***

Мої враження від п'єси Миколи Куліша "Мина Мазайло"...


Улюблений зелений чай,
За вікном холодна тиша.
Зараз мене не чіпай,
Я заглиблена у книжку.

Так, і знову українську.
Не засну, коли не дочитаю.
Гарно написано, зі змістом.
Люблю подібне, ти це знаєш.

Про що? Про українізацію!
Самосвідомість, гідність і кохання.
Про власне існування нації,
Надію, мрії та бажання.

Про сутність шовінізму на місцях,
Міщанство та "хамелеончатість".
Про слабкодухих патріотів на словах
І небезпечну мовну вседозволеність.

Про маленьку людину, що зреклася коріння,
Бо, бач, дідівське прізвище – ганьба!
Не розуміє зрадник України,
Що від цього зникне і душа.

Звучать, як у дешевій мелодрамі
Слова русифікованої дами:
«Прілічнєє бить ізнасілованной
Нєжелі  українізірованной.»

Безглузді, але й неймовірно болючі.
Хіба можна говорити це всерйоз?
Тому, напевне, тьотю Мотю з Курська
Сприймають як чистісінький курйоз.

Про  пана  Мазайла - Мазєіна ,
Якому удача дала відкоша.
Не можна ж бути  таким самовпевненим,
Як  ріжеш традиції й мову свою без ножа.

 Але чому і дотепер не зрозуміли
Люди, що живуть у нашій країні,
Саме ті,  що вчасно не пояснили,
Як це, бути українцем,  своїй дитині :

«Тому роду не буде переводу,
Де брати милують згоду».
Де шанують Батьківщину,
І віддають життя за країну ?

Чому ми знову наступаємо
На одні і ті ж граблі?
Чому, бо мудрості не маємо
Чи дурні та ще й сліпі?

Автор лишає відкритим фінал.
Дає час подумати і розсудити.
Пора вже будити широкий загал,
А не жалітися на долю й нити!