшов кінця. Бажаю і вам, шановні слухачі, незважаючи на всілякі негаразди, вчитися вбачати радість у кожному прояві життя.

2. ЛЕСЯ УКРАЇНКА. БОРОТЬБА.

У деякому сенсі Леся Українка уособлює суперечливу душу українського народу – з його сподіваннями, одвічним невдоволенням дійсним станом речей та прагненням боротьби. Втім, у неї самої були реальні підстави для такого ставлення до життя, адже вона з дитинства хворіла на туберкульоз кісток, який не тільки надавав неймовірних фізичних страждань, а й у певній мірі обмежував її творчі можливості, зокрема, музичні.

Звичайно ж, дух боротьби був не тільки її внутрішньою якістю – він оточував поетесу і ззовні, та виявлявся у політичних та суспільно-громадських настроях інтелігенції взагалі, та української інтелігенції зокрема (до якої, як відомо, належала родина Косачів-Драгоманових). І саме цей настрій від початку став провідною темою не тільки багатьох творів Лесі Українки, а, власне, і усього її життя. Ось один з ранніх (1888 року) віршів, в якому це переплетіння внутрішнього та зовнішнього настроїв окреслені ще юною поетесою досить зріло:

Чого то часами, як сяду за діло
Або як вже працю кінчаю я сміло,
Не раз се на мене, мов хмара яка,
Спадає сумная задума тяжка?
Така то задума спиня мою руку,
Що людськую бачу кругом себе муку,
Недолю та сльози – і думка зрина:
Нащо тут здалася ся праця дрібна?..
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що ж з нею подіють слабі мої сили?
І кидаю пращу, бере мене жаль –
Та друга вже думка розважить печаль:
Все ж, може, ся пісня якую людину
Розважить успіє хоч би на хвилину,
І щиро промовленим словом моїм
ЗбУджу огонь я у серці чиїм.
А може, й пожиток який з того буде,
І з праці моєї скористаються люде…
І знов мені зваги в душі прибуло,
І знов я за діло, підвівши чоло!

Як уже зазначалося, попри усі сумні реалії та негативні обставини життя, Леся Українка намагалася відшукати у ньому світлу сторону, деякий позитив. Саме у ліричних поетиках їй це вдавалося найкраще, але ж суспільне оточення та настрої у сім`ї вимагали дещо іншого. Так, наприклад, друг родини, український письменник та суспільний діяч Михайло Павлик ще у 1887 році, з приводу надрукування поезій Лесі Українки в альманасі «Перший вінок», у листі до Михайла Драгоманова писав про неї, що Леся «має до віршів справжній талант, якби тільки вона вибилася з русалочного світу на світ соціальний».

Можливо, юна дівчина відчувала складність, і навіть неможливість вибору одного за рахунок іншого, і намагалася об`єднати у своїй творчості і ліричні настрої душі, і вимоги революційної епохи, в яку їй довелось жити та творити. Саме про таке протиріччя, як мені здається, – її поема «Місячна легенда» 1892 року: розповідь про співця, що зазнав і прихильності юрби, і її зневаги. І саме тут, на мій погляд, Леся Українка відшукала справжній корінь споконвічного знедолення людей (хоча, як мені здається, і сама того не усвідомила) - пошуки винних у своїх нещастях ззовні, а не в собі самому:

Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої жалі
Вповідати щирій людині.
Та люди чужі тих розмов не приймали,
Що людям до жалю чужого?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
Коли ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавався, –
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він ховався.
Вернувся додому у тяжкій розраді
І сумно схилив своє чоло.
"Чи варто ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люди навколо!»

Усе, що можна художнику зробити за такого стану речей, на думку поетеси, - це приєднатися до сліз та печалів убогих та знедолених, що оспівані у народній творчості, та переспівувати ці мотиви на власний лад та розсуд:

Недомовлені гіркії жалі
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихії сльози печалі,
Що, мов перли, котились-лились.
Тії сльози, ті перли яснії,
Певне, впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумнії
Пісня з серця мого устає.
Коли співи мої жалібнії
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Нагорода то буде мені.

