Золотий ключик, або пригоди Буратiно

Дорогі діти, шановні батьки!
Одного разу, вчителька моєї доньки задала їй прочитати влітку, на канікулах, кілька цікавих і повчальних казок, щоб техніку читання поліпшити, і чогось нового дізнатися. А головне — полюбити книжки, адже вони дають не лише знання, але й вчать бути уважними, зосередженими, доводити розпочату справу до кінця, розбуджують уяву і формують творчі здібності. Без читання нема розуміння справжнього значення мови, її внутрішньої суті і глибини.
Пройшлися ми з донькою по місцевих книжкових крамницях, і сумно нам стало: не було у продажу необхідних дитячих книжок українською мовою, а в тих, котрі стояли на полицях, було так багато мовних помилок, суржику, кальки, застарілих слів, що читати їх було важко навіть мені, дорослому.
Довелося знайти казку російською мовою, котра була гарно написана і відредагована, самому сісти за комп’ютер і перекласти її на українську мову, з врахуванням дитячого мислення і сприйняття. Навіть новий український паліндром довелося самому вигадувати.
Що з цього вийшло — судити вам, читачам.
Запрошую видавців сучасної дитячої літератури звернути увагу на мою працю і, можливо, прийняти рішення про її публікацію друкованим накладом.
Тож залишаю вас наодинці з текстом і зичу приємного читання і образного сприйняття.


Олексій Толстой

ЗОЛОТИЙ КЛЮЧИК, АБО ПРИГОДИ БУРАТІНО
 
© авторський переклад з російської Юрка Стрєлкова-Серга


СТОЛЯРУ ДЖУЗЕППЕ ПОТРАПИЛО ДО РУК ПОЛІНО, КОТРЕ РОЗМОВЛЯЛО ЛЮДСЬКОЮ МОВОЮ

Колись давно в одному маленькому італійському містечку на березі Середземного моря мешкав старий столяр Джузеппе, на прізвисько Сизий Ніс. Якось йому до рук потрапило поліно, звичайний шматок дерева для паління в печі, коли взимку стає холодно.
— Непогана річ, — мовив сам до себе Джузеппе, — з нього можна щось корисне зробити, наприклад, ніжку для стільця...
Джузеппе одягнув окуляри, обмотані мотузкою, — адже вони теж були старі, як він сам — покрутив поліно у руці, вибираючи зручний бік, і замахнувся на нього сокирою.
Але як тільки сокира торкнулася своїм гострим лезом поліна, як раптом чийсь дуже тоненький голосок пропищав:
— Ой-ой, обережніше, будь-ласка!
Джузеппе опустив окуляри на кінчик носа і уважним поглядом оглянув майстерню, — але нікого не було... Він зазирнув під верстак, — нікого... Він подивився у кошик з ошурками, — теж нікого... Він просунув голову за двері, — і на вулиці нікого...
«Невже мені почулося? — подумав Джузеппе. — Хто б це міг тут пищати?..»
Він знову взяв до рук сокиру і вдарив по поліну...
— Ой, боляче, не треба! — запищав тоненький голосок.
Цього разу Джузеппе злякався не на жарт, у нього навіть окуляри спітніли... Він ретельно обдивився всі кути в кімнаті, навіть зазирнув у вогнище і, підвівши голову, довго дивився у комин.
— Нікого нема...
«Можливо, я занадто багато випив вина і в мене дзвенить у вухах?» — подумав про себе Джузеппе...
Ні, сьогодні він нічого міцного не пив... Трохи заспокоївшись, Джузеппе взяв рубанок, стукнув молотком по його задній частині, щоб в міру — не занадто багато і не занадто мало — вилізло гостре лезо, поклав поліно на верстак і тільки провів по ньому рубанком...
— Ой, ой, ой, послухайте, чого ви дряпаєтесь! — відчайдушно запищав тоненький голосок...
Джузеппе від несподіванки випустив з рук рубанок, поточився назад, і сів просто на підлогу: він зрозумів, що тоненький голосок лунав від самого поліна.

