Цезар i Клеопатра

- Ні, жодних сцен на кораблях, Вільяме! Мене нудить від їх нескінченного гойдання! Глядач і сам недурний, розуміє, що єдиний шлях до столиці Римерії – через море. Годі на сьогодні, перерва. А завтра знімаємо палац! Інший. Не розкішніший, але інший, римериканський. Куди ви тягнете всю цю позолоту? Це Римерія, Римерія! Розкішно, але без оцих східних надмірностей. Гаразд, отак саме те, що треба.

Після довгого шляху через море Клео ще кілька днів хитало. Вірна Сервілія і ще п;ять няньок і доглядачок маленького Цезаріона не знали, як їй догодити – царицю все дратувало. Ще б пак – Клео не знала, як поводитися у цьому незрозумілому для неї оточенні, де ворогів було більше, ніж друзів. Власне, друг поки що був лише один – Антій. Саме він зустрів її при в;їзді, провів до палацу Цезаря за Тібром, саме він виконував усі її бажання, він був отим ланцюжком, що зв;язував її із Цезарем. І тільки він дивився на неї закоханими очима.
- Антію, чому він не іде? Чому він не приходить до мене? Не хоче бачити? Навіщо тоді запрошував?
Клео трохи грала сама перед собою. Не так запрошення Цезаря привело її до центру світової імперії, як власне бажання. Тонким жіночим чуттям вона вловлювала нетривкість її впливу на цього феноменального чоловіка. Його велич паморочила голови жінкам, його мудрість змушувала їх схилятися, його чоловіча міць робила незабутніми навіть випадково подаровані обійми.
Яким би сильним не видавалося Клео почуття Цезаря, вона цілком здавала собі на тому, що жар-птиця за морем завжди програє синиці у ліжку. Зв;язок потрібно підтримувати і зміцнювати. А їй є чим зміцнити, є чим прив;язати його до себе і до своєї країни, і цим забезпечити своє майбутнє. Чари Ізиди дали плід – їй вдалося отримати від імператора те, що не вдавалося жодній жінці після Кальпурнії – народити його дитину. Сина. Нащадка Птоломеїв та Цезарів.
Нова зустріч оновить почуття. А їй так потрібна його підтримка! Проте не тільки почуттями живе чоловік. А політик рівня Цезаря й поготів. Почуття у нього на п;ятому чи десятому місці. Йому потрібна ще й пожива для розуму. І він її отримає.
О, як багато ще належить їм удвох зробити!
І як мало вдасться...

