Интервью 2008

ЗАПИТАННЯ Петра Сороки для Лесі Романчук
Липень 2008 року (для якогось часопису у Чехії)

1. Лесю, ти винятково успішна жінка, твої книги здобувають все більшу популярність. Чи є в тебе секрети успіху, якісь його складові? Чи можеш поділитися ними?

Хто успішна жінка? Я? Оце так сюрприз! Книги популярність здобувають,  люди їх читають, спасибі їм,  але успішними бувають бізнесмени, а не письменники. Єдине, чим можу похвалитися, то тим, що люди рідко знають моє ім’я, частіше – мої книжки. А є письменники, ім’я яких на вустах у всіх, а книжок не читали. Отакий парадокс. Чи це називати успіхом?
Секрети успіху… Сидіти і писати. Про те, що тобі цікаво, про те, що хотів би читати ти сам. Не підлаштовуватися під думку критиків, читачів,  дослухатися до свого серця. Не брехати. Не відступати від критеріїв добра і зла ні в книжці, ні в житті. Іти туди, куди кличе голос, навіть якщо всі собаки світу дзявкотять, що йдеш не туди. Не грати на одній струні. Не витискувати сік із до тебе вичавленого. Працювати світові свічкою.

2. У Шевченка «А слава заповідь моя..» А яка у тебе заповідь?

Моя заповідь – любов. Любити світ, себе у ньому і всесвіт у собі .

3. Ти народилася в сім’ї репресованих. Як це позначилося на твоїй долі?

За задумом тих, хто створював репресивну систему, це повинно було долю перекреслити, і перекреслило багатьом дітям Колими та Воркути. Люди, причетні до функціонування тієї системи, дивуються, як мені вдалося здобути вищу освіту, адже існували тверді вказівки – таких дітей в інститутах бути не повинно. Філологія, історія, журналістика – факультети, на які оті «проштамповані» діти не могли бути зараховані навіть за умови геніальності. В медицині – простіше. Медицина – галузь не ідеологічна. Батьки планували так: «Хай дитина вчиться на лікаря. Лікарю в зоні найлегше». Тато казав: «Ти маєш бути на голову вищою за інших, тільки тоді можеш бути рівною з ними». Я аж тепер зрозуміла, що це значить. Але коли дитину вчать тягнутися угору – це добра наука.
Нещодавно знайшла в Інтернеті відомості, що те місце, де я народилася – уранова копальня. Це багато пояснює – і чому з дитинства я більше пам’ятаю лікарню і людей в білих халатах, і чому так тягнуло до медицини. Але й те на користь – хто вижив на голому камені – виживе усюди.   

4. Якими якостями повинен бути наділений чоловік, щоб сподобатися тобі?

Він має бути розумнішим за мене, сильнішим за мене і добрішим за мене. Такі – практично всі чоловіки, але вони про це не знають.

5. Чи здатна ти ще сьогодні на бездумний, навіть безумний вчинок ради любові, ради коханої людини?

Легко. Якщо я чиню безумства для друзів, то задля коханої людини – поготів.

6. Чи є в твоєму характері щось таке, що тобі не подобається, з чим ти борешся, але побороти не можеш?

Відповідаючи на це питання, люди зазвичай кокетують, говорять про свою позитивну рису, називаючи її недоліком. А журналісти хором – ой, та що ви, це ж така гарнюсінька риса, мені б таку. Моя негативна риса – лінощі. І не кажіть, що я багато роблю, могла б більше. Інша – легко захоплююся. Не плутати із «закохуюся». Закохуюся нелегко, але надовго.
Ще одна негативна для жінки риса – я завжди точно приходжу на побачення, чим завдаю сорому не пунктуальним чоловікам. Не їм людського часу сама і не дозволяю його їсти іншим. Як щось не до вподоби – можу грюкнути дверима. І не повертаюся, як би мені цього не хотілося. Надмірно емоційна. Не можу говорити спокійно ні про що! Завжди на хвилі, на емоціях. А воно треба? Сиди собі тихою флегмою, ніхто не образиться. Але ніхто й не помітить. Знаєте, колись на базарі мені одна мудра жінка сказала про туфлі: «Пані, то не є той мешт, якому варт терпіти!» Мабуть, настав час, коли я вже не хочу терпіти жодному «мештові».

