Букофiлiя

Я кохаю книжки. Не пам'ятаю вже, як це почалося і коли. Напевно я таким народився, хоча не впевнений, чи була така особливість у попередніх поколінь моїх родичів. Це зовсім не збочення, хоча оточуючим може так здаватися.

Для задоволення природної потреби мені потрібно багато найрізноманітніших видань. Вранці я можу кохатися з Пєлєвіним, в обід – з Кастанедою, а вечір та ніч присвятити Гессе – до нього завжди потрібен особливий підхід, він просто так не відкривається.

Якщо на мене нападає приступ самотності – найкраще виходить із Сартром. Якщо весело і хочеться жити – Павіч чи щось про Індію. У подорожах бувають курортні романи з українською класикою: Тютюнником, Франком чи Коцюбинським.

В мені цілком гармонійно уживаються Бхагавад-Гіта, Біблія, Коран, книги по кабалі, зороастризму, дзен-буддизму, конфуціанству та інквізиції. Якщо хочеться просто подивитися – в хід ідуть журнали з живописом.

Щомісяця я маю близько п’ятдесяти книжок різної тематики, вартості та величини. Вони вже давно не вміщуються в книжкові шафи, тому просто стоять рядами, а ряди – стовпчиками на підлозі. Інколи я забуваю, що вже придбав певну книгу і купую її знову. На все, що купую, мене не вистачає, проте сам процес купування книжок приносить мені шалене задоволення.

Мене знають працівники усіх книгарень, при чому не тільки мого міста, а й деяких особливо розвинених регіонів. Коли я заходжу до чергової крамниці, вони радо посміхаються, бо точно знають: я вдячний клієнт і готовий витрачати непристойні суми на задоволення. Завдяки шаленому досвіду, смак у мене досить екзотичний, але завжди знаходиться екземпляр, якій може мене задовольнити.

Книжки вже заповнили добру половину простору в моїй квартирі. Якщо так піде і далі, боюся, що вони просто виживуть мене звідси і прийдеться орендувати інше помешкання, щоб жити. Я мрію купити величезну п’яти- чи шестикімнатну квартиру, щоб у неї влізли всі мої книжки і залишилось місце на перспективу. Проте я ніколи не зможу заощадити достатньо грошей на таку квартиру – занадто багато коштів витрачаю на книжки.

Я читаю вранці, перед роботою, якщо вдається прокинутися хоча б на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж продзвенить будильник. Я читаю в маршрутках та автомобілях по дорозі на роботу. Оточуючі вже звикли і давно перестали кидати здивовані погляди, зазвичай вони просто роблять вигляд, що нічого не помічають.

Поспішаючи з роботи, я вже сподіваюсь на чергову книгу-коханку, яка покірно чекає вдома, вже готова і тепла. Тут процес триває, поки не засну. Інколи це трапляється уві сні. Та коли просинаюсь – вже не можу згадати, про що була книга.

Читання мене заспокоює і надихає на подальше життя. Під час читання я переживаю мільйони життів, маю мільйони можливостей вибору і головне – точно знаю, що нудьгувати не прийдеться до кінця днів. У мене завжди буде сенс життя. Кожного дня в світі видаються тисячі книжок. Сотні з них могли би мене зацікавити. Більш того – мільйони книжок були видані за роки мого дитинства і ще мільйони – до мого народження. Навіть якщо я буду читати цілодобово, звільнюся з роботи, не буду їсти, пити і ходити в туалет. Навіть якщо при цьому я проживу двісті років, я все рівно не зможу прочитати всіх книжок, які варті моєї уваги. Отже, можна з упевненістю вірити, що роботи вистачить до кінця життя і нічого боятися, що я досягну якоїсь крайньої точки, після якої мети буде досягнуто і не буде для чого жити далі.

Книжки завжди чітко розуміють твій настрій і не ображаються, якщо їх відкладають на багато років. Вони завжди відповідають взаємністю на любов чи ненависть. І вони неодмінно завжди будуть. Навіть якщо цифрове суспільство набуде свого остаточного розвитку. Принаймні, в це хочеться вірити.

