Не хочемо втрачати зв язки з Укра1ною!

   „Інтернет буває корисною річчю”, - подумала я, коли «Вконтакті» на мене вийшов представник діаспорної преси і запропонував дописувати до «Укргазети», що видається у Празі (Чехія). Тих статтей вийшло декілька, редакція, як і обіцяла, вислала їх на мою адресу.
    Свій в оточені чужої культури, мови, людей… Свій, якщо він там прижився – це, погодьтеся, цікаво. Отож, коли пан редактор написав мені, що їде до Одеси, бо тут мають висвячувати на священика його молодшого сина Максима, я одразу ж напросилася на інтерв’ю.

Довідка:
Згідно з письменницьким довідником, Анатолій Крат – член Національної спілки письменників України. Народився в Горлівці Донецької області 1959 року, мешкав у Херсоні. Став дипломованим режисером, грав у професійному театрі і навіть як режисер поставив виставу.
       За анкетою на Інтернет-сторінці, батьки: тато – чесько-українського походження, мати –   полька. Приїхавши в 2006 році до Чехії, почав з нуля, на продуктовому складі. За півроку вже працював керівником відділу маркетингу Британської фінансової компанії. Якби не криза… З 2008 – редактор «Укргазети», але зарплатня настільки мізерна, що доводиться підробляти. Працює в компанії «Цептер» (посуд), «Візіон» і «Тяньші», а також страховим агентом «Вікторії» від Фольксбанку.

