Волшебный мир любви укр. язык

 (новела)
 «Золотому подружжю»
присвячується
Не встигло п’янке літо зігріти всіх бажаючих своїм теплом, а вже «багряний лист гойдається на вітці». Осінь золотим пензликом пробігла по деревах і кущах, господарює в садибах, на городах – допомагає добрим людям зібрати гарний врожай. Теплі осінні дні бентежать душу, надихають на роздуми, спогади. Хочеться мріяти про щасливе майбутнє навіть тоді, коли «ніхто нічого вже не змінить, бо снігами юність замело», хочеться летіти разом із птахами у безмежну нерозгадану вічність, не втрачати відчуття закоханості…
    Ще пахне м’ята, радіє сонцю листя золоте, особливо коли пестить чиїсь волосся, плечі, груди. Тонке павутиння «бабиного літа» ніжно огортає поважне подружжя закоханих: струнку тендітну бабусю в елегантному білому капе-люшку з витонченим букетом хризантем у руці та сивочолого мужнього дідуся, який, обережно підтримуючи під руку свою красуню-дружину, сповнений високих почуттів, дарує коханій пісенну квітку:
                «Час летить, час летить…               
                І немає на серці покою,               
                Що поверне ту мить,               
                Де кохались, ми, рідна, з тобою…         
                Кохана – ти мій кришталевий цвіт,            
                Кохана, я дарую тобі світ.         
                Кохана, сонце і небо, море і вітер –       
                Це ти, це ти…»               
                (із пісні)                .
Осінь, як здавна заведено в Україні, – пора весіль, гаряча романтична пора. Ось і наші «молодята», Іван і Марічка, тільки-но лунко й весело в колі рідних, близьких, друзів відсвяткували свій неповторний полудень «золотого» ве-сілля. Стомившись від численних словесних і музичних привітань, вирішили дещо перепочити на самотині… Йдуть вузькою стежиною парку, недалечко від узбіччя дороги, пригадують найяскравіші дні свого багаторічного життя. Вінок відданості сплела їм нелегка доля, але вони гідно вистояли, витримали весь тягар полинної гіркоти і зберегли в пам’яті і серцях тільки найвагоміші життєві почуття і завжди з оптимізмом дивились у далечінь.
– А чи пам’ятаєш ти, Іваночку, де ми з тобою вперше зустрілися? – з лукавинкою запитала чоловіка Марічка.
– Ще б пак, мила. Та у твоєї ж подруги в її день народження, куди я зовсім випадково потрапив, – усміхнено відповів Іванко, – розшукував друга, а мені помилково вказали не на ту квартиру, хоч у моєму записнику адреса була зазначена вірно. На мій дзвінок двері відчинила струнка симпатична дівчина з великими зеленими очима, тепло посміхнулась і гостинно запросила до господи. Цього було достатньо, щоб я, попросивши від несподіваного хвилювання склянку води, залишився біля тої дівчини назавжди!
Марічка весело розсміялась і, кокетливо поправляючи капелюшок, промовила:
– Дійсно, зустріч виявилась не лише несподіваною, але й доленосною. Це ж треба було так помилитися з двери-ма, щоб потрапити прямо в обійми свого неймовірного щастя на цілих п’ятдесят років! До речі, твій друг потім ще довго жалкував, що саме ти, а не він, подзвонив у той осінній вечір у двері сусідки… і після коротенької паузи додала: – А ти, часом, не жалкуєш, Іванку, що так трапилось?..  Щоки  Марічки  покрились легким рум’янцем, жінка з насолодою вдихнула п’янкі пахощі весільних квітів і звела погляд своїх зелених очей на Івана.
– Та як ти можеш таке казати, рідненька моя! Я безмірно вдячний Богові, що зустрів на життєвих теренах саме тебе, мою улюблену квіточку… Ти найкраща квітка на землі, ім’я якої – Любов!..
Зненацька зовсім поряд залунала дзвінка музика. Із-за повороту виринув весільний кортеж. Тиша парку була сполохана шумом, гамором, радісними піснями. Щасливі молодята, висунувшись з вікна уквітчаного лімузина, радісно помахали «золотому подружжю» і кинули їм на згадку кольорові кульки з зображеннями кумедних лялечок-немовлят і двох сердець, пронизаних любовними стрілами Амура. Барвисті повітряні ку;льки якусь мить плавно по-кружляли над головами поважного подружжя, потім, підхоплені легеньким вітерцем, злетіли до синього неба. Розчулені Іван і Марічка замріяно дивились у безхмаре піднебесся, проводжаючи очима свою молодість…
Весільний кортеж так же швидко зник, як і з’явився. І знову в парку запанувала глибока тиша. Непроханий сму-ток огорнув душу Марічки, розтривожив її серце. Щойно «золота наречена» весело сміялась, пригадуючи роки минулого, а тут чомусь непрохана солона сльоза, змиваючи весільну радість, повільно зсувалась по щоці, падала на тремтячі губи. Побачивши, що дружина засумувала, Іван не розгубився, миттєво повернув кохану обличчям до себе, роз'єднав руки, які вона притискала до грудей, і весело промовив:
– Та хіба ж можна у такий святковий для нас день голубити у серці сум? Ти подивись, рідненька, яка краса навколо! Всі дерева низенько вклоняються нам! Яке це солодке відчуття – зустріч із Юністю! Наша з тобою молодість вирує в цих молодятах. Вона співає голосом любові, моїм голосом:
«Не журись, не тужи, не печалься,
Притулися душею до  мене.