Страшно подумати, що колись цих паперових друзів можуть замінити електронні пристрої. Так, в них можна буде запам’ятовувати тисячі, а то і мільйони книжок відразу – і усі мати з собою під рукою. Проте вони вже не будуть живими, їхніми сторінками не можна буде шарудіти, та відбитки твоїх пальців вже не лишатимуться на їхньому тілі. Вони не будуть приємно пахнути свіжою фарбою. А головне – у них не буде твердої кольорової обкладинки, за якою можна буде пригадати – читав ти вже цю книгу, чи тільки збирався.

З іншого боку; як, в умовах абсолютного літературного хаосу, пересічному непідготовленому читачеві визначити: хто є Поляковою, а хто – Кастанедою? Отож інформаційне літпростір вщент руйнується.

А що там не кажи, на літературі тримається світ.

Цілком впевнений, що книги – живі. Інколи вони вередують та не даються – наче незайманки. В такому випадку треба знаходити окремий підхід – вивчаєш критику, пестиш її, знаходиш спеціальну атмосферу для читання: десь у віддаленому куточку лісу, де ніхто не заважає, чи зручно влаштувавшись у ліжку, під пухкою ковдрою. Ти приносиш їй вранці каву прямо у ліжко та просиш підкоритися. І врешті раз – і вона твоя. Відчуваєш, що ввійшов у неї всім єством, став із нею єдиним цілим, розкрив її таємницю і тепер володієш нею всією, без залишку, стільки, скільки тобі потрібно – годину, дві, чи цілу добу поспіль. Ти можеш зробити перерву – на обід, чи роботу – а вона буде покірно чекати на тебе, готова знову прийняти, відкрита і ніжна. Вона неодмінно залишить в твоєму серці свою часточку до самої твоєї смерті. В такому разі ти нікому більше її не віддаси і не орендуєш – залишиш тільки собі, одному.

Натомість є книги – проститутки. Вони мандрують з одних рук в інші і дарують всім однакову кількість тепла. Вчора нею насолоджувався хтось інший, сьогодні – ти, а вже завтра вона піде ще до когось, хто її захоче. Інколи до таких книжок вибудовуються цілі черги. Як правило, вони спритні досвідчені коханки, хоча й не дуже розумні – бо розумних люблять одиниці. Отже, ти в її житті тільки черговий. І кожний залишає на ній якісь сліди: синці, кавові плями, чи просто відбитки пальців. У будь-якому разі, життя таких книжок недовге: після енного володаря вона, використана, відправляється на смітник чи перетворюється на макулатуру. Така доля всіх дурнуватих, хоча й спритних шлюх.
 
Деякі стають улюбленими, до них повертаєшся знову і знову, але кожного разу – коли тобі щось потрібно. Деяких люто ненавидиш, бо марно віддав їм забагато свого дорогоцінного часу. Деякі – просто байдужі. А деякі примушують кардинально змінюватися, вчать жити та лають за помилки. Такі найкорисніші, та їх мало.

Я спілкуюсь тільки з тими людьми, з ким можна поговорити про книжки: оцінити їх спритність, наповнення та побазікати про сам процес читання. Інші люди мені не цікаві.
 
***

Ми познайомилися у парку. Я відразу помітив у ній щось надзвичайне, це відчувалось за багато сотень метрів - шалений блиск, від якого ставало моторошно. Це був блиск гріха, я вже тоді відчув, що ви обидві - ти і вона - готові на все. Прямо тут, прямо зараз, на цій теплій від вечірнього сонця та твоїх сідниць лавці. Прямо на очах у сторонніх перехожих, нічого не стидаючись.

Ми сиділи з тобою на сусідніх лавочках, а я все не наважувався підійти. Потім відчув, що тягнути не можна – треба починати діяти, бо може бути пізно. Я без слів (слова тут були б не доречні) пересів до тебе. Спочатку на інший краї лавці. Потім підсунувся ближче. Ще ближче. Зовсім близько.

Спочатку ти не відреагувала, наче не почула зовсім. Я зрозумів свою помилку. Бо коли ти на піку оргазму і хтось сторонній втручається в той самий момент, коли ти ось-ось кінчиш, це неприємно. Тож я вирішив ще почекати.

