коли для тебе - але чомусь для нас

Чомусь мені здається, що мало нам змінити час назавжди.
Змушувати нас, відчувати жовтневий вітер в обіймах твоєї ілюзії,
зупиняючись біля вікон, безхмарних та вічних поглядів землі…
Не знаємо, що є смерть навіки, та чи поховають наш дух?
У недалекому забутті, теплих слів в ритмі щоденного міського життя…

Чомусь, я цікавлюсь хвилиною, що нічого мені не подарувала..
Хіба пам'ять не дає мені спокою? Дивитися чистим подихом на твоє обличчя
Не розумію, чому ти завжди серед думок ночей, коли рання весна давно вже пролунала
Коли надворі літають різні кольори, а на небі сіяють зорі,  разом з ними мої слова – тобі

Чомусь досить тяжко, знехтувати тобою, навіть пишу рідною мовою – рідна для нас
Та як мене земля карає, доля моя. Немає тепла, і скоро сніги заметуть мою дорогу.
А що мені, далі йти чи знову косу розпустити, в сни свої повернутись
Там так далеко я від усього, від твоєї відсутності, сумних пісень, чорно-білих ночей…

Чомусь не плачу, а я знаю. Вже давно навчилась я чекати, ще рано мені тікати – але куди?
Продовжую я знову, ці рядки що поєднують всю природу, мого раннього життя…
Ще багато днів попереду, ще стільки океанів переді мною, але коли все почнеться?
Не знаю… та і знати не хочу, жити хочу. Іноді думати, та сни свої розуміти. Жити тут…

Навіки я вам дещо залишу, може тобі, а може навпаки усьому світу.
Край мого серця, частину своєї душі, віру в те що буде краще, жити в нашому раю.