7. Жінка з гітарою… Жінка зі сковорідкою…. Це можна поєднати?
А чому ні? Навіть схоже. А якщо обидва процеси виконувати натхненно – дуже цікаві штуки виходять. Не вірите – спитайте в мого сина.

8. Красива. Успішна. Розумна. Популярна… і самотня. Як зрозуміти такий оксюморон?

Як закономірність. Живу у просторі, позбавленому чоловіків. Їх довкола просто немає. Зважте, що я за фахом гінеколог. От терапевтам – простіше. Прийшов хворий (але не дуже хворий), обмацала, обслухала, переконалася, що придатний до вживання. Дала пігулку, випив – закохався. А що робити бідному гінекологу?
Але це жарт. А самотність – стан душі поета, навіть якщо він тричі одружений. Значно гірше, якщо людина самотня удвох. А скільки таких, якби ви знали! Від самотності й розлучилася. Книжки мої читайте, там все написано. (Рекламна пауза).

9. Наскільки можлива для тебе прилюдна сповідь? Чи можлива взагалі?

Та я ж сповідаюся вже років десять. Немає думки, немає вчинку, який би не був висповіданий на сторінках романів. Що це, як не прилюдна сповідь десяткам тисяч людей? Хто б їх читав, якби було інакше.

10. Тебе читають, твої книги продаються… А що читаєш ти?

Краще спитати, що люблю читати. Читаю з обов’язку все, що потрапить у поле зору. З любові останнім часом – «Римську епопею» Колін Маккалоу. Більш серйозного твору про Рим не знаю, хоч вивчила першоджерела – Светонія, Тацита, самого Цезаря, Плініїв. Довго не відпускав «Одісеїв лук» Володимира Базилевського, Григір Тютюнник. З поезії – Ігор Павлюк, Павло Вольвач, Юрій Лазірко, Мар'яна Савка, Лев Аксельруд, Мойсей Фішбейн – кришталеве слово, найвища концентрація думки і задоволення, наче від цукерки. З тернопільських поетів читаю Ірину Дем'янову, Зорянку Замкову, Івана Потія, Богдана Бастюка – гідних представників тернопільського поетичного феномену. Ось мої уподобання на липень. Піде дощ – щось може змінитися.

11. Прочитай свій найсвіжіший вірш чи фрагмент прози. На вибір.

Шукати важко. Хай буде те, що написала сьогодні вранці. Це знову про Софію. Але вже не в Тернополі.
Уривок з ще не закінченого роману «Місто карликів».
«От вона, нарешті, й удома…
Дивно почуватися удома в такому особливому місці.
Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Не затишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку виверження, про землетрус, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…
Батько зустрів на порозі – виглядав, чекав…
Софія почувалася у подвійному колі тепла і душевного комфорту, оточена турботою не лише чоловіка, а ще й батька. Таке загублене, затерте роками почуття… Навіть не забуте – ніколи не знане.
Аж тепер вона зрозуміла, звідки в Ореста ці вишукані манери – подати руку, підтримати під лікоть, неодмінно встати, якщо заходить жінка – незалежно, в лікарні чи в ресторані, звідки ця вроджена елегантність,  вміння тримати голову гордо, але схиляти її у пошані, не втрачаючи при цьому себе і не впадаючи в лестощі. Він навчив, старий галицький інтелігент Роман Смереканич. Маючи перед очима таку свічку постави, таке сяйво чола, чи можна вирости уклінним?
- Татку, як ви? – обняла свекра Софія. – Здорові?
- Нічого, з Божою поміччю… А це хто такий? Коли ж ви кота у господарстві завели? – з подивом обсервував третього пасажира авта, котрий розлігся собі на задньому сидінні, укрившись хвостом, і аж після першої хвилі поцілунків і вітань, коли родинні почуття дали місце увазі до гостей, повагом вибрався. Озирнувся. І пішов привітатися з господарем. 
- Гатто Негро! – збирався, мабуть, вимовити кіт. Але вийшло як завжди: - Мяяяяяу!
Але яке це було «Мяяяяу»!