Це сталося само собою, якось поволі. Ось ви були ще вдвох, а наступної миті ми вже троє. Я підсунувся ближче і хвиля жаги захопила нас просто тут, посеред парку. Дивно, але ми зовсім не стидалися перехожих, які робили вигляд, що не помічають цього інтимного процесу. Ти взяла її збоку, ніжно пестила пальцями, а я з іншої сторони, трохи грубо, але з любов’ю. Вона тремтіла від наших доторків і віддавалася всім єством, досвідчена курва. Скількох в цьому світі вона вже встигла запліднити? Скільки людей, жінок і чоловіків, входили в неї, як ми зараз: із ніжністю, з біллю, зі сльозами, на межі божевілля? Не зважаючи на це, ми не користувалися контрацепцією, ми хотіли відчувати до останнього, злитися з нею, стати одним цілим без жодних штучних перешкод.

Я відчув, що вирішальний момент вже близько. Якась тепла хвиля пронеслась усередині і накрила з головою. Ми кінчили разом, всі втрьох. Вона здригнулась ще раз і рішучим жестом я перегорнув останню сторінку розділу.

Запанувала тиша. Ми сиділи на лавці, глибоко дихаючи. Ми потребували декількох хвилин, щоб усвідомити все, що сталося. Ані я, ні ти давно вже не були незайманими: у житті ми перекуштували безліч різних. Але втрьох спробували вперше. Це було досить нове відчуття, поки незвідане, дивне. Звісно, Америки ми не відкрили: до нас цим вже займалися безліч пар – мені це відомо. Проте одна справа знати, що якесь збочення існує, а зовні інша – самому прийняти в ній участь. До того ж, до таких дій як правило готуються: знайомляться, п’ють каву в ресторані, спілкуються про життя… А тут все вийшло спонтанно, прямо на очах у багатьох перехожих: чи могли ми це так просто усвідомити і прийняти?
Як завжди після цього мені шалено хотілось пити. А ще палити, хоча ніколи в житті не палив. В цьому є певний парадокс: я ніколи не брав цигарки до рота, але, бачивши рекламу в метро чи по телевізору, склав в уяві абсолютно чітке уявлення відчуття паління. Я знаю, який смак у цигарок, знаю, як вони заспокоюють, що відчувають люди під час куріння. Це можна пояснити високою якістю рекламних технологій та маніпуляцій суспільством. Адже якщо я можу відчути ефект паління, без самого паління, значить цей ефект – уявний, створений суспільством, його рекламними компаніями, які ґрунтували психологічну залежність від цигарок століттями? Що б відчували курці, якби реклами цигарок не існувало? Якщо б на білбордах, що рекламують рак легень та імпотенцію, не було отих блаженних облич – що б відчували курці насправді?

Проте зараз я про це не думав. Отже ми сиділи поруч, посеред вулиці, на лавці. Між нами була вона. Вона, шалена збоченка, яка навіть не вдавала сорому. Вона, відьма, у владі якої було зробити з нами будь що, адже ми повністю залежали від її рухів та дій. Вона, безжалісна дама, в яку ми були безнадійно закохані, не відчуваючи ревнощів. Вона належала однаковою мірою нам обом. І вона була готова, ми обидва знали це, продовжувати з нами стосунки. Надовго її б не вистачило, проте ще на десяток разів точно.

Ми трохи заспокоїлись, дихання стало рівним. Треба було про щось заговорити. Принаймні хоча б познайомитись. І я, як чоловік, повинен був розпочати спілкування.

- Привіт, - дурнувато гримнув я і зрозумів, що голос після того, що трапилось, хрипів та не слухався.

Ти якось нездорово, відсторонено посміхнулась, так, що захотілось провалитися крізь землю. Але так просто провалюватись було не можна, бо я однозначно хотів продовження. Якщо не зараз, то хоча б потім, але наступна зустріч була питанням життя та смерті.
- Лоліта, - взяла ти ініціативу в свої руки і протягнула до мене якусь поетичну збірку, яку знайшла в сумочці.

- Воланд, - зітхнув я з полегшенням і потис її. Не знаю, може треба було поцілувати, але після того, що трапилось, умовності вже не мали значення.