Хто має бажання, може, відкривши збірки Лесі Українки, сам упевнитися в тому, що саме єднання з народом у жалю та сльозах, у прагненні помститися за недолю ворогу зовнішньому, - саме такі революційні настрої, які не підносять, а руйнують душу, переважають у її поезіях, і саме вони стали найбільш вшанованими усіма борцями за «братерство, рівність, волю». І навіть у своїх тонких, співучих поезіях, до яких Леся Українка і мала найбільший хист, - навіть у них провадиться думка, що світ людині – ворожий, що від початку життя їй треба готуватися до лиха та запеклої боротьби.

Ось на підтвердження цієї думки – гарний ліричний вірш із збірки1890 року «На крилах пісень». Сім струн. Мі. Колискова, Arpeggio.

Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пізній бо час.
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гірка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить – сльози лить.
Сором хилитися,
Долі коритися!
Час твій прийде
З долею битися, –
Сон пропаде…
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!

Можливо, дехто не погодиться зі мною, але я вважаю, що оспівування боротьби, заклики до опору уявним чи реальним ворожим силам насправді не підносять людський дух на неземні висоти, а ще більше його пригнічують, вимагаючи пристосовувати божий дар, – тобто талант будь-якого напрямку творчості, – до суперечливих соціальних потреб чи скороминучих політичних вимог часу. І хоча це теж важливо, бо усі ми існуємо та розвиваємось у певних життєвих реаліях, але то тема, яка годиться не для поетичної, а для якоїсь іншої рубрики. Тому сторінку творчості Лесі Українки у політичному забарвленні ми, лише оглянувши, перегорнемо, і звернемося до її ліричних поетик , бо саме вони найперші здатні налагодити струни душі на гармонійну співзвучність із світом.

3. ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ЛІРИКА.

Душа Лесі Українки змалку була відкрита усьому прекрасному, гармонійному – чи то мальовничі природні куточки Волині, де вона зростала, чи то милозвучні українські пісні, що їх співали селяни у будні й свята. І свої враження, своє захоплення красою дівчина відтворювала у власних поезіях. Цікаво, що після того, як у 1893 році була надрукована перша збірка віршів Лесі Українки, багато з них стали народними піснями, які люди наспівували, навіть не знаючи імені автора. Співали, мабуть, і таку:

Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

Це – вірш 1889 року «Вечірня година» із присвяченням «коханій мамі». Мати й справді для Лесі Українки, та і взагалі для усіх дітей сім`ї Косачів, була дорогою і важливою людиною у житті: вона багато зробила для їх всебічного розвитку. Так, наприклад, Олена Пчілка всіляко залучала дітей до творчості, і, наприклад, ще у 1884 році за її порадою Леся разом з братом Михайлом перекладали з російської на українську «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя.

У подальшій своїй діяльності Леся Українка зробила багато перекладів: деякі з поезій Гейне, наприклад, покладені композитором Лисенком на музику. Також українською перекладала твори Байрона, Шекспіра, а драму німецького письменника Гауптмана «Ткачі» – російською та українською мовами. В її українському перекладі 1891 року у друку виходив роман Гюго «СірОма. Бідні люди». Перебуваючи на лікуванні в Єгипті, вона захопилася культурою країни, і згодом з друку вийшла збірка «Ліричні пісні давнього Єгипту» з передмовою Лесі Українки.

Без сумніву, вона чудово володіла багатьма мовами, не принижуючи значення ніякої з них. А у лютому 1900 навіть написала в «Общество русских драматических писателей и оперных композиторов» заяву з проханням прийняти її до членів товариства. Взагалі, вона вела активну діяльність окрім написання власних творів або перекладів: також збирала зразки народної творчості, і у 1903 році в світ вийшла книжка «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Луччини і Звягельщини на Волині». Перебуваючи в Одесі у 1904 році, Леся виявила бажання зайняти посаду редактора журналу «Южные записки». 1906 року була не лише відповідальна за бібліотеку товариства «Просвіта» у Києві, а й організувала читальню, збирала фонди, налагодила книговидачу.