- Я щасливий бачити тебе, о царице Клео, в моїй столиці!
- Щасливий? Не надто вірю, о імператоре. Занадто довго чекала я твого візиту.
- Забагато справ. Та, сподіваюсь, тебе тут непогано розважали. Мій музикант, Марк Гермоген, здається, сподобався тобі?
- Не він, а тільки музика його.
- А наш оратор уславлений?
- Премудрий Цицерон? Надутий і пихатий!
- Те саме він про тебе говорив.
Зате йому не заважала зовсім
приймати гроші й дорогі дарунки
моя пихатість про яку він, мабуть,
розніс на усе місто.
- Саме так!
Та, сподіваюсь, переважить, Клео,
оці дрібниці статуя у храмі
Венери, покровительки, богині,
коріння роду Юліїв від неї.
Ти – перша смертна жінка, що постала
у храмі між безсмертними богами.
- Я вдячна тобі, Цезарю, за це.
Та, бачу, справи – над усе.
Тому я привезла з собою Сосігена,
його ти пам;ятаєш.
- Астроном!
Він допоможе започаткувати
в Римерії новітній календар,
за сонцем. Зараз живемо за місячним
і скоро вже настане у цім безладді
восени зима, і листя опаде посеред літа. 
Що скажеш, астрономе?
- Уклін тобі, о царю найсвітліший!
Я довго думав, як зарадить справі
і вирішив, що найпростіший шлях –
продовжити цей рік на всі ті дні,
що накопичилися за роки безладдя.
- Гаразд, розпочинай. Хай рік оцей
найдовшим роком буде в історії.
Цей рік я присвячу тобі, моя царице,
Клео богорівна!
- Та календар –
іще не все, мій любий. Ще планував ти
сіткою каналів змережити Римерію свою.
Я привезла учених. Допоможуть
вони тобі.
- Ти дивна жінка.
В тебе спершу справи – а потім вже любов,
не так, як в інших. Удвох з тобою, люба,
могли б ми, мабуть, світ перевернути!
- Хіба тобі патриції дозволять?
Ти б справді міг перевернути світ!
Вони ж тебе диктатором вважають
і скаржаться, що ти уймаєш їм
свободу й республіку понищив! У нас
керую тільки я, як хочу. Від бога
моя влада і ніхто на неї зазіхати не посміє.
У вас – сенат, парламент, казна-що!
Ти мусиш керувати сам. Один. Мов бог.
Тобі ніхто в твоїй країні
не сміє заважати. І закони
повинен створювати тільки ти.
Такі, які тобі самому необхідні.
Ти – богорівний. Ти – богів обранець.
Ти – сам є богом!
- Зупинися, Клео. Я – обранець богів.
Але хіба я бог? Я смертний, як усі.
- Та влада, влада, влада – ось безсмертя!
- Кохана Клео, час минає швидко.
Старію я. І напади хвороби частішають –
того й чекай в сенаті впаду під сміх
підступних ворогів. Коли ж умру –
тоді мене заступить Октавіан.
- Та ж він тобі не син!
- Зате законний, визнаний наступник.
Навіщо він тобі? Ти маєш сина.
Сервіліє, неси Цезаріона.
Поглянь на нього, Цезарю. Це твій
єдиний син. Це кров твоя і плоть.
У цій дитині – ось твоє безсмертя!
- Та я не можу визнати його!
За нашими законами не можу!
- Законами? Твори закони сам.
Зміни їх так, щоб правили ми разом.
Моє придане – то ціла країна, країна,
найбагатша між усіх. Ціла країна!
І твій рідний син. А ти – закони...
Що – закон?
- Не можу я! За те, що я приймаю
тебе отут, у царському палаці,
патриції готові розтерзати
й тебе, й мене, і сина, якби знали...
Безпечніше, аби ніхто не знав,
що це дитя – моє. Але яке ж це
незбагненне щастя –
тримати свого сина на руках...
Він мій, не маю сумніву у цьому.
І ти моя... Моя богине, Клео...
- Я мала тебе, Цезарю, за бога.
А ти слабкий, людина ти. Людина!
Людина усього лиш... 
- Так, людина. Щоб народитись богом,
треба тільки батьками мать богів.
А от щоб стати людиною, не досить
народитись. Ще треба нею стати.
Цей шлях пройшов я. І іду ним чесно.
У битвах своє право звоював.
І я керую світом. Юлій Цезар.
Не бог, а я.
- Сягай не так високо.
Тебе боги скарають за гординю.
- Я знаю свою кару, люба Клео.
Мені від неї серця не сховати.
- Зажди. Скажи, чому в твоєму царстві,
в імперії, яка керує світом,
такий вразливий ти? Чому сенат,
і консули, і кожен, хто захоче,
уголос може лаяти тебе
якщонайпослідущими словами?
- Бо ми країна вільна. І у нас
це право має кожен. Ми –
вільні громадяни. В цьому наша
і гордість й перевага перед світом.
- Погибель в цьому ваша!
Все брехня! Права, свободи?
Ти – невільник перший
в своїй державі. Раб останній має
на сина право! В тебе ж є лише
якийсь сенатом визнаний наступник!
Та ж він – не рідна кров!
І зрадить він тебе, як лиш нагода.
- Тебе цікаво слухати, царице,
шкода, не чує зараз Цицерон.
Та він би твою логіку прославив
за еталон безглуздя! Рідна кров?
Це ти мені про рідну кров говориш?
А рідний брат? А рідная сестра?
Хто вимагав її убити, Клео?
- І краще б ти убив, ніж Арсіною
у ланцюгах вести між полонених.
Не для царівни роду Птолемеїв   
така ганьба!
- Навіщо
нам сперечатися так довго і затято?
Хіба для цього ти здолала шлях,
такий важкий для жінки?
- Натякаєш ти,
що час нам вирушати у дорогу?
- Не вам. Мені.
- Ти знову на війну
збираєшся, мій воїне невтомний?
- Парфян здолати мушу. Я звоюю
імперію Парфянську і тоді
не смітимуть вони дивитись зверхньо
на зброю римерійську!
- Але це непросто.
І потребуватиме зусиль,
які одній Римерії під силу.
- У союзі
держави наші є непереможними, царице.
Мені твоя потрібна допомога.
І ми разом парфян розіб;ємо.
- І ще б – твоїх патриціїв в сенаті.
- Ти знову, Клео?
- Знову. Відчуваю загрозу.
Ти необережний. Потрібна охорона...
- Та від кого ж
мені своє життя оберігати?
Від відданих мені римериканців,
що зичать тільки слави й перемог?
Від моїх друзів Кассія і Брута?
- Від них. Від того, хто тобі найближчий...