ДЖУЗЕППЕ ДАРУЄ РОЗМОВЛЯЮЧЕ ПОЛІНО СВОЄМУ ДРУГУ КАРЛО

В цей час у гості до Джузеппе зайшов його давній приятель, шарманщик, на ім’я Карло.
Колись Карло у широкополому капелюсі ходив з чудовою шарманкою по різних містах і співом та музикою заробляв собі на хліб.
Зараз Карло став вже старий і хворий, а його шарманка давно зламалася.
— Добридень, Джузеппе, — мовив він, зайшовши до майстерні. — Чого це ти сидиш розгублений на підлозі?
— А я, розумієш, загубив десь маленького цвяха... Та ну його! — відповів Джузеппе і поглянув скоса на поліно. — Ну, а тобі як живеться, старий друже?
— Зле мені, — відповів Карло. — Бідую я дуже, весь час тільки й думаю, чим би мені заробити на хліб... Може ти мені допоможеш, порадиш щось...
— Це запросто, — бадьоро мовив Джузеппе, а про себе подумав: «Спекаюся я зараз цієї проклятої колоди». — Он бачиш, лежить на верстаку чудове велике поліно, візьми його, Карле, і віднеси собі додому...
— Е-хе-хе, — сумно відповів Карло, — а далі що? Ну, принесу я поліно додому, а в мене навіть і вогнища нема в комірчині.
— Я тобі діло кажу, Карле... Візьмеш ножа, виріжеш з цього поліна ляльку, навчиш її вимовляти різні смішні слова, співати і танцювати, та й носитимеш по дворах. Заробиш на шматок хліба, ще й на склянку вина.
В цей час з верстаку, де лежало поліно, запищав веселий голосок:
— Браво, Сизий ніс, чудова вигадка!
Джузеппе знову затремтів від переляку, а Карло тільки здивовано озирнувся, — звідки цей голос?
— Ну, дякую, Джузеппе, за таку пораду. Давай, мабуть, твоє поліно.
Джузеппе схопив поліно і швидко подав його другу. Але, чи то він незручно подав, чи то воно саме підскочило і стукнуло Карло по голові.
— Ох, це такий твій подарунок! — ображено вигукнув Карло.
— Пробач, друже, це не я тебе стукнув.
— Отже, я сам себе стукнув по голові?
— Ні, друже, — мабуть, це саме поліно тебе стукнуло.
— Брешеш, це ти стукнув...
— Ні, не я...
— Я знав, що ти п’яничка, Сизий Ніс, — мовив Карло, — але ти ще й брехун.
— Так ти сваритися!.. — вигукнув Джузеппе. — Ану, підійди ближче!..
— Сам підійди ближче, я тебе ущипну за носа!..
Обидва старих розлютилися не на жарт, і стиснувши кулаки почали підступати один до одного. Карло схопив Джузеппе за сизий ніс. Джузеппе схопив Карло за сиві коси, що росли біля вух. Після цього вони почали добряче вовтузити один одного попід груди. А пронизливий голосок на верстаку тим часом голосно пищав і кепкував:
— Вали, вали добряче! — У пику бий! — За коси тягни!
Нарешті старі втомилися і захекалися. Припинили свою шарпанину, і Джузеппе мовив:
— Давай миритися, чи що...
Карло відповів:
— Ну гаразд, давай помиримося...
Старі обійнялися і поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву і пішов додому.

КАРЛО МАЙСТРУЄ ДЕРЕВ’ЯНУ ЛЯЛЬКУ І НАЗИВАЄ ЇЇ «БУРАТІНО»

