Степ

…Я самотньо стою
       серед вічно-безкрайнього степу,
Поруч тільки мій кінь
       зі сталево-бездушної плоті.
Обрій нас полонив,
       ув'язнивши в світлині зі срібла.
Ми закуті в ланці
       світу вічного коловороту.

Сонце пензлем вогню
       домальовує тіні щомиті,
Гострим оком митця
       пропікаючи тіло до серця.
Маком чорним летить
       у блакитній небес височіні
Жайвір – тенор ланів –
       і веселі виспівує скерцо.

Хвилі швидко біжать
       океаном безмежним смарагду,
І метеликів рій
       заколисує райдуга квітів.
Вітер виклик послав
       пружнім подихом хмарі в обличчя –
Зве її на дуель,
       Бо вона зазіхає на літо.

Мою душу слабку
      У обіймах тривога стискає,   
Що лишуся один,
       Наче перст, серед дикого поля.
Спинить час мій Творець
       у полоні самотності й пустки, 
І жахає мене
       у степах бути згубленим доля.

Гей, мій кінь вороний!
       Запалю твоє серце залізне!
Утікаймо, хутчій,
       До турбот і проблем водоверті!
Бо хоч тиші ковток
       І відроджує стомлену душу,
Та самотність її
       є страшніша і спокою смерті…

Пи.Си. Переробка твору

2009 – 09.11.2013