Мова душа моя!

Вже скільки написано творів прекрасних.
Віршів і романів,новел і поем.
І в кожному з болем душевним
Ми ставим питання:хто ж ми таки є?

Невчені холопи,що думки не мають
І голови низько під ярмами гнуть.
А,може,частина російського славного краю,
Людей у якому хохлами зневажливо звуть?

Так серце болить,що ми не цінуємо
Речей,без яких неможливий народ.
Що гідність свою знову плюндруємо,
Не відчуваючи совісті гризот.

Навіщо це робимио?Може,забавою
Здаються  виборені статус і права?
Невже ти гадаєш,що легкою справою
Буде повернути втрачене назад?

Ні,не сподівайся!Це останній шанс,
Втратити який було б неприпустимо.
Поки залишились ще можливості і час,
Роби і прагни,намагайся що є сили!


Почни із мови,зроби,щоб мова стала тілом,
Живою водою для спраглої думки.
Реалізуй нарешті ті далекі мрії,
Щоб не були даремними Шевченка гострі муки.

Так,ти будеш один на жортокій землі
У світлому прагненні щось зараз змінити.
Самотній,ітимеш в байдужій імлі,
Не знатимеш,у кого помочі просити.

Але за тобою – народ український,
Він збився з шляху,і відсутня мета.
Не маєш ти права свою слабкість відкрити,
Бо мова й душа в тебе тільки одна.

Простори безкрайні могутнього слова,
Що крицею твердою стало б давно,
Бездушно загарбані бур’яном і травою
Інфантильності жахливих помилок.

Я буду з корінням все зайве виривати.
І це не мильна кулька,і не пуста бравада.
Я знищу-таки усі можливі вади!
Ти хочеш в цьому мені допомагати?