Мешкав Карло у комірчині під сходами, де в нього не було нічого, крім гарного вогнища — в стіні проти дверей. Але це вогнище, і вогонь у ньому, і казанок, що кипів на вогні, були не справжні — а намальовані на шматку старої шпалери.
Карло увійшов до комірчини, сів на єдиного стільця без ніжки, що стояв біля столу і, покрутивши в руках поліно, почав ножем вирізати з нього ляльку.
«Як би мені її назвати? — міркував Карло. — Назву я її Буратіно. Це ім’я принесе мені щастя, адже воно означає «захисник». Ну, хай це буде хлопчик. Я знав одну родину — всіх їх звали Буратінами: батько — Буратіно, мати — Буратіна, діти — Буратінки... Всі вони жили весело і безтурботно...».
Перш за все він вирізав на поліні коси, потім — чоло, потім — очі... Раптом очі самі розплющилися і втупилися в нього зеленим поглядом... Карло й виду не подав, що злякався, лише лагідно запитав:
— Дерев’яні оченята, чому ви так пильно дивитеся на мене?
Але лялька мовчала, — мабуть тому, що в неї ще не було рота, або вона не знала, що відповісти. Карло вирізав щоки, потім вистругав носа — звичайного хлопчачого... Раптом ніс сам почав витягуватися, рости, і вийшов такий довгий та гострий, що Карло навіть вигукнув:
— Ні, негарно, занадто довгий...
І хотів вкоротити кінчик носа. Але марно! Ніс крутився, вивертався, вислизав з рук, та так і залишився — довгим, гострим, допитливим носом.
Карло заходився вирізати рота. Але тільки встиг вистругати губи, — рот відразу розтулився:
— Хі-хі-хі, ха-ха-ха, хо-хо-хо!
І з нього висунувся, насміхаючись, вузенький червоний язик.
Проте Карло не звертав уваги на всі ці витівки Буратіно і продовжував стругати, вирізати, колупати поліно. Зробив ляльці підборіддя, шию, плечі, тулуб, руки... Але як тільки закінчив вирізати останнього пальця, Буратіно почав плескати своїми рученятами Карло по лисині, щипати і лоскотати його.
— Послухай, — мовив Карло суворо, — адже я ще не закінчив тебе майструвати, а ти вже заходився балуватися... Що ж далі буде, га?.. І він уважно подивився на Буратіно. А той своїми круглими як намистинки очима, наче шкідливе мишеня, мовчки дивився на свого тата Карло.
Карло зробив йому з патичків довгі ноги з великими ступнями, і на цьому закінчив свою роботу. Витер рукавом спітніле чоло, обтер ганчіркою руки, обдмухав стружку і поставив дерев’яного хлопчика на підлогу, щоб навчити його ходити.
Буратіно невпевнено захитався на тоненьких ніжках, ступив один крок, потім другий, скік, скік, — просто до дверей, і через поріг — на вулицю.
Карло, стурбований, пішов за ним:
— Агов, бешкетнику, куди це ти побіг, повертайся!..
Та де там! Буратіно щодуху біг по вулиці, підстрибуючи наче заєць, тільки його дерев’яні підошви — туки-тук, туки-тук — дзвінко вистукували по бруківці...
— Тримайте його! — щосили заволав Карло.
Перехожі сміялися, показуючи пальцями на дерев’яного втікача і старого Карло, що намагався його наздогнати. На перехресті стояв великий товстий поліцейський з закрученими вусами і в трикутному капелюсі.
Угледівши дерев’яного чоловічка, що біг просто на нього, він широко розставив ноги, загородивши ними всю вулицю. Буратіно хотів проскочити йому поміж ніг, але поліцейський схопив хлопця за носа і так тримав, доки не прибіг тато Карло...
— Ну, постривай мені, непослух, я тебе покараю, — відхекуючись, прохрипів Карло і хотів сховати Буратіно у кишеню куртки...
Буратіно зовсім не хотілося в такий веселий день його народження, привселюдно, стирчати догори ногами з кишені татової куртки, — він спритно вивернувся з рук, впав на бруківку і прикинувся мертвим...
— Ой, Ой, — мовив поліцейський, — справа, здається, кепська!
Почали збиратися перехожі, і дивлячись на нерухомого Буратіно, хитали головами.
— Бідненький, — мовили одні, — напевно, з голоду...
— Ні, це Карло його до смерті побив, — мовили інші, — цей шарманщик тільки прикидається доброю людиною, він дурний і злий дідуган...
Почувши все це, вусатий поліцейський схопив бідного Карло за комір і потягнув у поліцейський відділок.
Черевики Карло волочилися по брудній вулиці, здіймаючи куряву, а сам він голосно стогнав:
— Ох, ох, на біду собі я зробив цього дерев’яного хлопчиська!
Коли вулиця обезлюдніла, Буратіно підняв свій ніс, роздивився навколо, і підтюпцем побіг додому...

