Сонячнi клавiри. Збiрка вiршiв

Володимир Ящук


СОНЯЧНІ КЛАВІРИ



Бабине літо

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.



***
Сміялося сум’яття самоти.
“Пробач-прости”.
Слова твої нещадні, мов кати.
„Не ти...”
Химера-нявка в мареві півсну.
„І не благай”.
Заплів у мріяння тебе одну.
„Прощай”.
Я раболіпству кинуся до ніг.
„Їй-бо, дивак”.
Лелітки сонця оберну на сніг.
„Овва”.
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
„Ти насмішив”.
Я був, я жив, я все тобі сказав.
„Ти жив?”


***
На незнаній дорозі, за вигоном днів
Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотів,
Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого світу.
Скрижаніє душа – й навіть потиск руки
За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні
Недорідним, убогим віддячує жнивом.
Загадкові й всуціль нерозгадані дні
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,
Тільки душу надсадно стискає від суму.


Хутір

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута –
Й загніздилася в верхів’ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути я не зміг.




***
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі –
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,
Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.
Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –
Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.
Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти
Коромислом часу обчімхують пагіння росту.
І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –
Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі –
Її таїну необачно воно не зурочить.



***
Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.



***
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.



Шаткую капусту

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, –
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті – куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле – на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.


***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вічності секрет...
Не вартий шеляга душі порив –
Ніхто з-за річки Лети не приплив.
Вижебруй срібняків у майбуття,
Пиндючся, чванься – це і є життя...
Цурайся мрій, корись лихій рахубі –
Що вдіяти, ми світові нелюбі.
...Судомне тіло опанує шал –
Віддаленіє в безвісти душа.
І тільки зорі на мільйони літ
Вкарбують в небо наш незримий слід.



***
Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй-право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.



***
Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою саг;ою,
Підступила до зарінку – до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною –
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів – кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: „Облиш...”

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся – курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?



У лікарні

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч – як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань – ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні –
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.



***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю – і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути –
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска – мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу –
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху –
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.





***
Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.



***
На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемітка в вікні – наче драми остання заслона,
А за нею – пустир, нескінченний холодний пустир,
І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, –
Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...
Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.
Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.




***
Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.


Дзвонар

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів – з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати, –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.



***
У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
„Не знавшим разниці” – де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром –
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П’яніють од кальяну і „шампані”,
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані –
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна – кінви крові –
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже – нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами –
Хорошим світлим справедливим днем.



***
З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...

Ну, а Лаури й Беатріче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекрасні Дами вас покличуть,
Бо наготовлені вольєри.

Ви мастаки боготворити,
Тож першу-ліпшу – у богині...
Слова обраниць: „Ми вже квити.
А ви були такі неспинні”.

З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...



***
На розкопі зотлілих печалей
Освіжаємо душі розрадою:
Світ минулий – тривкий і тривалий,
Коли досі про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навіть в черепа згляді містичному,
А чи в поруху кістки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились віки і народи...
Запіщанились снами тривожними.
Стліли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За віками віки, за віками...
З буревіями світ і з завіями
Археологом стане над нами –
Над розкопом із нашими мріями.


Бовван

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.


Слова

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то – їй-право!
А на ставку – тобі це невтямки –
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка – це ж таки не горобець,
І гаїчки – лиш на загал синиці.
Й трава – не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою –
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав’юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, – прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь –
І не спасли б „гламури” та „респекти”.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.


***
Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров’ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.


***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свін;у;ти зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.


Мої рубаї


***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».



Межа

Нелегко людині подолати в собі одвічно закладене в неї, але ще важче людині
подолати межу самої себе, яка здається їй межею.
Е.Межелайтіс.

Живуть розжовуванням снів
І потерть спогадів плісенних
Жують, смакуючи, щоденно;
І що їм той, котрий згорів,
Палких викрешуючи слів.
Він сміховинний, наче шпеник,
Який зламався, бо, натхненний,
Нові світи відкрить хотів.
Вже так химерно повелося:
В одного сивіє волосся
Від поривань, шукань значних.
А syibq - клоччяний батіг -
Од війн ізсохнувся хатніх, -
Йому про мрії і не йшлося.


Сніжинка

Цнотлива і чиста, привабна й тендітна,
Мов різьблена з крихітки скла,
Тремтячим, блідим і яріючим тілом
До нього в обійми лягла.
Наповнені всі непорочні клітинки
Коханням, подібним до бунту.
Я бачив, як палко вмирала сніжинка
В пашіючих пестощах ґрунту.




***
Стала сонячна яса
Кволою.
Вітер гілкою стряса
Голою.
Дощ ямки в сирій землі
Дзьобає
І злились вже журавлі
З обрієм.



1651 рік
(тріолет)
 
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.
Чи є, братове, серед вас живі?
Над Берестечком споночіло небо.
Козацька слава ще звістить про себе
Крізь осоружні далі вікові.
Над Берестечком споночіло небо
Й литаври захлинулися в крові.




***
Замизкане слово не бгай у рядок
І не заміряйся ним серця вразити.
В нім сила згрубіла. В руці неофіта
Воно безперечне, неначе кілок.
Розважно (мов крига, скресаючи в повінь)
Хай слово те кресне велично і важко,
Нехай буреломить само, без підважок,
Бо вся твоя слава суєтна - у слові.
Злеліяне лельом-полельом, воно,
Немовби пирій, проросте й тугошкірих.
Інакше ж твоє копошіння при лірі -
Безладне й даремне змагання зі сном.