- Пане Анатолію, яке ставлення до української діаспори у Чехії взагалі: чи йде влада назустріч, зокрема, в  розвитку нашої мови, культури?
- Складно так однозначно відповісти на це запитання, тому що на державному рівні нібито політика дуже сприятлива, тому що Чеська держава розуміє, що без припливу іноземних працівників розв'язати свої економічні проблеми неможливо, тим більше, що чеська нація старіє і потребує нових вливань. Тому ставлення до трудової міграції до недавнього часу, до початку економічної кризи, було позитивним. На сьогоднішній день це ставлення трішечки змінилося, оскільки робочих місць мало, людей більше і тому Чеська держава проводить зараз політику добровільного повернення, для того, щоб звільнити робочі місця для чехів.
Але загальна тенденція позитивна, у тому плані, що створено багато міжурядових комісій. Дуже багато громадських організацій, і створюються нові, які підтримують українську діаспору, незалежно від того, якою мови вона говорить. Тобто є така тенденція до інтеграції укр. діаспори до об’єднання, тому що в усіх них одні і ті ж проблеми, які вони розв'язують і гуртом розв'язуюти ці проблеми легше.
- Українські школи, центри культури є?
- Як такого українського центру немає, є громадська організація «Українська ініціатива», яка згуртовує всіх українців під своєю стріхою. Вона працює багато років, її очолює одна і та ж людина – Віктор Ченець. Він проводить зустрічі з укр. діаспорою на державному рівні. Зустрічається з президентом Ющенком, нещодавно відкривали пам’ятник Кобзареві у центрі Праги, то Ющенко теж відвідав Чеську республіку.
Навчальні заклади, де осередки українства, скажімо, Київський педагогічний університет Драгоманова присутній в Празі, укр. школи, є українська греко-католицька церква, навколо якої теж гуртується українська громада, і є, зрештою, два українські журнали, один з яких називається «Український журнал», другий називається «Пороги», і є українська газета, редактором якої є я, яка називається «Укргазета». Це і є ті осередки українства в Чехії.
- Як живеться українським журналістам за кордоном? Як на Вашій другій батьківщині справи із свободою слова? Чи наважуєтеся Ви давати гострі, проблемні матеріали?
- Справи із свободою слова просто на високому рівні в Чехії. Можна писати що завгодно, скільки завгодно, ніяких обмежень немає. Скрізь зазначається, що ця думка може не збігатися з думкою редакції чи журналу.
Як живеться укр. журналістам у Чехії – важко сказати, бо укр. журналістів у Чехії або дуже мало, або вони працюють не за фахом, або ми просто їх не знаємо. Я, як редактор, стикаюся із цією проблемою, і  тому шукаю підпору в Україні. Більше співпрацюю з молодими журналістами в Україні, для них це можливість висловитися, а для нас – цікавий погляд з материкової Вітчизни. А українських журналістів у Чехії дуже-дуже мало і вони живитися цим, на превеликий жаль, не можуть.
- Який рівень життя в Чехії взагалі у порівнянні з Україною? Якщо стане ліпше тут – чи повернетеся особисто ви? Скажіть, як представник діаспорної преси, що в першу чергу слід змінити у нашій країні (можливо, не глобально, а хоча б на побутовому рівні)?
- Я, власне, не від труднощів їхав у Чехію. Я їхав по самореалізацію, якої я вдома досяг до певного рівня, і далі рухатися не міг. Я потребував більшого простору для розвитку. І в Чехії я це отримав, Чехія створює такі умови.
Що треба зробити Україні, для того, щоб стало жити краще? Насамперед почати з побуту людей. В Чехії немає такого, щоб не було гарячої води впродовж 24х годин і продовж цілого року. Немає такого, щоб не освітлювалась якась вулиця. Немає такого, щоб трамвай не прийшов на зупинку, він ходить за розкладом кожні 2-3 хвилини. Громадський транспорт працює 24 години на добу, у будь-який час можна дістатися будь-якого куточка міста. Це ті речі, які зробити в Україні просто, якщо все працюватиме. І якщо все це робити для людей, то думаю, що вони відчують свою спорідненість з Європою. … якби сантехніка не ламалася так часто, бо в Чехії раз на 99 років міняються труби. … А у нас усе на рівні декларацій, а конкретно ніхто нічого не робить. От у цьому різниця між Україною та Чехією.
- Як у Чехії справи з видавництвом? Чи легко видатися емігранту?        Українська книжка, Спілка письменників Чехії? Можливість реалізуватися творчій особі?
- Там взагалі нема такого поняття, як Спілка письменників. Є автори популярні, є любителі, які пишуть і видаються. Якщо запропонувати рукопис до видання і його видадуть, то повністю всі проблеми вирішує видавництво – від видання книжки до промоції. Платить дуже солідний гонорар автору. За роман, скажімо, можна цілий рік існувати. А книжка продається за дуже серйозними націнками, тому що в Інтернеті відповідників немає. Є тільки книжка, і якщо ти хочеш ознайомитися з твором – то мусиш її купити за великі гроші. І за це письменник може жити. В Чехії багато письменників, які видають роман, обов’язково раз на рік і просто з цього живуть.
Щодо української літератури, як такої, - вона не згуртована. І кожен   видається, як може. І в тому числі і я свою книжку буду видавати в Києві. Це не тому, що в Чехії видатися складніше, навіть дешевше, але я не хочу втрачати зв’язок з Україною. Я розумію, що мій основний читач в Україні, а не в Чехії. Моя книжка вийде в Україні і її тут читатимуть, - для мене це головне.
- 16 листопада – професійне свято теле та радіо преси. Щоб ви хотіли побажати своїм українським колегам?
- Я хочу побажати гострого пера українським журналістам, не обходити жодних проблем. Я знаю, що українська журналістика в основному ставить проблеми, а не розв’язує їх. Ну, принаймні, щоб хоча б показували, яким шляхом можна йти.

Моїм скромним подарунком для Анатолія Крата стали книжки одеських авторів і журнали нашої Спілки письменників, та ще кольоровий альбом робіт художника Ростислава Палецького. Пан Анатолій із вдячністю прийняв мій жовтий пакет: «Я ж відірваний. Інтернет того всього не передає…».
І весь час, поки я чекала маршрутку коло храму, на фоні чорних одеж священнків, сірого дощу, запаху ладану з кадила, що ним, здавалося, просякся весь простір, - горів через браму у церковному дворі той жовтий колір, наче половинка нашого прапора.