Вiрнiсть

Вона розкладалася… Біль? Нервова система вже давно не працює, який біль??? Щось інше, поза межами минулого. Було дивно спостерігати і відчувати його метаморфози, його безпорадність, безпомічність – нещодавно такого зухвалого та самовпевненого.  Такого близького і оптимістичного. Все змінилося… Вона мала піти… Мав настати час зради.
Зрада… яке звичне для неї слово.  Лежачи у темряві і дихаючи гниллю, вона пригадувала всіх, кого кидала: і старого немічного собаку, і маленьку дівчинку з великими темно-каріми очима, яку збила машина, і сосну, яку повалила повінь. Їх було так багато!!! Таких різних і таких цікавих. І це завжди було нормально – йти, коли перестаєш бути потрібною, коли без тебе можуть. Всі так робили. І вона не була виключенням.
А що він? Звичайний, як тисячі попередніх. Навіть не такий красивий як більшість. Просто собі випадкова істота. Робив її слабкою, непотрібною… а потім плакав, шкодував, просив пробачення. Але то вже було до лампочки. Зараз все інакше. Вона відчувала, як розсипається на шматочки, її цілісність була ушкоджена. Її цнота була знищена. Боялася, що задихнеться, але потім призвичаїлася. Сконцентрувалася у кістках – вважала, що так буде надійніше. «Я тебе не залишу. Якщо зникати – то разом». Вона була збентежена, бо зовсім не уявляла що буде далі. Було досить неприємно і трохи моторошно.
Зрада? Це поняття знищено в її світі. Вона стала дорослою. Вона несе відповідальність. Та й як можна зраджувати простішого і примітивнішого лише за те, що він такий?
А десь народилася мертва дитина…