І в осіннім саду ще, буває, росте,
Лист росте – молодий і зелений…»
Марічка посміхнулась і вдячно подивилась на Івана.
– Ну от і добре, люба моя, ти відразу майже на півстоліття помолодшала! – шанобливо цілуючи руку дружини мовив Іванко і по-джентльменськи додав:
– Дозвольте, мадемуазель, запросити Вас на танцюва-льний майданчик. Я хочу зробити Вам музичний подару-нок.
Неподалік лунала мелодія знайомого вальсу. Марічка зворушливо кивнула головою…
Коли подружжя підійшли до танцювального майданчика, музика змовкла в короткій паузі. Танцюючі (а серед них переважала молодь) відпочивали. Дівчата поправляли зачіски, про щось пошепки гомоніли та часом переморгувались, крадькома спостерігаючи за парубками. У хлопців теж були теми для розмов, з яких, на даний час, пере-важала дівоча. Однак всі присутні водночас змовкли, коли несподівано для себе на середині круга побачили незви-чайну, дещо схвильовану пару закоханих поважного віку: статну бабусю з квітами в руках і дідуся, який обережно обнімав її за плечі. «Що буде далі? Невже ці старенькі бу-дуть танцювати?» – ластівками проносились думки у присутньої молоді.
Дідусь ненадовго залишив подругу, підійшов до музикантів, про щось пошепки перемовився з ними – і ось над майданчиком і парком полинула чарівна мелодія кохання, мелодія «Золотого танго». Іван ніжно обійняв за талію свою вірну супутницю-дружину Марічку, і ноги зробили впевнені па  в такт музиці.
«Наше танго чудове
Ми танцюємо знову.
І про зустріч ранкову
Спогад в серці цвіте, – 
чудовий ліричний тенор соліста оркестру пройняв серця всіх присутніх, проте молодь не зрушила з місця. Очі юна-ків і дівчат були прикуті до загадкової пари закоханих… І раптом приспів пісні підхопили голоси подружжя. Високе сопрано Марічки та оксамитовий баритон Івана злились в унісон з ліричним тенором співака ансамблю:
І звучить наше танго,
Незабутнєє танго,
Юних літ давнє танго,
Золоте, золоте…»
 Весь танцювальний майданчик дружно зааплодував «Золотому подружжю». Наприкінці танцю декілька пар молоді підійшли до Івана і Марічки, шанобливо вклонили-ся поважному подружжю і побажали «золотятам» щасли-вого довголіття…
– Ось бачиш, Марічко, – схвильовано промовив Іван, – прекрасна молодь зростає – гуманна, добра, розумна. Прави;й був прославлений артист Анатолій Матвійчук, ко-ли співав:
 «Інші люди, що прийдуть у світ,
 Будуть схожі на мене і тебе…»
– А я б хотіла до цих слів, дорогенький мій Іваночку, додати ще й мудру пораду поета Андрія Демиденка:
«Бережімо ті дні золоті,
Коли разом ми всі у житті…»
Так, по-весняному чудово, закінчився для подружжя цей осінній «золотий полудень» весільного віку. Помолоділі Іванко з Марічкою поверталися додому в обіймах світлих почуттів. В їх розчулених серцях іще довго-довго відлунювала незабутня мелодія кохання:               
«Ті літа, що вже вітром відносить,
Добрим словом згадай, не суди.
Ми – удвох… і це досить, це досить…
Назавжди, назавжди, назавжди…»
«Ти найкраща квітка на землі», – замріяно шепотіли вуста Івана.
Відчуттям щасливої миті повнилась душа Марічки і несла в безхмарне піднебесся слова пісні славетної Раїси Кириченко: «Ти мій вересень, мудрий вересень, незрадливе кохання моє…»
«І жебоніло листя під ногами.
І осені зітхання кружляло
тихе, лагідне, нестримне…»
(Віктор Сироватський)
11 квітня 2009 року