 
Умійте дорожить коханням

(За мотивами С.Щипачова)
 
Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить -
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.
 
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.


Мить

Я промінь цей ловлю. Він пестить і сліпить,
Аж думка оживає, рвійна й легкокрила...
О, як минає все - мов не була ця мить,
А сном химерним з вічності явилась.


Озеро бачу у снах

 (Переспів з Лідії Мокієвської, Вологодщина)

 Вінок сонетів

Мадригал

Омана сну глибока і ясна, -
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз"ятрить душу струмом трепетання.

Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там - гай і дім мій вирина, -
Чудова мить осягнення за гранню

Утрачених язичницьких часів -
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 

1.

Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита -
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота -
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

 2.

З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день - і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

 3.

Енергії незнаної струна
Віщує сон - і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина -
Хто пояснити зможе,
                мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, -
Роз"ятрить душу струмом трепетання.

 4.

Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен -
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує "Книга мельпомен".
І - вір не вір - немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

 5.

Озветься стоголосо далина -
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал - історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі - непереборні поривання.
"Й нічого вже в минулому не жаль"...
Нехай пітьми розвіється вуаль -
Багрянцем озера умиється світання.

 6.

Багрянцем озера умиється світання -
І ночі ніби зовсім не було.
А я - уся вагання, вся - благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там - гай і дім мій вирина.

 7.

А десь там - гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: "не буде роду переводу".
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, -
Чудова мить осягнення за гранню.

 8.

Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь - бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання -
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

 9,

Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

 10.

У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки -
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено - тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму - той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

 11.

Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса -
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки -
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

 12.

Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки - й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

 13.

А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, -
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам"ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки - могутні як один -
Із злидарем ділилися "наваром".
Та непомітно сон свій біг спиня -
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня -
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 14.

Хай сон трива - я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь -
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль - і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера - нове життя й підмога,
А плескіт хвиль - про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги -
Й полину у незвідані дороги -
Омана сну глибока і ясна.