МУДРИЙ ЦВІРКУН ДАЄ БУРАТІНО ДОБРУ ПОРАДУ

Прибігши у комірчину під сходами, Буратіно розтягнувся на купі стружок, що лежала на підлозі біля ніжки стільця, і замислився.
— Чого б ще такого вигадати?
Не слід забувати, що Буратіно мав всього один день від народження, і думки у нього теж були маленькі і неслухняні, прості і дріб’язкові.
В цей час у комірчині голосно пролунало:
— Цвір-р-р, цвір-р-р, цвір-р-р...
Буратіно закрутив головою, роздивляючись кімнату.
— Агов, хто тут є?
— Тут я, — цвір-р-р...
Буратіно побачив велику темну комаху, трохи подібну на таргана, але з головою, як у коника. Вона сиділа на стіні над вогнищем і тихо вицвіркувала, — цвір-р-р, — дивилася на нього опуклими, як зі скла, райдужними очима і ворушила довгими вусами.
— Ей, ти хто такий?
— Я — Мудрий Цвіркун, — відповіла комаха, — мешкаю у цій кімнаті вже більше ста років.
— Тут я тепер хазяїн, забирайся звідси геть.
— Гаразд, як скажеш, хоча мені дуже сумно покидати кімнату, де я прожив цілих сто років, — відповів Мудрий Цвіркун, — але, перед тим, як я піду, вислухай мою корисну пораду.
— Дужжже мені потрібні якісь-там поради старого одинокого цвіркуна...
— Ох, Буратіно, Буратіно, — промовив цвіркун, — ти ще зовсім юний і не знаєш життя, облиш нарешті ці пустощі, і слухайся свого тата Карло, без дозволу не тікай з дому, і завтра почни ходити до школи. Ось тобі моя порада. Інакше на тебе чекатимуть жахливі небезпеки і страшні пригоди. За твоє життя я не дам і здохлої сухої мухи.
— Чччому? — розгублено запитав Буратіно.
— Ти сам побачиш — чому, — відповів Мудрий Цвіркун.
— А ну тебе, столітня комашка-таргашка! — вигукнув Буратіно. — Більше за все на світі я люблю страшні пригоди. Завтра на світанку втечу з дому — лазитиму через паркани, руйнуватиму пташині гнізда, дражнитиму хлопчаків, тягнутиму за коси дівчат, таскатиму за хвости песиків і котенят...
Я ще і не таке вигадаю!..
— Шкода мені тебе, насправді шкода, любий Буратіно, ти ще литимеш гіркі сльози.
— Чччому? — знову запитав Буратіно.
— А тому, що в тебе дурна дерев’яна голова.
Буратіно образився, вискочив на стільця, з стільця скочив на стіл, схопив молотка і кинув ним у Мудрого Цвіркуна.
Старий мудрий цвіркун сумно зітхнув, поворушив довгими вусами і зник за вогнищем, — назавжди з цієї кімнати.

БУРАТІНО ЛЕДВЕ НЕ ГИНЕ ЧЕРЕЗ ВЛАСНУ ЛЕГКОВАЖНІСТЬ. ТАТО КАРЛО РОБИТЬ ЙОМУ ОДЯГ З КОЛЬОРОВОГО ПАПЕРУ І КУПУЄ ШКІЛЬНУ АБЕТКУ

