Неотправленное письмо для Сергея

LESJA UKRAINKA

***
Deine Briefe duften immer nach verwelkten Rosen,
Du, mein armer verwelkter Bluetenzweig!
Leichter, feiner Duft,
wie eine Erinnerung an irgendeinen lieben vergangenen Traum.

Und nichts trifft jetzt mein Herz so stark,
wie dieser Duft, so fein, leicht,
aber unaufhoerlich, unablaessig
erinnert er mich daran,
was mein Herz vorhersieht,
und woran ich nicht glauben will,
nicht glauben kann.

Mein Freund, mein lieber Freund,
fuer mich erschaffen,
wie kann es sein, dass ich alleine leben soll,
jetzt, wo ich ein anderes Leben kenne?

Oh, ich habe noch ein anderes Leben gekannt,
voller jenes sonderbar scharfen Gluecks,
leid- und gramerfuelltes, das brannte mich, und quaelte,
und liess die Haende ringen, und schlagen,
mich gegen die Erde schlagen,
in wildem Wunsch mich zu verlieren,
aus dieser Welt zu verscheiden, wo Glueck und Unglueck
so wahnsinnig verflochten sind... 


Und dann brachen beide
Glueck und Unglueck so ploetzlich ab,
wie ein Kinderschluchzen, und ich habe Dich gesehen.

Auch frueher sah ich Dich, aber nicht so klar,
und jetzt folgte ich Dir mit meiner ganzen Seele,
so wie sich ein verweintes Kind in die Arme von dem wirft,
der Mitleid mit ihm hat.
Es tut nichts, dass Du mich niemals umarmtest,
tut nichts, dass es auch keinen Gedanken an Kuesse zwischen uns gab,
oh, um Dir zu folgen, will ich die engsten Umarmungen,
die suessesten Kuesse vergessen!
Nur bei Dir bin ich nicht alleine,
nur bei Dir bin ich nicht in der Fremde.
Nur Du weisst es, mich vor mir selber zu retten.
Alles, was mich betruebt, alles, wonach mich sehnt,
 - Du nimmst es mit Deiner schlanken Hand ab, -
sie vibriert wie eine Saite, -
alles, was mir die Seele ueberschattet,
vertreibst Du mit dem Strahl Deiner glaenzenden Augen –
oh, solche Augen gehoeren keinem lebenskraeftigen Menschen!
Das sind Augen aus einem anderen Land...



Mein Freund, mein Freund,
wofuer duften Deine Briefe so wie verwelkte Rosen?

Mein Freund, mein Freund, warum kann ich denn nicht,
 wenn es so ist, Deine Haende,
Deine wie Saiten vibrierenden Haende,
mit meinen heissen Traenen uebergiessen?


Mein Freund, mein Freund,
soll ich denn wirklich in Einsamkeit untergehen?

Oh, nimm mich auf Deine Wanderung mit,
und moegen die weissen Rosen ueber uns welken!

Lass mich mitgehen.

Hast Du etwa einen anderen Traum, wo es mich nicht gibt?
Oh, mein Lieber!
Ich erschaffe fuer Dich eine ganze Welt, die neue Welt neuer Traeume.
Fuer Dich begann ich doch einen neuen Lebenstraum,
fuer Dich bin ich gestorben und auferstanden.
Lass mich mitgehen.

Ich fuerchte so zu leben!
Auch um den Preis der neuen Jugend will ich kein Leben.

Lass mich mitgehen, wir ziehen dann still
mitten durch den ganzen Wald der Traeume
und tauchen beide allmaehlich in der Ferne unter.

Und an jenem Ort, wo wir im Leben gewesen sind,
 moegen die Rosen welken,
verwelken und duften,
wie Deine lieben Briefe,
mein Freund...


Durch das Dunkel hindurch,
in die Weite strecke ich meine Haende zu Dir aus:
lass mich doch mitgehen,
das wird meine Errettung.

Errette mich, mein Lieber!
 
Und moegen die Rosen verwelken,
weisse und rosige,
rote und blaue
Rosen.

 Minsk
7/XI/1900

Оригінал:

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7.11.1900

http://lesya.lukl.kyiv.ua/works/verses/alone/028tvojilysty.html