Рубаї

За мотивами Омара Хайяма

***
Весь вічний рух у Всесвіті – це ми.
В очах пізнання є зіниця – ми.
Неначе перстень, цей яскравий світ,
Найбільш коштовний в ньому камінь – ми.
***
Тримає землю Бик споконвіків,
А угорі Тілець всевладно сів.
Поглянь очима розуму – й побач:
Між цих биків пасеться гурт ослів.
***
На долю – мачуху лиху – не нарікай,
А краще в келиху вина втопи відчай,
Хай виноградна сила нас втішає
Й напій струмує, як весни ручай.
***
Усе минеться – і чудес не жди,
Наш дух полишить тіло назавжди,
А прах із глиною згодиться гончарю –
Й наллють у глечики нові меди.
***
Багато друзів гуртувать не смій,
Їх лестощі – отруйливий напій.
Отож тепер, їй-право, начувайся:
Комусь довірився – а він же ворог твій.
***
З усіх, хто вирушив в останню путь,
Нікого не вдалося повернуть.
Отож в старому караван-сараї
Чогось-бо на прощання не забудь.
***
Краще будь ти злидар, зголоднілий крадій,
Ніж лакуза із блазнем навперебій.
Краще гризти маслак, ніж впиватись вином
За столом, де панує владар-багатій.
***
Життя минуло – гріш йому ціна,
Знікчемнів подих – і самотина
Питає за відступництво й гріхи,
За все ганебне: „В тім твоя вина?”
***
То доля пестить – я немов емір,
То нидію, обшарпаний, як звір.
Радій намарне чи спивай журбу,
Та долі не ставай наперекір.
***
Печалі квіт у серці не плекай,
Натомість насолодам потурай,
Вино шануй, бажанням підкорись,
Бо вже твій день іде за небокрай.
***
Ви, в мудрості явивши щедрий хист,
До знань нових споруджували міст,
Однак і вам несила вийти з ночі
Тих злих казок, яких збагнули зміст.
***
Пощо страждання, сумніви і гнів?
Щоб назбирати золота-скарбів?
Допоки подих твій не скрижанів,
Потрать їх з друзями, не дай на ворогів.
***
Коли, коханням створений на світ,
Отримав я любові первоцвіт,
То вирішив плекати думи серця –
Й пізнав я духу трепетний політ.
***
У судний день, либонь, не буде зла:
Якщо твоя душа всякчас жила
Високим, чистим, добрим і святим,
Тобі воздасться слава й похвала.
***
Скінчилась книга юності. Як жаль...
Весна сповита у зими вуаль,
А птаха радості, що молодістю звалась,
Назавжди відлетіла в синю даль.
***
Твою ніколи не збагну канву,
В узори нитку виткавши нову.
Однак роблю все з трепетом надії,
Бо в милосерді я твоїм живу.
***
Бажань своїх осилить не зумів,
Страждав од вчинків, од порожніх слів.
І навіть, може, ти мені пробачиш,
Та соромно за все, що я чинив.
***
Щоб ми високі здужали щаблі,
До знань нас прилучали вчителі.
Але кінець цій повісті один:
Прийшли з імли й розтанемо в імлі.
***
Ходжо! Прохань дослухайся хоч раз -
Помовч, дозволь звершити нам намаз.
Йдемо ми прямо, а ти бачиш криво -
Твої поради зовсім не для нас.
***
Живи сто літ чи й сотню не одну,
Не оминеш сумну трясовину:
Чи ти емір, чи ринковий бідняк -
Геть-чисто всім складуть одну ціну.
***
Не знічуйся, як лає падишах,
Бо все - минуще й перетліє в прах.
Нехай ця мить у радощах мине -
І на душі не заклякає страх.
***
Обачним бувши, навіть од забав
Очікуй підступів і зла не без підстав...
Не їж халву, що доля підсуває, -
Твій недруг в ній отруту підмішав.
***
Ти бачив світ, та все, що вздрів, - ніщо.
І все, що мовив і почув, - ніщо.
І те, що світ ти обійшов, - ніщо.
Якщо лиш дома сновигав, - ніщо.
***
І трав, і квітів маєво густе,
Немов вино, п'янить нас, а проте
Цікаво б знати, хто той квіт побачить,
Що з твого й мого праху проросте.
***
Нумо, випиймо всі! В мить розваг і утіх
Хай звучать славослів'я вину й щирий сміх,
А до судного дня, як колись він настане,
Вірогідно, забудуть маленький наш гріх.
***
Гріх і прощення - мов нерозлучні брати,
Тож дарма од гріха так проймаєшся ти,
Свою душу й сумління гнітиш до розпуки.
Якщо ти не згрішив - хто й за віщо простить?
***
Біля замку, який підпирав небозвід
І колись владарів возвеличував рід,
Я побачив, як горлиця сумно кричала:
"Де згубився ваш слід? Де згубився ваш слід?"
***
Чом, Хайяме, картаєш себе за гріхи?
Благочин на показ - це природа пихи.
І спокути не буде, якщо безгріховний,
Тож наповнюй вином спорожнілі міхи.
***
Чи користь є, що ми в цей світ прийшли?
Чи вслід хтось скаже слово похвали?
О, як багато люду спопеліло,
Та чи знайдеш хоч пригорщу золи.
***
Шейх блудниці сказав: "Ти сп'яніла й авжеж
У тенета ще більших спокус попадеш".
Та згодилась: "Це правда. Та чесно зізнайся,
Чи такий ти, якого із себе вдаєш?"
***
Якщо славу здобув - ти смішний славолюб.
А в тіні - підозрілий, немов душогуб.
Хто б не був, тобі краще нікого не знати -
І пізнати себе не давай навідруб.
***
Знов квітує весна. Принеси-но вина!
Що нам самотина? Принеси-но вина!
Смерть лаштує засаду - всім знана вона.
Лиш в коханні й вині нас чека таїна.
***
Сотні пасток ти ставиш мені на путі,
Хоч нікуди не йди і сиди взаперті.
Все погрози звучать: покараєш, уб'єш...
Та чи варто боятись чогось у житті?
***
Слава зробить із тебе пихате цабе,
А відлюдька в кутку - тінь підозр погребе.
Хто ти? Хизр чи Ільяс - буде краще для тебе,
Щоб не знав ти нікого й не знали тебе.
***
Я жадав би, щоб Бог перейнакшив ці дні
І з безвиході вихід вказав в далині,
У пророцьких писаннях ім'я моє витер
І змінив своїм таїнством долю мені.
***
Нащо, келих наливши, тримаєш Коран?
Ти ж зміняв благочестя на луду й обман
І під цим небозводом величним та світлим
Лиш ганьбиш непорочне ім'я мусульман.
***
Веселись, бо не видно стражданням кінця.
Що ти зміниш, як смуток припнеш до лиця?
Ті цеглини, що виліплять з праху твойого,
Стануть домом, щоб іншим зігріти серця.
***
Не тремти в павутинні невдач і знегод,
А нектари спивай із квіток насолод.
Потурай потаємним жаданням своїм,
Бо страшенно короткий оцей епізод.
***
Ти спогорда пішов - повернувся повзком.
Вже й наймення твоє призабули кругом.
Нігті схожими стали на справжні копита,
А сідниці твої ознаймились хвостом.
***
Ми під зводом небес мовчазні блукачі,
Потамуймо, Хайяме, жалі і плачі,
Нас, мов бульки вина, із барила життя
Виночерпій предвічний забрав тисячі.
***
Хай сп'янілим назвуть - я до того мастак,
Хай верзуть, що фігляр, баламут і лайдак.
Я - це я. І базікайте, що вам завгодно.
Я зостанусь Хайямом. Воістину так.
***
Кажуть: гурії будуть, і мед, і вино, -
Так принадами раю нас ваблять давно.
Тож зі мною всякчас і кохана, і келих,
Бо до цього прийти нам дано все одно.
***
Коли втрапиш до мудрого гурту ослів,
Стати схожим на них постарайся без слів.
Адже, хто не осел, того ці недотепи
Звинуватять у тому, що чинить підрив.
***
Заповіт мій - кохання, ніяк не Коран,
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман,
Ви знайдете в мені тільки щоки збліднілі
І сорочку просту - не шовки й не сап'ян.
***
Годі ревно молитись. Неси-но вино,
Добру славу забудь, зажбурни у багно,
Свою долю однак за поділ не спіймаєш,
Хоч красуню, сп'янівши, торкни за стегно.
***
Чашу цю мудреці не втомились хвалить.
І закохані з нею вщасливлюють мить.
А гончар незбагненний цю чашу чудову
Ліпить тільки для того, щоб знову розбить.
***
З обертання гончарного круга часів
Щось збагнув тільки той, хто ученість посів,
Або п'яний, що звичний до обертів світу,
Заверткого як для нетверезих голів.
***
Пекла й раю немає, о серце моє!
З небуття не повернешся, серце моє!
І не треба надіятись, серце моє!
І не варто боятися, серце моє!