- Я тебе десь бачила, - тихенько, ховаючи очі.

- Можливо. Світ тісний, - відповів я черговою банальною фразою. На жаль, я не міг розмовляти так поетично та змістовно, як герої книжок, якими захоплювався. Вони ж, як правило, в діалогах створюють такі мовні конструкції, що тільки й дивуєшся, коли встигають сформулювати їх подумки.

Хотілось побути на самоті. Випити міцної кави, та просто помовчати. Тож я відразу перейшов до головного:

- Ми ще зустрінемось?

Ти, це було помітно, чекала цього питання і зраділа, що про це заговорив саме я, адже не знала, як перевести тему в це русло. Грати сором’язливість чи пручання не було жодного сенсу, тож ти відразу, навіть занадто швидко, погодилась:

- Завтра. На цьому ж місці. О сімнадцятій.

- Тільки давай залишимо її десь на нейтральній території. Я хочу знати точно, що без мене ти до неї не доторкнешся.

- Обіцяю.

- Ні, цього мало. Давай залишимо її в такому місці, де вона буде нічия. Ні твоя, ні моя. А завтра заберемо.

- Тут залишати небезпечно. Її можуть вкрасти, зґвалтувати, привласнити, - ти навіть здригалась від такої думки і тремтіла, налякана.

Врешті ми знайшли їй гідне місце для ночівлі. Поруч із парком був залізничний вокзал, а в нім – автоматичні комірки для тимчасового перебування речей. Там, у комірці номер 69, ми і залишили нашу здобич. Для того, щоб відкрити дверцята та взяти її, просто тут, посеред вокзалу, треба було тільки набрати код. Його – цей життєво важливий шифр – ми знали обидва, але з якоюсь підсвідомою довірливістю були впевнені, що аж до самої зустрічі ніхто, ні ти, ні я, не ввірветься в її інтимний простір і не зазіхне на єдиноосібне зґвалтування. Ми були довірливими, як діти. І як діти тримали своє слово, дане одне одому, і ночами ховали свою невпинну жагу, примушували тіло, яке мучилось від бажання, ще потерпіти. О, це була солодка та гірка мука! Як хотілось зірватися вночі, добігти до того вокзалу, набрати оті кляті цифри (які ввижалися навіть у сні) на дверцятах комірки та мати її своєю, повністю, без залишку. Мацати її всюди, шепотіти їй слова любові, з пристрастю, по-чоловічому, гортати сторінки та вливати в неї молоко своїх думок. Але я присягнувся розділяти її з тобою, тож тамував свої примхи і зосереджено чекав наступного дня.

***

Як і домовлялись, ми зустрілись на лавці. Проте не о сімнадцятій, а значно раніше – дотерпіти до призначеного часу кожному не дозволила жага. Говорити було нема про що, тож відразу, не привітавшись, рушили до неї. Ми ввірвалися в її простір настирливо і без довгих прелюдій: набрали код і стиснули в обіймах. Я хотів розпочати прямо тут, поруч з комірками, нікого не стидаючись, ввійти в неї і довго рухатись отими лабіринтами. Та ти не дозволила, і ось ми вже йдемо від вокзалу до знайомої лавці, тримаючи її в руках обидва одночасно: я з одного боку, а ти – з іншого. Перехожі обертались, помічаючи в наших очах спільний вогонь, та нам було байдуже, адже ми передчували володіння нею, злиття з нею.

Ми сіли на лавцю і, які не були збуджені, почали все ж з прелюдії. Ми з тобою сиділи поруч, торкаючись тілами, і ніжно пестили її обкладинку, не обходячи жодної дрібниці. Наше дихання поволі ставало все частішим і ми відчували: треба переходити до більш рішучих дій. Я опустився трохи нижче, туди, де саме закладка ховалась у складках сторінок. Рішучим жестом встромив туди пальця, вона відповіла покірним шурхотінням і розкрилася. О, з яким зітханням ми до неї припали! Ми брали її довго і вдумливо, ми шепотіли слова вдячності і захоплення, ми навіть ревнували її один до одного, але намагались не показувати вигляду.

