Стаття 666

Чуєш, як голосно виє сирена? То їдуть за нами.
Бо ми посміли щасливими бути більше,
Як то дозволено владою і богами,
Ніж то прописано у законі. А ми відчуваємо світ ширше.

Виходять сурові дядьки, надягають наручники,
Садять нас у авто. У різні, аби не змовились.
Якийсь най розумний читав юридичні підручники
І переказує, правду від всіх переховуючи.

Нас везуть десь за місто, зачиняють в окремих камерах,
Дають лише склянку води і черствий хлібець.
Фотографують, роблять потрібні їм заміри,
Вирішують, жартома – повішення чи «стілець».

А ранком ведуть у простору кімнату з задушливим смородом.
Я бачу тебе. Навпроти. Ми двоє втомлені, але ще живі.
Дядько у мантії просить усіх сідати, засліплює вуха говором.
Свідки. Присяжні. Докази. - Алібі? - Ні, немає. - Впіймалися, золоті!

Всі обговорюють наші з тобою стосунки. Називають це брудом.
Дехто – гріхом. Нас по одному запрошують до трибуни.
Ставлять питання безглузді. Ми відповідаємо перед людом.
Говоримо ми відверто - що любимо, що кохаємо. А у всіх течуть слини.

Навіть в нашого адвоката. Нас пошепки засміюють і присяжні.
Суддя закликає всіх до спокою, хоч сам знервований і блідий.
Каже, що зізнання, звісно, обвинувачення не обтяжує,
Але підтверджує, що докази достовірні, і вирок буде такий.

За статтею 666 кримінального кодексу
«За відверте почуття, за прояви ніжності, за душевне зізнання,
За неприховані думки, за рішучість совісті,
За потяги пристрасті, за любов, за взаємне кохання»

Нас засуджують на довічне ув’язнення – вище з усіх покарань -
Ув’язнення в різних куточках земної кулі, з суворим режимом.
Ми не заслуговуємо на «стілець» чи повішання, на дні катувань,
Гірше за відстань, коли ми живі, немає іншої сили.

Я бачу тебе, напевно в останнє. Очі. І втому. І сльози. І все.
Ти дивишся тільки на мене. Я - тільки на тебе. І це помічають інші.
Зав’язують очі нам. Виводять із зали. У різних машинах нас доля несе.
Ми зараз злочинці. І гірші за гірших.

І я проведу без тебе життя – хоч ні, то буде лише існування,
Знаючи, що в цьому світі, там десь далеко, так само Є ти.
Дійсно, чи можна придумати ще гірше нам покарання?
Простіше – вмерти від пострілу, ніж в щелепах залізної самоти.

Мені не дозволено дивитися в небо, на сонце, на квіти.
Я думаю, так само й тобі. Бо це ніби зв’язує нас, ніби поряд ми.
І їм це відомо – суддям, адвокатам, прокурорам. Та що, навіть дітям –
Бо їх виховання саме таке, щоб виросли як усі – правильними людьми.

Та знаєш, я згадую нас, все-все, що було – те в мені не затерти.
І цим я жива, і це мені замість води, замість їжі і сонця, і неба.
Мене розуміють в’язні, бо самі такі. І ще один вартовий: хоч мізерно,
Та дозволяє інколи кинути око на квіти, що біля паркану завмерли.

І десь в глибині, я знаю, що зміниться це, перепишуть закони і душі.
Таких, як ми ,стане більше, не буде страху почуття проявляти.
І в’язнів відпустять усіх. Вони стануть героями. Віриш? Так буде!
…Чуєш, знов виє сирена? Стаття 666. Хтось ще не боїться кохати…

17\10\2009