Поема ст. 110

Поема ст. 110
із книги "Camoes e Miraguarda"
Gondin da Fonseca

Портуралського поета Луїс де Камоенс
Преклав Микола Щома

Вже научився я що скаржитися
ні до чого не доводить; а хто ж
страждає, форсовано мусить
кричати, коли біль дуже болить.

Кричатиму; але мій голос малий
і слабий аби міг я зголоситись;
бо навіть криком не полегшає біль.
Чи є такий хто міг би слізьми допомогти
та безкінцевими зітханнями своїми,
величі такої як лихо яке живе в душі моїй?

Та чи є хтось хто змігби, в якусь годину,
поміряти лихо слізьми своїми, або і криком?
Нарешті, можу сказати те що я навчився із
гнівом, печаллю, та споменом про них,
що друга біль є сама собою гірша та сильніша.

Приходьте, відчайдушні, послухати мене;
а всі хто мають ще сподівання, хай утікають
або, всі ті, котрі себе з надією уявляють;
бо Любов та Доля вирішують щоби
порозуміння болі було по силі такій,
по якій біль та лихо мають присутність.