Як би душа твоя, та вм ла говорити...
Якби душа твоя, та вміла говорити,
Але вона, мов кам’яна, чомусь мовчить.
І це мовчання, наче цвях, по „шляпку вбитий”
У моє серце. З ним до скону мушу жить.
Пісні співати, ті, що схожі на молитви
І божеволіти в п’янку травневу ніч,
Шляхами долі йти, немов по лезу бритви
І знову кликати тебе і гнати пріч.
Час засина під кригою мовчання,
Холонуть спомини, байдужі і не злі
І в серці не спинити вже вагання -
По світу розбрелись мої жалі.
У тишу-тиш пірнаю, як в неволю.
Коханням марила, а стрінула біду.
Де б не була. Яку б не мала долю,
Але крізь роки все ж до тебе йду.
© Copyright: Валентина Осипенко, 2009
Свидетельство о публикации №109110705933
Свидетельство о публикации №109110705933
Рецензии