Граvitaцiя. Гра четверта. Дон Жуан i Анна Каренiнa

Того ранку сонце щедро облило срібними іскрами засніжені хребти Сьєра-де-Гвадаррами, що окреслили обрій на сході. Там, за цими білими вершинами, за сірим нагромадженням каменюччя, за цим кам’яним, по пояс у хмарах, муром, Мадрид. А далі – їхній дім... Прощавай, сувора, кам’яниста Кастилія, випалені сонцем голі безлісі гори, сухі колючі вітри, що женуть стовпи гарячого сірого пилу! Де ти, рідна Андалузіє, де твої апельсинові сади, оливкові гаї, зелені, радісні поля, розкішні виноградники!
Коні важко котили нерівною кам;янистою дорогою важкий закритий ридван. Повіз немилосердно трусило й хитало, тому Анна з Хуаном раз по раз пересідали на коней і пускали їх то галопом, як дозволяла дорога, то ступою, поволі, неквапом. Коні обережно переступали чи обходили каміння, що де-не-де вимилося дощами і наставило свій горб на заваду переїжджим, а вершники милувалися краєвидом і вели нескінченну розмову ні про що, як колись, у давні часи першої хвилі почуттів. Ту розмову марно переповідати, в ній марно шукати логіки і глузду. То якесь дивне переплетення слів і поглядів, натяків і спогадів. У малозрозумілім сторонньому вухові плетиві висновувалася гнучка, але міцна основа майбутнього оновлення стосунків, їхня надія на повернення колишнього спокою і злагоди.
Що далі угору, краєвиди ставали величнішими, а рослинність біднішою – лиш подекуди збереглося таке-сяке невисоке деревце, невідь-як тримаючись корінням за сухий сірий камінь, та купи чагарників, що, рясно розгалузившись, лежать на землі, немов подушки, колючі й неяскраві. Навесні, коли випадають дощі, гори розквітають яскравими рожевими, червоними, синіми барвами, та зараз всі барви вицвітають, трава жовкне, віддаючи останню вологу такому близькому тут, у горах, сонцю. 
Коні мирно тупотіли, повіз гойдався на ресорах, Анна сиділа поруч з Хуаном. Вони не розмовляли. Хуан куняв, схиливши голову на широкий комір. Анна знічев’я споглядала розкоші природи високих гір Гвадаррами.
Враз тупіт копит, різкий, відмінний від розміреної повільної ходи їхніх коней, увірвався у спокійне погойдування карети. Знайомий голос проривався крізь вітер плоскогір’я:
- Маріто! Герцогине!
Першою його упізнала камеристка:
- Ваша світлосте, це Даніель!
- Хуане, звели кучерові зупинитися!
У серці Анни зродилося якесь поки що тихе хвилювання, та воно росло у міру наближення вершника. Даніель кричав ще здалеку, не зупиняючи коня:
- Донно Анно, він повернувся додому!
- Хто? – спитала Анна, наче сумнівалася, про кого може йтися.
- Віконт. Лютий, мов чорна хмара! Він уб’є вас, обов’язково уб’є! Тікайте! Чуєте, тікайте, він там, він зі своїми людьми. Їх багато. Вони уб’ють вас, тікайте!
Хуан вхопився за шпагу.
- Хуане, це не допоможе, поглянь, скільки їх!
Від тупотіння кількох десятків копит здригалася гора.
- На коней! На коня, Анно!
Хуан злетів у сідло. Анна, забувши про недавню хворобу, про слабкість, про те, що їй рано сідати на коня, також пташкою пурхнула на свою улюблену іще з дому кобилу.
Відчувши свободу, коні помчали гірською дорогою, яка, звиваючись вузькою стрічкою, вела все вище й вище, на перевал. Тільки вітер в обличчя, тільки простір назустріч, тільки миготіння копит десь унизу. І відчуття польоту.

- Хуане, мені здається, я лечу
кудись далеко. Назустріч сонцю,
снігові, зимі, якої в нас ніколи не буває...
не страшно – радісно. Не боляче, не лячно.
Мабуть тому, що разом із тобою...

- Тримайся поводу міцніше,  Анно. Скелі
підступні. Ця гонитва небезпечна.

- Ти зблід, коханий. Серце?

- Ні, нічого. Будь обережна. Я тебе люблю.

- І я тебе!

- Не чую, вітер, повтори іще раз!

- Люблю! Люблю! Люблю тебе, Хуане,
мій муже, моя міць, моя опоро!

- Прости мені, прости... ще зовсім трохи –
і перевал.

- Вони наздоганяють. А наші коні потомились...

- Анно, я так тебе ненавидів! Прости.

- Це ти мене... О Боже, це Альберто!
Наздоганяє... Темний, наче ніч... В очах ненависть...

- Пані, зупиніться! Туди не можна!
Урвище отам! Туди не можна! Не збере кісток
той, хто зверне на стежку цю!

- Нехай! Я схибила вже раз,
не шкода й вдруге!
Неси мене, мій конику, неси!
Неси туди, де сонце, де троянди,
 де білі пелюстки...

- О пані, там сніги,
там крига, слизько там...

- Як добре, коню,
летіти над землею... Тільки там
мені і місце. На землі – немає.
Немає на землі мені місцини,
щоб жити і дивитись людям в вічі.
І ти, коханий, добре розумієш,
що нам немає місця тут ніде.
Лише у небі, лиш у високості
легенди, лиш у пам’яті людській...
Лети, лети, мій коню...

- Ти куди
від мене утікаєш, моя доле?
Дай руку, Анно! Руку! Ми удвох
летітимемо довго над землею.
Нас Бог з’єднав! Не роз’єднають люди.

- Отам мені і місце – у безодні.
Я перший крок ступила – і пропала.
Тримай мене, тримай, моя любове!
Тримай на світі. В крижаній могуті
і білосніжності... У ніжності твоїй...
Яка рука твоя могутня й тепла...
Не страшно зовсім! Хороше і любо!
Лечу! Мій коню, де взялися крила
у тебе? Мабуть, то любов
тобі подарувала їх... Чи зрада?
Вона також із крилами буває.
А може, то провина? Ось вона,
моя провина, гріх, мов кара, чорний!
Он мчить назустріч нам моя провина!
Ти чуєш? Наче стукотіть колеса –
тук-тук, чух-чух! Що за потвора то?
Щось чорне, дим з труби, і пара...
Що це, любий? Такого в нашім світі не було...
Це там, далеко десь, в снігах, а в нашім краю...
Вже близько зовсім! Я не хочу!

- Анно,
дай руку!

І потвора раптом зникла. Лиш запах диму, чорного, мов з пекла, упав в сніги на Сьєра-Гвадараму, немов привіт з небаченого дива, мов застереження, мов із картини Босха чи Брейгеля жахіття незбагненне. Упав і зник. Як видиво зникає.
А двоє коней линули у небі й несли кудись у далеч і у безвість закоханих. Закоханих у смерть.