І не забувайте, уся її діяльність проходила на тлі важкої та виснажливої хвороби кісток. Леся Українка часто виїздила на лікування, і завдяки потребі в особливому кліматі, неодноразово бувала в Одесі. Враження від нових міст, особливо – від моря, вона відобразила у своїх творах, зокрема, у циклі «Подорож до моря»:

Вже сонечко в море сіда;
У тихому морі темніє;
Прозора, глибока вода,
Немов оксамит, зеленіє.
На хвилях зелених тремтять
Червонії іскри блискучі
І ясним огнем миготять,
Мов блискавка з темної тучі.
А де корабель ваш пробіг,
Дорога там довга й широка
Біліє, як мармур, як сніг,
І ледве примітна для ока.
Рожевіє пінистий край;
То іскра заблисне, то згасне…
Ось промінь остатній! Прощай,
Веселеє сонечко ясне!

Перебуваючи в Одесі наприкінці 1904 року, Леся Українка прийняла рішення одружитися з Климентом Квіткою – вченим, перекладачем, музикознавцем-фольклористом, збирачем народних пісень. Мати її була проти, але все ж таки погодилася на шлюб дочки. Взагалі, сучасники спостерігали, що Олена Пчілка, окрім позитивного впливу на своїх дітей, виявляла ще й деякі деспотичні риси, і у співвідношеннях з ними це виливалося в звичайнісінькі материнські ревнощі.

Так було і з Лесею, коли та вперше пережила сильне почуття, що виникло у неї до освіченого та талановитого Сергія Мержинського, знайомство з яким відбулося у 1898 році. Відтоді у неї з матір`ю почалися суперечки щодо свого особистого життя, і їй стало чималих сил відстоювати право на власне розуміння того, кого кохати та як жити. Проте, стосунки закоханих і без того не були простими: їх зустрічі та спілкування ускладнювалися ще й тим, що за Мержинським, як за революціонером, було встановлено нагляд поліції, під пильне око якої потрапила і Леся Українка. До того ж, через деякий час виявилося, що він хворий на туберкульоз легенів, і у 1900 році стан його дуже погіршився. Леся поїхала до Мінська наглядати за коханим, і там, у неї на руках, у січні 1901 року він і помер.

Своє горе, свої почуття письменниця переносила у твори, які мали дуже особистий характер, та у більшості своїй не призначалися для оприлюднення, за винятком ліричної драми «Одержима», яку поетеса написала лише за одну ніч, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського. За сюжетом драми, створеної на біблійний сюжет, події страти та воскресіння Ісуса Христа намагається осмислити його прихильниця Міріам. Згодом у листі до Івана Франка Леся Українка буде згадувати: «Визнаю, що я писала в таку ніч, після якої, вірно, довго буду жити, якщо вже тоді жива залишилася. Якби мене хто-небудь запитав, як я з усього цього жива вийшла, я б могла відповісти: Я створила з цього драму».

Що ж, це й справді драма людини, котра не вміє сприймати усі події життя із мудрістю, на яку здатні лише по-справжньому високо духовні особистості. А Леся Українка у цій ситуації переживала те, що й кожен із звичайних людей: відчуття безсилля перед приреченістю друга, необхідність скоритись долі викликали у неї почуття протесту і ненависті до християнської моралі з її ідеями покори та всепрощення:

Умер він, зраджений землею й небом,
як завжди, одинокий. А тепер
я тут сиджу, як завжди, одинока,
даремні сльози ллю і проклинаю
все те, що він любив, і з кожним словом
все більш надію трачу на рятунок.
І вічно, вічно буду одинока
на сьому і на тому світі. Так,
ніколи не скінчиться темна туга
і вічно буде жаль палити серце.