***
За кохання хай лають мене надовкруг.
Але що мені всі? Ти - кохана і друг!
Чистий трунок кохання лиш мужа зціляє,
А ханжі він приносить стражденний недуг.
***
Джерело ми розваги і смутку копна,
В нас - всевишній живе і живе сатана,
Бо людина, як світ цей, багатоманітна,
Ми - провалля і ми ж таки - височина!
***
Не молільником-грішником будь на землі,
А радіючим грішником будь на землі.
І оскільки життя наше сплине миттєво,
Балакучим дотепником будь на землі.
***
П'ю я в міру, тож розумом завжди сповна.
П'ю жагуче від досвітку і дотемна.
Ти, святеннику, втішений тільки собою,
Я ж себе забуваю, напившись вина.
***
Всі держави скоривши, великі й малі,
Всі народи знеславивши у кабалі,
Ти не станеш, великий владарю, безсмертним -
Твій набуток дрібний: три аршини землі.
***
Вчений муж, що мудріший самого мулли,
За обман заслуговує тільки хули.
Той же, слово у кого міцніше скали,
Гідний - більш як за мудрість - і честі, й хвали.
***
Весь оцей небозвід видається мені
Мов великий ліхтар із вогнем в вишині,
Той вогонь - наше сонце, а світ - ніби сцена,
Ми - немовби танцюючі тіні смішні.
***
Крайка синіх небес, яку час обмина,
Перекинута, буцімто чаша вина.
Кружеляє по колу, вділяючи віку,
І тебе не мине, не забуде вона.
***
Твою просьбу "не пий!" я втямки не беру,
Здавна добре засвоїв я мудрість стару:
Жодний засіб не зцілить од прикрощів світу,
Тільки кров винограду лікує хандру.
***
Сад, кохана і добре вино про запас -
Ось мій рай, без яскравих принад і окрас.
Та й хто зна, яка буде небесна країна?
Рай земний якнайдовше хай радує нас.


***
Від красуні своєї очей не відводь,
Сад кохання й розваг дарував вам господь.
Адже доля безжальна - в потрібну годину,
Мов сорочку, із тебе зірве твою плоть.
***
Це біда, якщо пристрасть із серця пішла
І жадання кохати згоріло дотла.
День без мрії про щастя - тьмяніший, сіріший,
Ніж цей день, що його огорнула імла.
***
Передвісник усього на світі - любов,
Перше слово, що юність промовить, - любов.
Бідолахо, що тонкощів цього не звідав,
Знай, що сутність усього живого - любов.
***
Таємницю ввіряю я волі твоїй,
В ній розгледіти ніжність і смуток зумій:
Я у прах перейду із любов'ю до тебе
І постану із праху в любові святій.
***
Я кохаю тебе до напівзабуття,
Світло зору мого, квіт мого почуття...
Чи бува над життя щось дорожче на світі?
Ти для мене дорожча самого життя.
***
Ще в кишенях достатньо бряжчить дрібняків,
Та не лий більш вина і вмовляючих слів,
Я впивався вином, щоби серце хмеліло,
А тепер я не п'ю, бо від тебе сп'янів.
***
Як зцілити недугу, завжди знаєш Ти,
Які ліки рятунок несуть, знаєш Ти.
Я повідав би чесно про рани сердечні,
Але, знавши про все, і про це знаєш Ти.
***
Хто ти - грішник? брехун? - все одно повернись.
Чи безбожник, чи ідолів жрець - повернись,
Не давай опосісти себе безнадії,
А, покаявшись щиро, таки повернись.
***
Ти, красу увібравши ланів золотих,
За міхраба гарніша із храму святих,
Тебе матінка змалечку амброю мила,
Домішавши до неї кровинок моїх.
***
Чорне пасмо волосся затьмарило світ,
А вуста в тебе ніжні, як персика цвіт,
А твій точений стан я зрівняв з кипарисом.
Кипарис запишався на тисячу літ.


