Postмодерн
надночі і надвечори
в своїм щоденнім цім надлеті
вкривають землі догори,
надліхтарі і надпечалі
мене ведуть у наджиття,
а я наддалі і наддалі…
в надсерці спить над каяття.
Пройти прості свої стежин –
я так не можу (не біда).
Надмрії лиш у надлюдини,
в надокеанах надвода.
Свидетельство о публикации №109110700768