Поема «Одержима» була надрукована через два роки після написання, у 1903-му, а інші ліричні, глибоко особисті твори, присвячені почуттям до Сергія Мержинського, були оприлюднені після вже смерті Лесі Українки – як витончений ліричний спадок української поезії. Ось, наприклад, майстерний зразок вірша у прозі, створений мелодійною українською мовою, – зворушливий, чарівний спів-звернення до коханого:

«Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
…
Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. … Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди».

Отже, давнє пророцтво самої Лесі Українки справдилося, і протягом життя їй дійсно довелося і «крізь сльози сміятись», і «серед лиха співати пісні». І деякі з цих пісень мають витончену, співучу природу, та допомагають знесиленому духу людини підійматись, діяти та творити всупереч обставинам.

4. ЛЕСЯ УКРАЇНКА. «ЛІСОВА ПІСНЯ».

Долаючи несприятливі обставини життя, головним чином, свою виснажливу хворобу, Леся Українка за допомогою творчості, зокрема, своїх ліричних творів, не лише відчайдушно намагалася відшукати гармонію та сенс життя, а й зміцнювалася духом та переможно будувала власну долю:

Була весна весела, щедра, мила,
Промінням грала, сипала квітки,
Вона летіла хутко, мов стокрила,
За нею вслід співучії пташки!
Все ожило, усе загомоніло –
Зелений шум, веселая луна!
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: "Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона, ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна".
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині,
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала;
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.

Це сприйняття весни, радості життя, сповненого надії, через багато років відтворилося у головному творі Лесі Українки  – поетичній драмі-феєрії «Лісова пісня», яку без перебільшення можна назвати її лебединою піснею.

У чорновому варіанті драма була написана протягом 10-12 днів влітку 1911 року, в Кутаїсі, де письменниця перебувала на лікуванні. Згодом у листі до матері вона розповідала, чому пристала її писати: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то же я й здавна тую Мавку в умі держала, ще аж із того часу, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я і в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час», - я й сама не збагну, чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

Мабуть, вона згадувала те літо 1884 року, коли дитиною з матір’ю, братом Михайлом та сестрою Ольгою їздила до села Скулина, в урочище Нечімне (тепер урочище Лісова пісня). Вже тоді воно глибоко вразило маленьку Лесю своєю чарівністю, а легенди, з ним пов’язані, вона пам’ятала все життя, і згодом відтворила в «Лісовій пісні». Це розповіді про таємничий світ водяників, водяних та польових русалок, утоплеників та інших лісових духів. Цей світ Леся Українка мальовничо зобразила у пролозі своєї поеми, і хоча до головних подій драми він прямого відношення не має, але майстерно уводить читача до чарівної поетичної атмосфери всієї «Лісової пісні». Ось – фрагмент діалогу Водяника та річкової русалки:

В о д я н и к
(до Русалки):
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!

Р у с а л к а
(пручаючись):
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я – вільна!
Я вільна, як вода!

В о д я н и к:
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!

Р у с а л к а:
Не хочу!

В о д я н и к:
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!

Р у с а л к а:
Ні!

В о д я н и к:
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».

Р у с а л к а
(з жахом):
Ні, любий тату,
я буду слухатись!

В о д я н и к:
То йди на дно.

Р у с а л к а
(поволі опускаючися в воду):
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?

В о д я н и к:
Та вже ж, про мене, бався.

Проте, хоча світ цей зачарований та казковий, він, як і світ людський, обмежений певними вимогами. Та в ньому, як і серед людей, інколи знаходиться особистість, чиї уявлення про життя надто ширші за звичні правила. У лісовому товаристві ні на кого не схожа саме Мавка, і її проникливий заспів «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає!» став лейтмотивом творчості та життя самої Лесі Українки. Те, що поема була написана на єдиному диханні, свідчить про іі заповітний, навіть, сакральний зміст: адже у ній поетеса звернулася до болючої проблеми людства взагалі – відриву від свого первозданного коріння та протиставлення руйнівних законів суспільства гармонійним законам світу природи.

