Вона пішла й не оглянулась.
Вона пішла і загубилась.
Вона давно уже змирилась.
А він…Він мав прийти до тями,
аби ще довгими ночами тихенько плакати від болю.
Бо обдурить безжальну долю іще нікому не вдавалось.
Він слухав дощ – вона сміялась.
Він в небі бачив її очі, і снились сни лише пророчі.
Про щастя. Те, що вже без неї.
Вона світитиме зорею лише йому.
Лише для нього. Можливо, вкаже і дорогу,
Де щастя те його чатує.
Можливо все. Та він не чує ні наших здогадів, ні слів.
А співчуття і поготів.
Він просто спить. І буде спати. І в снах її одну чекати.
І проклинати кожну мить, коли будильник продзвенить.
Коли буденність знов накриє
І сяде світ йому на шию.
Та ще не скоро це настане. Можливо, й нас уже не стане.
Можливо, він вже постаріє.
Та не втрачатиме надію колись зустрітися з тією, що в ніч оцю
Зійшла зорею.
Уривочок Iз пьеси Час I кров
© Copyright: Лилия Коломиец, 2009
Свидетельство о публикации №109082905918
Свидетельство о публикации №109082905918
Рецензии