***
Серцем світла в коханих очах зачерпнем.
Цього сяйва позбавлений став би сліпцем.
Ви йому повідомте, що є таке світло, -
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем.
***
Я все зло моїх днів обійду-обмину,
Бо кохану я маю - єдину-одну...
Хоча п'яний - до слів мудреців глухуватий,
Але ці словеса я, звичайно, збагну!
***
Вість Аллаха в наш світ суєти - це ж бо ти!
І взірець доброчесності та красоти - це ж бо ти!
Світ без тебе для серця не вартий нічого.
Віщий знак, як до мрії дійти, - це ж бо ти!
***
Ти, хто світ цей створив, - небувалу з споруд,
І в людині, і в тварі увічнив свій труд.
Тож правитель і раб, випивака й тверезий -
Всі ми - в правді Твоїй. Ти - єдиний наш Суд.
***
У ваганнях підтримай мене і порадь,
Сколупни з недолугого слова печать.
Якщо в силі ослабну і в мові поблякну,
То мене надихає Твоя благодать.
***
Я пиячив, гуляв - не грішити не міг,
Хоч страждав, але праглося інших утіх...
Та відомо: нікчема прийде з покаянням -
І всевишній відпустить увесь його гріх.
***
Кохання - біда, та біда неспроста -
з волі Аллаха.
Навіщо ж ганьбити все те, що зроста -
з волі Аллаха.
І зло невідмивне, й свята чистота -
з волі Аллаха.
За що ж нам до Суду відкриті врата -
з волі Аллаха?
***
Дню новий! Піалу дай з іскристим вином,
Келих доброї слави відкину притьмом...
Що нам мрія-химера? Я прагну вже зараз
Кіс дівочих, мов струн, доторкатись перстом.
***
Навесні переддосвіта йди до струмка
Із тією, котра твому серцю близька.
Трунком ранку впивайся - і серце звільни
Від примар і всього, чим життя нас ляка.
***
Пелюстками троянда знадливо ряхтить,
Ця краса в солов'їному співі бринить.
Не проходь неуважно, - троянда квітує
Й нас чарує, на жаль, тільки мить, тільки мить.
***
Ніч - і бризки зірок, що летять невпопад
Вогнеликими квітами в стишений сад.
І на подив - прямісінько в келих мені.
Я тим бризкам іскристим нечувано рад.
***
Хай зціляє вино від сердечних недуг,
Добрий радник в печалі і в смуткові - друг.
Ліпше - мрії впідпитку і п'яні омани,
Ніж журливо-зловісний оцей небокруг.
***
Я в тенета кохання попав залюбки -
Не від вин захмелів, а від нього ж таки...
Глузд тверезий покроїв халат благочестя,
Тільки ж доля порвала його на шматки.
***
Ми забули і клятви, й слова каяття -
Їх згадати не годен ніхто до пуття.
Але нас не картай: ми нестямні й сп'янілі
Не вином, а коханням, жагою життя.
***
Ти - неначе троянда і сонячна рань,
Ти - порадник, і друг, і повірник жадань.
Лиш вино, лиш вино пересилити може
І ядуху печалі, й отруту ридань.
***
В сподіваннях - підтримка і в скруті - заслон,
Ти цінніше відзнак всіх, скарбів і корон,
Як же можна, їй-право, ці ліки чудові
Закупорити корком смішних заборон.
***
І старому, й малому вготовлено час
Відійти в небуття - так бува раз у раз.
Що тут вдієш, нам світ цей дають ненадовго, -
Й нас не стане, і тих, хто прийдуть після нас.
***
Все на світі хистке - літ на сто чи на мить.
Ще до того ж багато і ганджу таїть!
Чи не краще вже сущим вважати незриме,
А примарним усе, що довкола стоїть?
***
Вуст твоїх незрівнянний, жаданий кармін.
Ти пішла - і мене прирекла на загин.
Хто в ковчезі сховався, як Ной від потопу,
Той у вирі кохання вціліє один.
***
Чи потвора, чи красень - а пристрасть одна,
Аж до пекла спровадити здатна вона.
Тож закоханим байдуже, що в них за одяг
І яке небеса їм шатро напина.
***
Я дрімав, хтось схилився до вуха мені:
"Годі спати, не стрінеш удачу вві сні.
Що валятися - наче на смертному одрі,
Прийде час - і своє ще відлежиш в труні".
***
У коханої очі, вуста і чоло -
Зроду-віку ні в кого таких не було...
Я і слова не вимовлю, скутий жагою,
А ось поруч цілюще, живе джерело.
***
Відлунає ім'я твоє, ніби зурна.
Не сумуй, хай утішить горнятко вина,
І до того, як тіло твоє стане тліном,
Втіха з милою буде як вічна весна.
***
О всевишній, несила терпіти життя,
Бо від злиднів та горя нема укриття.
Ти з буття небуття учиняєш уміло,
То й мене увільни від такого буття.
***
Де ви ділись, шановані мною дядьки?
Лиш вино - мій товариш, один на віки.
Тож тримайся за ручку, підносячи глека,
Як нікому не треба твій потиск руки.
***
В день, коли загнуздали небес скакуна
І сузір'ям та зорям дали імена,
Коли долі людські записали в скрижалі,
Ми впокорені стали. Не наша вина.
***
Я на схилі років зажадав каяття,
Та не хочу пощади ані співчуття,
Бо гріховних спокус і відступництва всього
Мене вчило дароване звище життя.
***
Торував я до мудрості сотні доріг,
Міркував про незвідане - й спати не міг.
Сімдесят я прожив. І що встигнув збагнути?
Що нічого збагнути я, власне, й не встиг.
***
Світ не знає кінця і початку не зна.
Нас не стане, зітруться в віках імена.
Буде сонце вставати і зірка зоріти
Сотні тисячі літ. Після нас і без нас.
***
В цьому світі, сповитому підлістю й злом,
Нас життя пригощає отруйним вином.
Хочу я, щоб отрута не мучила довго -
Свою чашу одним випиваю ковтком.