Цей розділ виявився довшим за попередній і тому ще нереальнішим. Ти кінчила трохи раніше і з шумом видихнула повітря. Мені було потрібно ще секунд двадцять і я також був готовий. Віддихавшись, подивився тобі в обличчя і побачив, що силишся щось сказати, але не наважуєшся.

- Кажи вже, - буркнув я.

- Та ні, не треба. Краще промовчу, мені соромно, - зам’ялася ти і навіть трохи почервоніла.

- Та кажи! – Я відчував легкість і задоволення, але був трохи роздратований – після того, що між нами трапилось, як ти можеш соромитися?
Ти декілька секунд дивилась кудись в сторону, потім опустила погляд на неї і тихенько проговорила:

- Можна я відкрию її з кінця?
 
Хвиля ненависті та злоби піднялась в моїй свідомості і я вже не знав, як її приборкати. Схопив книгу, міцно її стис, зіскочив з лавці та закричав:

- Як ти можеш???? Збоченка!!! Не очікував від тебе такого нахабства!!! Хіба можна до цього так ставитися?! Я думав, що це у нас серйозно!

- Та серйозно, але… Розумієш… Цієї ночі я майже не спала – все думала…

- Ти думаєш я спав??! Дурепа! Не можна з нею так поводитись! Що ти надумала – хочеш її образити?!

Не пам’ятаю, скільки разів я повторював слово “збоченка”, стискаючи її в обіймах і не зважаючи на здивовані погляди перехожих.

- Тихіше. На нас всі дивляться. Заспокойся, - нервувала ти, - Це була дурна ідея, я більше не буду, чуєш? Заспокойся.

Поволі я прийшов до тями і знову сів на лавку.

- Ну що, понесли, покладемо її на місце?, - тільки і залишалось сказати.

- А може ще раз…? – з надією тихесенько промовила ти.

- Ні, - як відрізав, - Так її надовго не вистачить. Треба економити розділи, їх в ній не так багато.

Ти тільки зітхнула, але заперечувати не наважилась.

***

Вночі я перебував у жахливому напівсвідомому стані. Крізь напівдрімоту мені вижався шифр від вокзальної комірки, її ніжні сторінки, її струнке тіло. Та найбільше покою не давала твоя пропозиція: відкрити її з кінця. Щось подібне виникало і у мене, ще тієї першої ночі, але я всілякими способами гнав від себе ті божевільні таємні думки. Всіляке бувало в моєму житті. В найскладніші часи навіть читав детективи, що саме по собі є збоченням. Траплялося проводити ночі з Чаком Паланіком, Мішелєм Уельбеком чи Бегбедером. Але жодного разу я не піддавався отій нереальній спокусі, забороненій вільності – взяти її і відкрити ззаду. О ні, такого я собі не дозволяв. Та хто ти така; щоб пропонувати мені опуститися до найнижчих задоволень? Збоченка, збоченка, збоченка!!!
Після такого сну на роботі я ходив як зомбі, але спішив переробити все необхідне, щоб знову дочекатись вечора і прилинути до неї разом з тобою.

Скільки разів ми зустрічалися? Пам’ятаю, перший раз це було у вівторок. Сьогодні середа. Значить ми робили це вже дев’ять разів. І я відчував, що довго це тривати не буде – стосунки підходили до кульмінації. За всі ці вечори ти більше жодного разу не повторювала свою збочену пропозицію і мені полегшало, пару ночей навіть вдалося поспати.
Коли ми зрозуміли, що наступна зустріч стане останньою? Протягом всього роману ми відчували, що він поступово вичерпується. Залишалось все менше і менше, і ми – я це бачив – боялися того, що буде далі. Але жодного разу про це не говорили. Чому? Можливо, бо відповіді просто не було. Ми були змушені примиритися з банальною істиною: все в цьому світі завершується, а наш роман по зрівнянню з вічністю взагалі коротка річ. І от, коли ми чергового разу кінчили (за весь цей термін ми вже навчилися робити це одночасно), зрозуміли: залишився лише один розділ, а значить завтра це буде востаннє. Прощання буде найжагучішим аніж всі ці вечори разом узяті – ми це теж чітко усвідомлювали.