Мавка – польова русалка – виступає тут як істотне творіння, що здатне на широкі, щирі почуття. Їй протистоїть її коханий ЛукАш, що виріс у селі, і, хоча серцем він лине до краси та великого кохання, робить свій вибір на користь викривлених людських уявлень про стосунки людей між собою, та взаємовідносини людей та природи. Ось, наприклад, їх розмова із другої дії «Лісової пісні»:

Л у к а ш:
Що наші людські клопоти  збагнути,
То треба вирости не в лісі.

М а в к а (щиро):
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю… я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.

Л у к а ш:
Пісня! То ще наука невелика!

М а в к а:
Не заважай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший –
він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…

А сталося це «огнисте диво» у ту мить, коли Мавка почула гру ЛукашА на сопілці. До речі, мелодії, які мають лунати протягом дії, Леся Українка власноруч записувала у нотній грамоті, і кожна з них зазначена окремим числом. Це говорить про те, що письменниця мала на увазі подальше життя своєї поетичної драми на сцені, але ж в той самий час розуміла, що ідея відтворення цієї феєрії майже неймовірна: «Я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії – в бутафорію…».

Справді, як відтворити мрію, якщо вона майже невловима? Адже саме неможливість об`єднання двох душ із двох різних світів і спіткала Мавку та ЛукашА, коли доля звела їх разом:
   
М а в к а:
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?

(Лукаш грає мелодію №5)

Л і с о в и к:
Та ні, то хлопець на сопілці грає.

М а в к а:
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!

Л і с о в и к:
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.

М а в к а:
Я його не знаю.

Л і с о в и к:
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…

М а в к а:
Хотіла б я побачити його.

Л і с о в и к:
Та нащо він тобі?

М а в к а:
Він, певне, гарний!

Л і с о в и к:
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…

Втім, вони все ж таки зустрілися, та покохали один одного. І, такі різні, – приглядалися одне до одного, намагаючись зрозуміти іншого:

Л у к а ш:
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?

М а в к а:
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…».
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі –
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…

Яка чаруюча, заколисуюча в неймовірний казковий сон розповідь лісної дівчини… Досі пам’ятаю те враження, що справила на мене «Лісова пісня» під час вивчення творчості Лесі Українки у школі, – то було захоплення невимовною красою, відчуття потайного внутрішнього змісту, який перевищував однобокі коментарі підручника…

5. ЛЕСЯ УКРАЇНКА. «ЛІСОВА ПІСНЯ» (закінчення).

Кохання лісової дівчини та простого сільського хлопця, про яке повідала нам Леся Українка у поемі «Лісова пісня», уводить в якийсь незнаний досі світ. Мавка закохалася у Лукаша ще до того, як з ним зустрілася, адже із своїм природним відчуттям сутності кожної істоті вона полюбила ту душу, що бриніла у співах його сопілки. Та, вирісши серед людей, парубок і не здогадувався, що будь-яка істота в лісі, тварина, дерево чи квітка, теж мають душу. І на це йому відкрила очі саме Мавка.

До речі, як у кожному драматичному творі, в «Лісовій пісні» і непоетичний текст автора має важливе значення, і у ній він навіть більш важливий, ніж у будь-якій іншій п`єсі. На цьому наголошувала і сама Леся Українка: «…в сій річі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служебне значення». Отже, читаємо фрагменти поеми разом із ремарками:

«Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

М а в к а:
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Л у к а ш:
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.

М а в к а:
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!

Л у к а ш:
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?

М а в к а:
Я – Мавка лісова.

Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї):
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.

М а в к а:
А бачити хотів?

Л у к а ш:
Чому ж би ні?.. Що ж, – ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
а чом же в тебе очі не зелені?
(придивляється)
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині… О! тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні,
чи, може, карі… ти таки дивна!».

