***
Коли в душі вовтузиться негода,
Коли вже не складаються й вірші,
Мерщій тікаю з хати – та в городи,
Де стеляться під ноги спориші.
Сапу у руки. Пріч думки бентежні,
Що серце крають лезою ножа.
Лети, мій сум, у простори безмежні,
Хай не з’їдає світлі дні іржа.
Аж ось сміється сонечко ув очі,
Виблискуючи сяйвом золотим.
І промінцем, жартуючи, лоскоче,
Біль випікаючи вогнем своїм святим.
Ось тут, поміж дерев мої світанки
Співають літа й осіні пісні.
Моїх степів барвисті вишиванки
Квітують долею, немов на полотні.
коли в души вовтузиться негода...
© Copyright: Валентина Осипенко, 2009
Свидетельство о публикации №109110705970
Свидетельство о публикации №109110705970
Рецензии