Висипується небо у промінні
через щілину між "я тут" і тлілим.
Здається, не встигають впасти тіні,
а вже, так по-земному, крутить тіло
листком прожовклим до кісток осінніх.
Я видихаю все, що наболіло,
бо це той час, коли зникають стіни
і все, що чорне, одягнеться в біле.
І розпорошиться душа в пороші,
летітиме за вітром переміни,
а як впаде – то грітиме у генах.
Яке "прошу" – таке тобі і "прошу".
Мов мінне поле, на обличчі міни,
відчутно – Лета як тече по венах.
10 Вересня 2009
Сонет XVII
© Copyright: Юрий Лазирко, 2009
Свидетельство о публикации №109091005143
Свидетельство о публикации №109091005143
Рецензии