Коли коханий іде від жінки назавжди, вона це відчуває. Яке чуття змушує тремтіти серце і здригатися від ударів, які завдають рідній людині, ніхто не знає, але це достеменно так. Того весняного дня, коли Цезар, як завжди упевнений в собі і спокійний у своїй гордині, йшов на засідання сенату, тільки Клео і Сервілія відчували неспокій у природі і в душі.
- Поглянь, Сервіліє, чому ця ластівка літає навколо гнізда і ніяк не заспокоїться? Що трапилося?
- Не знаю, моя пані. Чомусь вітер зривається такими поривами, немов іще зима.
- А я знаю. Щось коїться із ним...

О безжурний, безтурботний, сліпий у своїй вірі в людей і в друзів Юлій! Чому ти не прислухався до холодного вітру, чому не спитав ластівки, в чім її печаль, чому відштовхнув старого грека, вчителя Брута, який подавав тобі записку про можливий замах? Чому так відкрито і вперто крокував назустріч смерті? Вірив у свою обраність? Стомився чекати?
Ішов назустріч смерті... Римерієць повинен умерти достойно. Достойно прийняти удари.
Один. Два. Двадцять три. Двадцять три удари.
І два постріли в Далласі.

- Знято! Наступний епізод!
- Даруйте, що втручаюся, але для більшого драматизму я зняв би ще сцену розпачу, а потім – нічної втечі.
- Але ж утечі не було, Вільяме. Цезаря убито п;ятнадцятого березня, а Цицерон пише, що Клеопатра виїхала з Риму п;ятнадцятого квітня, дочекавшись спалення тіла за римським звичаєм і оголошення заповіту, де ані вона, ані маленький Цезаріон взагалі не згадуються. Як ви гадаєте, чого в її серці було більше? Кохання? Болю? Чи образи?
- Гадаю, образи й непевності. Вона залишилася сама перед усіма небезпеками світу, без могутньої підтримки, зате з безліччю могутніх ворогів.
- Непевності? Клеопатра була гордою, сильною жінкою, самодостатньою особистістю. Вона правила однією з наймогутніших і найбагатших держав світу. В слабкості їй ніхто не міг дорікнути. І це ще питання, хто кому був потрібен більше, і що кому: Єгипту – могутність Риму чи Римові – багатства Єгипту.
- О так, держава, що постійно воює, потребує трьох речей – грошей, грошей, грошей!
- Отож, сцени розпачу не буде. Забагато у цьому почутті розрахунку, Вільяме.


Коли гине великий вождь, настають часи великих змін і потрясінь. І його наступником зазвичай стає той, в кого вистачає мудрості і мужності знайти і покарати винних, та ще й переконати народ у тому, що потрясінь не буде, все відбуватиметься звично і за попередніми законами.
Коли гине великий вождь, все повторюється майже завжди однаково: того, кого при житті боялися, вважали диктатором і відверто про це говорили, після поховання зводять до рангу святих, обожнюють і сіють його іменем помсту. Коли винні (а разом з ними не дуже винні і зовсім не винні) умиються стократною кров;ю і пам;ять жертви перестане волати до неба, її сумирну мармурову статую уберуть у лавровий вінок тріумфатора (може, для того, щоб приховати лисину) і забувають на певний час.
Коли гине великий вождь, і зашпори страху перед ним відходять, сірі миші, що сиділи по норах, починають сміливішати, і ось уже від лаврового вінка залишається саме галуззя. Наступник не бажає довго сидіти в тіні великого героя, і от уже виявляється, що діяння вождя були не такими й значними, як здавалося, що заслуги перебільшені, а особистість його не така вже й геніальна, як співалося у пісні.
Коли гине великий вождь, історія таки розставляє крапки й коми його заслуг, та мало хто із при житті уславлених залишається по смерті на п;єдесталі власної величі. Цезар залишився.