***
Світ наш сіті спокус і розбещення сплів,
А земля - мавзолей і юдоль вічних снів.
Тут покояться воїни й сонми царів.
І красуні потрапили до хробаків.
***
Скільки в світіт чудес, скільки всюди принад.
Рай земний - весняний наш квітуючий сад.
Попід райським кущем, біля ніжної діви
Ти до щастя й блаженства іди навдогад.
***
Встаньмо вдосвіта, ранок дарує свій шал.
Що нам смуток, і сварка, й огидний скандал?
З насолодою пиймо цей вранішній подих
І хмеліймо, допоки ще повен бокал.
***
Ти до зла не хились, а роби лиш добро!
Бо не зло тобі друг, а добро, лиш добро.
Якщо зло і добро тобі в друзі прибились,
Вибирай однозначно - добро, лиш добро!
***
Тільки сутнє, як варте того, говори,
Тільки будучи вартим того, говори.
Двоє вух, та язик тобі даний один -
Двічі слухай, єдиний лиш раз говори.
***
Марнославцем, для влади придатним, не будь.
Будь бальзамом. Отруті подібним не будь.
Якщо прагнеш життя не прожить як нікчема,
Не збивай на дурне і злостивим не будь.
***
У колисці - дитина, покійник - в труні.
Ось і все, що про долю відомо мені.
Скільки віз не наповнюй пожитком-скарбами,
Все одно до межі добредеш впорожні.
***
Для достойних немає достойних відзнак,
Я достойному дам свій останній мідяк.
Хочеш знати, чи пекло існує насправді?
Суще пекло - це жити в гурті вовкулак.
***
Сотні літ я готовий палати в огні.
То не пекло, що сниться мені уві сні.
Я боюся нікчем; розмовляти із ними -
Ще страшнішим від смерті здається мені.
***
Не годиться вдаватись до лайки й образ,
А люб'язність тримати лише про запас.
Не розумно хвалитись нажитим багатством,
Не годиться знання виставлять напоказ.


***
В цьому світі підступних і підлих людей
Вуха щільно заткни, рот надійно заклей
І повіки зажмур, - хоч би трохи подумай
Про збереження вух, язика і очей.
***
Той блажен, хто в наш час не зробився рабом
У ганебній гонитві за жирним шматком,
Хто свій вік не потринькав на піст і моління,
А втішався життям і втішався вином.
***
Прожену я від себе святош, далебі,
Скільки будуть сидіти на нашім горбі...
То заманюють раєм, то пеклом лякають,
Не спроможні зарадити навіть собі.
***
Прокидайся, красуне, - і пісню заводь,
Спозаранку в застілля нас кличе Господь,
Бо за ніч сотні тисяч царів і героїв
Поміняли на рай свою трепетну плоть.
***
Де спочинок тривожним думкам віднайти?
Де той шлях, що вінчає кінець суєти?
О, нехай хоч надія була б: мов стеблина,
Через тисячу літ з-під землі прорости.
***
Що ти вартий на світі без волі небес?
Ти помреш - і не станеться жодних чудес.
Краще жити сьогоднішнім щастям химерним,
Ніж чекати біди, як зіщулений пес.
***
Поруч мене - красуня, а в серці - весна.
Вволю хліба Всевишній послав і вина,
М'яса добрий кавалок і дах від негоди...
То навіщо нам розкіш, навіщо вона?
***
Я в пригніченні духу. Надії нема.
Світ до скону триматиме, ніби тюрма.
Тож наповни-но келих, хай серце відтане, -
І закови ослабнуть, і зникне пітьма...
***
Покохавши, забув про свою сивину, -
Демонструю прихильність, неначе вину,
Всі зароки відкинув заради кохання,
Навіть розум впокорив, відчувши весну.
***
О нікчеми! Наш образ тілесний - ніщо.
Власне, й світ піднебесний, по суті, - ніщо.
Розважайтеся ж, тлінні невільники миті,
Бо вона не воскресне, - вона - це ніщо.


***
О, якби я причину життя міг збагнути,
Я зумів би і нашу кончину збагнути.
Те, чого не збагнув я, на світі поживши,
Не надіюсь, зі світу пішовши, збагнути.
***
Не тужи - майбуття не змінить все одно.
Краще думай про щастя, про дів і вино...
Каяття мені Бог не дарує ніколи.
А якщо й подарує - навіщо воно?
***
Гордовитість у серці зника від вина.
Сутність світу виразна стає і ясна.
Захмелівши, змінився б і сам сатана
І Адаму доземно вклонився б притьма.
***
Ми чалму із найтонших шовків продамо
І корону султана також продамо,
Навіть чотки, важливий набуток святоші,
На додачу за чарку вина віддамо.
***
Пий вино, насолода тілесна - у нім.
Слухай чанг, мелодійність небесна - у нім.
Поміняй і скорботу, і сум - на гуляння,
Бо мета, що найбільш доброчесна, - у нім.
***
Скільки тих, хто намарне розтринькують час,
Скільки тих, хто злобою пригнічують нас,
Скільки тих, хто ганьбили подобу людини
В золотому і срібному сяйві прикрас.
***
В житті так мало добрих, світлих днів,
Втопи в вині знервованість і гнів.
Творцю однакові і гріх, і послушання,
Тому живи, не боячись гріхів.
***
Добро і зло воюють, світ в огні.
А небо що ж? А небо - в стороні.
Прокляття і розкішні славослів'я
Незрозумілі там, в височині.
***
Все багатство не в золоті і не в шовках.
Нас на інше багатство покликав Аллах:
Залишайся собою за всякої скрути,
Залишайся царем і в старих лахманах.
***
Світ прекрасний - і що йому ця похвала?
Його зваба в полон моє серце взяла...
Як по правді - чудова ця наша обитель,
Тільки жаль, що багато в ній підлості й зла.