Але, незважаючи на те, що Мавка зовсім не схожа на людей саме своєю сутністю, вона, покохавши, настільки захотіла стати єдиним цілим із коханим, що намагалася жити за людськими правилами та законами, уособленням яких у «Лісовій пісні» виступає мати Лукаша. Якій, проте, зовсім була не цікава вразлива і щира душа дівчини, бо головне для простої жінки – яка з тої може бути господиня. Мавка дуже намагалася догодити старі, та все було марно: не створена вона для людського життя, а селянка не могла, та й не дуже хотіла приймати у своє життя тендітну природну істоту. Між ними постає ще один важливий персонаж дії – дядько Лев, який вміє співіснувати із навколишнім світом у гармонії, та намагається захистити Мавку від нападок своєї сварливої сестри:

Л е в:
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку?
Чи то вона тобі чим завинила?

М а т и:
А ти, братуню, вже б не відзначався,
Коли не зачіпають! Ти б іще
Зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Л е в:
Якби ж воно такеє говорило,
Що тямить, ну, то й слухав би, а то…
«відьом із лісу!» – де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…

М а т и:
Ти вже на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра.

Л е в:
А що ж? таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро, –
Усякі скарби з лісу йдуть…

Та такий скарб, як Мавка, врешті решт, виявився непотрібним не тільки старій, але й самому Лукашу: він погодився із доводами матері, та одружився на вдовиці, про яку Мавка зрозуміла відразу, як тільки її побачила: душа у тої була лукава, нещира. І ця зрада ЛукашЕм кохання не принесла щастя нікому: у хаті відбувалися постійні сварки між невісткою та свекрухою, бо невістка виявилася зовсім не роботящою, як сама про себе невтомно розповідала, а ледащою та ще й злющою, як тії відьми, що жили – та й досі живуть – не тільки по селах, а й по містах. Лукаш уникав бувати удома, та ще почав випивати, а Мавка втратила свою життєву силу. Ось як про це розповіла Леся Українка:

Л і с о в и к:
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а:
Кого я зрадила:

Л і с о в и к:
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах, –
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари!

М а в к а:
Та що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене?

Л і с о в и к:
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазин брались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна

Як на мене, у відносинах Мавки і Лукаша поетеса змалювала мрію про безумовні, ідеальні почуття, які не залежать ні від яких зовнішніх обставин, бо засновані на єдиній та  головній якості кожної живої істоти – вмінні спілкуватися один з одним на рівні душ. Тільки втративши можливість бути разом, закохані усвідомили, що їх єднає саме ця якість, а Мавка зрозуміла іще дещо: у стосунках не важливі ніякі матеріальні чи соціальні перешкоди, якщо існує справжня духовна співзвучність.

«М а в к а:
…милий,
Ти душу дав мені, як гострий ніж
Дає вербовій тихій гілці голос.

Л у к а ш:
Я ДУШУ дав тобі? А тіла збавив!
Бо що ж тепер із тебе? Тінь! Мара!

М а в к а:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як довге вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, –
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо і береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день змінюється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця»...

На цьому закінчується сповідь про неймовірне кохання лісової Мавки та сільського парубка Лукаша. Написавши свою «Лісову пісню» усього за кілька днів, декілька місяців письменниця її доробляла, і менш ніж через два роки після остаточного завершення цього свого головного твору, влітку 1913 року (за новим стилем – 1 серпня) Леся Українка померла від туберкульозу кісток та хвороби нирок у грузинському місті Сурамі, де лікувалася. Поряд з нею завжди був її чоловік та щирий друг Климент Квітка, отже, у деякому сенсі мрії, які поетеса втілювала у своїх поетичних творах, не були для неї лише мріями: вона знала і щире кохання, і життя, сповнене надіями та радістю особистих перемог.

Вікторія ФРОЛОВА