Тієї ночі я повертався в ліжкові мов божевільний. Про те, щоб заснути, не було й мови – я мріяв хоча б просто заспокоїтись та трохи полежати в тиші. Не виходило. Підла, до кримінальності, думка свердлила в моєму мозку довгі тоненьки коридори, як черв’як-даун, який вже не знає, куди повзе. Тієї думки я боявся, та не міг позбутися, хоч трісни. Думка полягала в наступному: а якщо приїхати на вокзал раніше, ще до тебе, відкрити комірку (адже ми обидва знаємо шифр) і мати її одному, на самоті, до нестями? Потім я міг зробити вигляд, наче нічого не трапилось. Ввечері я міг би пасивно спостерігати ваш спільний з нею оргазм і ти навіть не здогадалася б, що між нами вже вже трапилось. Мені хотілось хоч раз ввійти в неї самому – тільки вона і я – тільки я і вона. Хіба це збочення? Це традиційна нормальна схема відносин: коли тільки двоє, без третього, правда ж? У той же час розумів, що це було б підлістю по відношенню до тебе. Що сильніше – жага кохання, чи боязнь зробити підлість?

 Так минали години. Я розумів, що іще трохи і буду змушений йти на роботу – і так аж до вечора. А ввечері ми зустрінемось, візьмемо її і все буде як завжди. Як завжди, але вже останній раз.

Не витримав. До вокзалу мене тягнула якась сила. Сила не просто бажання, а вже якась підсвідома сила – вона починалась десь усередині і теплим молоком розтікалась по всьому тілу. Тож я, накинувши на голе тіло плаща, вибіг з дому. Транспорт вже (чи ще?) спав, отже прийшлося бігти.

На вокзалі моєму приходу не здивувались –адже потяги ходять цілодобово і колообіг речей здійснюється вночі не менш інтенсивно, аніж вдень. Оточуючі вирішили, що я просто запізнююсь на потяг і поспішаю за речами. Тож я забіг до автоматичних камер схову і завмер на місці: ти вже стояла біля нашої комірки номер 69, набираючи шифр. Зачувши шум, ти подивилась в мій бік і на обличчі з’явився жах.

- Прости мені. Я не стрималась. Я не змогла, - ти вже ридала.

- Не реви, - тільки й зміг сказати.

Ми разом набрали код, дістали її, таку бажану і покірну. Ми припали до неї без всіляких прелюдій, жадібно, нервово. Ми взяли її прямо на очах у випадкових людей, які заходили покласти чи взяти речі. Ми взяли її прямо на холодній вокзальній підлозі, швидко, до болю гортаючи сторінки, ледь не вириваючи їх. Ми пили її і не могли насититись, а вона, курва, вмирала у наших обіймах, віддаючись до кінця. Це тривало не більше двадцяти хвилин, а нам здалося наче це була мить. Ми добили її одним рішучим жестом. Ми закрили обкладинку і відчули спустошення. Це була прірва. Що далі? Ніхто не міг відповісти. Що робити з нею? Тепер, подарувавши нам стільки вечорів кохання, вона стала застарілим напівтрупом, нікому не потрібною обузою.

- Візьмеш її до себе?, - спокійно спитала ти.

- Ні, вона мені більше не потрібна. Сама бери.

- Та ні, дякую.

Ми залишили її прямо на підлозі у камері схову. На тій самій підлозі, де й вершилась наша остання спільна оргія. А самі пішли собі. Тієї ночі я спав, як немовля.

  Ввечері наступного дня у мене була вже інша. Вона належала тільки мені, я міг робити з нею що завгодно і скільки завгодно. Я міг займатися з нею хоч і весь вечір, чи всю ніч. Я міг робити це декілька діб поспіль. Я навіть міг навіть відкрити її з кінця – це вже не здавалося таким вже збоченням. Але нічого того не хотілось.

Я вийшов з будинку та попрямував знайомим маршрутом до вокзалу. На лавці сиділа вже інша пара. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це не пара, а трійця. Напевно, вони підібрали її на підлозі нашої камери схову, поруч із 69 коміркою. Кинув на неї останній погляд, а вона тихенько посміхнулась якоюсь брудною неприємною посмішкою, як потаскана повія.
Вона віддавалась їм з не меншою жагою. Я не ревнував.