***
Квіти в лузі зачахнуть, що вдієш? Гай-гай...
І струмок врешті-решт обміліє, гай-гай.
Веселись, все одно тебе завтра забудуть,
Прах розвіють вітри-вітрюгани, гай-гай.
***
Дивовижний цей світ із жагою сприймай,
То Всевишній нам щедро дарує цей рай.
За бездомність, якою душа оповита,
Ти словами гіркими мене не картай.
***
Знов напровесні дощ нашу землю омив,
Знов у серці бентежний, юнацький порив.
Пий із милою вина в зеленому лузі,
Розбуди у землі всіх, хто досі тут жив.
***
Замість вин - мені вкотре холодна вода,
Замість страв і приправ - лиш якась баланда.
І при тому ще хочуть, щоб кланявся в ноги...
Ні, за все це - і спину згинати шкода.
***
Що ж, ти збився зі шляху і йдеш навманці.
Та хіба ж не однакова путь ця в кінці?
Ти силач чи каліка? Мудрець? Недоріка?
Не тужи - в цьому світі ми всі не жильці.
***
Тчу тканину життя, та зривається нить,
Йду я сонцю навстріч, та тьмяніє блакить.
Вітер жаром пекельним мене обвіває,
П'ю вино, але в горлі землею гірчить.
***
Наш творець повсякчасу вдається до див.
Не збагнеш: чи то ласку являє, чи гнів.
Ти безгрішний - жбурляє тебе у спокуси.
А як грішник - хіба в тому він завинив?
***
Від пиятики так я просякну вином,
Що й з могили нестиме вином, не лайном,
Тож якщо ти за день не спромігся хильнути,
Хоч дихнуть до могили приходь перед сном.
***
Добрів до обрію наш весен караван,
Та є ще в нас вином налитий жбан.
Сказав же мудрий: лиш вино ізцілить
І стишить болі невигойних ран.
***
Навіть землю напоїш - квітує вона.
Тільки дурень, їй-право, живе без вина.
Бо воно - вихователь. Лиш келих осушиш -
Зразу сутність твою кожен бачить сповна.


***
Так, я тямлюсь на винах, вони - не дурман.
Я впиваюсь настільки, що знаю свій стан.
Краще вже перед чаркою гнути коліна,
Ніж вітально вклонятись тобі, критикан.
***
Пий вино, безтурботна гульба - не порок.
Ще впаде і недоля на твій жеребок -
Небеса повернуться примхливо над нами -
Відберуть навіть хліба останній шматок.
***
Я, нікчема нещасний, піддався гріхам
І пожертв не збираюсь носити богам,
Від похмілля у мене в мізках тарарам,
Вірний келих лікує мене, а не храм.
***
Я полишив пиття. Та немає пуття.
Від нудьги, мабуть, мову зміню на виття.
Жодні ліки полегкості в душу не вселять,
Тільки чара вина - для Хайяма життя.
***
В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.
***
Я, тверезий, шукав і розваг, і вина,
Та побачив зчорнілу троянду, - вона
Ледве чутно мені промовляла: "Я гину.
Я весела й п'янка - а вина це страшна".
***
У житті цім сп'яніння - цінніше за все.
І коханої слово - цінніше за все.
Й вільнодумства кипіння - цінніше за все.
Й заборони забути - цінніше за все.
***
Може здатись, що істина – суща брехня,
А наука – нездарних голів маячня.
Та, сп’янівши, у сумніви ти не вдавайся,
Світлість думки й чуття не втрачай ані дня.
***
Ти небесних світил вираховував рух –
Я вином частував чарівних щебетух.
Не турботи дрібні, не посади й відзнаки,
А кохання й вино – моя суть і мій дух.
***
Серед вчених мужів благородства не бачу.
Та не здумай комусь ти відкритись, бідаче,
Бо твоя голова піде псам на поживу –
Й за тобою лиш вітер у полі заплаче.


***
Все, що знаєм про світ, – тільки здогад ума.
Все, що суще, навіки поглине пітьма.
Бо існує не те, що здається нам сущим,
Достеменного в світі – по суті – нема.
***
У шаленстві кохання холодним слід бути,
На сановних бенкетах тверезим слід бути.
Щоб і вуха, і очі, й язик були цілі,
І глухим, і німим, і незрячим слід бути.
***
Щоб долі догодити, ховай хандру і сум,
Щоб догодити людям, у мову всип ізюм,
Лукавство й хитрощі я часто брав у друзі,
Та підіймала доля мене всякчас на глум.
***
У страждання сповиті усі мої дні,
Ну, а в тебе вони – у гульні і вині.
Тільки ж знай, що на долю надія даремна,
З нею ти – як дитя у хиткому човні.
***
Замість золота й перлів, що тішать усіх,
Ми вбрання собі інше знайдемо для втіх.
Скинь прикраси й наряди, лишись у лахмітті –
Ти й у дранті царем залишитися зміг.
***
Всі пророцтва – полова, брехливі слова?
Хибні сумніви серце гризуть, як черва.
Випий чашу – і серце нехай веселиться.
Та щоб завжди твереза була голова.
***
По життєвій пустині йдемо навмання,
Тож пиха твоя, смертнику, – це маячня.
Ти для кожного кроку знаходиш підставу,
Хоч без волі Творця не минає і дня.
***
Ти одна в моє серце кохання несла,
Горем серце моє твоя смерть обпекла.
Лиш з тобою терпів я всі прикрощі світу.
Що вартують без тебе мирські всі діла?
***
Чи ліпив мене раю, чи пекла владар,
Цих загадок лантух – не для мене тягар.
Маю лютню, вино – і мій ангел зі мною,
А тобі це – надійся – відкриє грабар.
***
Жодній жінці ніколи не лізь під каблук,
Розлучайся із кожною легко, без мук.
Бо життя пролітає – й краса швидкоплинна,
Мов примара, ураз вислизає із рук.


***
Ти для мене була – як зоря золота.
Ти померла – й обсіла мене самота.
Тільки разом ми знали, як жити на світі.
Що без тебе цей світ і його суєта?
***
У неволю кохання – я серце віддам
І в молитві змалію: кохана – мій храм.
Ти за примхи дівочі не гнівайся дуже.
Бо ж – коханий, і дякуй за те небесам.
***
По розлуці – до тебе лечу з усіх сил,
Тільки б вітер нещадний не збив моїх крил.
Я сліди твої, наче святиню, шукаю,
Ти яскрава красою, мов сотні світил.
***
Бачив: п’яний дідок перекинувся в рів
І, блаженно дрімаючи, щось белькотів.
Я, проходячи мимо, почув кілька слів:
„Бог прощає своїх легковажних синів”.
***
В каяття мене кличуть похилі роки.
Лиш тепер від полуди звільнились думки.
Я, нікчема, до Божих велінь не вслухався –
Намагався чинити усе навпаки.
***
Чесноти занедбав я. Від ранку й дотемна
Затягує підступно мене трясовина.
Я справді п’яний нині, пробач мені, Аллах, –
То – від вина кохання. Й ніяк не від вина.
***
Із усього, що Бог мені вибрати дав,
Взяв я хліба шматок і постелю із трав.
Для рятунку душі я постив і страждав –
Хоч злидар, – за візира багатшим я став.
***
Думав, наше життя, то Аллаха вінець,
Та сказав мені з болем учений-мудрець:
„Наймудріше, до чого дійшов я: померти
Ув обіймах коханки. нехай йому грець!”
***
Таємниці буття огортає імла,
Через те відкриттям ні одна не була.
Так хотілося морок жаский розігнати...
Але тануть у нім наші думи й тіла.
***
Чи направду цей світ мав початок-зачин?
Як творець налаштовував колесо-млин?
Мудреці міркували про це, мізкували,
Та пояснень добути не зміг ні один.


***
Я жагою палав і впивався гріхом,
Я вставав для покути і падав ничком,
Не спроможний спокусу і хіть подолати.
Чом ведеш ти, Всевишній, гріховним шляхом?
***
Якщо гріх на мені, то не з власної волі.
І дорогу долаю не з власної волі,
В напівтемряві йду я, здійсняючи ревно
Все, що визначив Він, а не з власної волі.
***
Суть буття – то горіх не для кепських зубів,
Не збагнеш незбагненне, хоч як би хотів.
Краще пий-випивай і тупій непомітно.
Що те змінить, що неук ученість посів?
***
Справ земних осягаючи втрачену суть,
Серед люду безумцем і дурнем не будь.
Мудреці в насолодах тамують тривогу.
Ти її у замріях сп’яніння забудь.
***
Де він, той, хто вино поміняє на квас?
І невір’я на віру оберне для нас.
Чи вдалося комусь відректися від світу?
Де ж він, той, хто лиш істину бачить всякчас?
***
О Всевишній, означив Ти всі мої дні:
Ті – веселощів повні, а ці ось – сумні,
Та й грішу я з Твоєї всевишньої волі –
І настільки, наскільки дозволиш мені.
***
Дав красуням звабливі обличчя Господь
І вуста чарівні, й похітливую плоть.
Як тут можна думок про спокусу зректися?
Хай би спробував Сам ті принади збороть.
***
Коли люба Тобі й недотепи клятьба, –
То не можна й мене полюбити хіба?
Я й півкроку не годен ступити без Тебе,
Відпусти – не годжусь я Тобі за раба.
***
Я, просяклий вином з голови і до п’ят,
Звинувачений в тім, що п’яничка й вар’ят.
Та коли б же гріхи тільки винами пахли,
Звідусіль би незгірший летів аромат.
***
Твою логіку я зрозуміти не вмів –
І свавілля Твоє, і розгнузданий гнів.
Благородство цькуєш, а підлоту голубиш,
Потураєш порокам і славиш ослів.


***
Йди з добром до людей - і воздасться тобі.
Скромним будь - і не згубишся ти у юрбі.
Із маленьким муравликом краще зріднися,
Аніж з тим, хто в гордині погруз і чваньбі.
***
Захмелілі думки огорта очмана,
До знетями розчулює чанга струна.
Є ще досить вина. І наповнили келих, -
Не мели язиком - не розхлюпуй вина.
***
Час розваг бережи від набридлих турбот, -
Недоглянутий лан обсідає осот,
Тож плекай насолоди і втіхи бездумні
І хмелій від вина та любовних щедрот.
***
Щастя прагне багатий і прагне бідняк.
Та кмітливець його здобува - не вахлак.
Ти щоденно за щастя борись відчайдушно -
Вислиза воно з рук недотеп і зівак.
***
На стежинах кохання не втрать чистоти,
Бо дороги в прожиті роки не знайти.
Що журбою ми здатні змінити на світі?
Порятуймось вином - од життя марноти.
***
Коли примхи і хтивість тобі на умі,
Ти бредеш манівцями у глупій пітьмі.
Ти ж явився в цей світ як людина, їй-богу,
То невже з перепою сконаєш в корчмі?
***
Не цурайся скарби наживати горбом.
Навіть впавши з коня, залишайся верхом.
У бідняцькім лахмітті ти гідність не страчуй,
У багатстві не стань різним модам рабом.