Після пригоди з Мудрим Цвіркуном, коли той втік від Буратіно і зник з кімнати, у комірчині під сходами стало зовсім сумно. День тягнувся, здавалося, без кінця. В животі у Буратіно теж було сумненько.
Він втомлено заплющив очі і раптом побачив смажену курку на тарілці. Хутко розплющив очі, — курка на тарілці зникла. Він знову заплющив очі, — побачив тарілку з манною кашею і малиновим варенням. Розплющив очі, — зникла тарілка з манною кашею і малиновим варенням. Тоді Буратіно здогадався, що йому дуже хочеться їсти. Він підійшов до вогнища і сунув ніс у страву, що кипіла в казанку на вогні, але його довгий ніс лише проткнув наскрізь казанок, тому що, як ми вже знаємо, і вогнище, і вогонь, і дим, і казанок були намальовані бідним Карло на шматку старої шпалери.
Буратіно розгублено витягнув носа і подивився у дірку, — за шпалерою у стіні виднілося щось схоже на невеликі двері, але там було так багато павутини, що годі було й роздивитися. Буратіно почав нишпорити по всіх закутках, — чи не знайдеться десь шкуринки хліба або курячої кістки, обсмоктаної кішкою.
Ох, нічого, зовсім нічого не було у бідного Карло приховано на вечерю!
Раптом він побачив у кошику зі стружкою куряче яйце. Схопив його, поставив на підвіконня і носом — тук-тук-тук — розбив шкаралупу.
Всередині яйця пропищав голосок:
— Дякую тобі, дерев’яна людинка!
З розбитої шкаралупи вилізло курча, з купкою пуху замість хвоста і з веселими очима.
— До побачення! Бувай! Моя мама Курка вже давно чекає мене на подвір’ї.
І курча жваво вистрибнуло у вікно, — тільки його і бачили.
— Ой, ой, ой — застогнав Буратіно, і схопився за живіт, — їсти хочу!..
День нарешті закінчив тягнутися. У кімнаті смеркло. Буратіно сидів біля намальованого вогню і від голоду стиха гикав.
Він побачив, як з-під підлоги, в кутку під сходами, показалася товста голова з довгою пикою. Просунулася, понюхала, і виліз дивний звір на низьких лапах з короткими вухами. Обережно він пішов до кошика, заліз в нього, нюхаючи і пораючись у стружці, — сердито зафиркав носом. Можливо, він шукав там яйце, котре розбив Буратіно.
Потім він виліз з кошика і підійшов до хлопця. Обнюхав його, рухаючи чорним носом з чотирма товстими волосинами на кожному боці. Від Буратіно їжею не пахло, — тож звір пішов далі, тягнучи за собою довгий сірий хвіст.
Ну як такий юний бешкетник міг не схопити за цього хвоста! Буратіно простягнув руку і схопив.
Це був старий злий щур Шуршак. З переляку він, як блискавка, кинувся було під сходи, тягнучи за собою Буратіно, але побачивши, що це лише дерев’яний хлопчисько, — обернувся і з шаленою люттю кинувся на нього, щоб перегризти йому горло.
Тепер вже злякався Буратіно, він відпустив холодного щурячого хвоста, і скочив на стілець. Щур — за ним.
Зі стільця він перескочив на підвіконня. Щур — за ним. З підвіконня через всю комірчину він перестрибнув на стіл. Щур — за ним... І тут, на столі, щур наздогнав Буратіно, схопив його за горло, повалив, скочив на підлогу і, тримаючи в зубах, поволік під сходи, у підпілля.
— Тато Карло! — лише встиг пропищати Буратіно.
— Я тут! — відповів грубий голос.
Двері розчинилися, увійшов тато Карло. Він скинув з ноги дерев’яного черевика і щосили жбурнув ним у щура.
Шуршак випустив переляканого Буратіно, заскреготів зубами і зник у дірці.
— Ось до чого призводять дитячі пустощі! — пробурчав тато Карло, піднімаючи з підлоги Буратіно. Він уважно подивився, чи все у хлопця ціле. Посадив його на коліна, вийняв з кишені цибулину, обібрав, і простягнув йому.
— На, їж, синку!..
Буратіно встромив голодні зубки у соковитий овоч і з хрускотом з’їв його, прицмокуючи язиком. Після цього він ніжно притулився головою до щетинистої щоки тата Карло.
— Я буду розумним і слухняним, татусю Карло... Мудрий Цвіркун радив мені ходити до школи, я так хочу всього навчитися.
— Оце слушна думка, малий...
— Тато Карло, але ж я — голенький і дерев’яний, — діти у школі сміятимуться з мене.
— Еге-ж, — мовив Карло і почухав потилицю. — Твоя правда, малий!
Він запалив гасову лампу, взяв ножиці, клей і шматки кольорового паперу. Вирізав і склеїв брунатну куртку та яскраво-зелені штани. Змайстрував туфлі зі старої халяви, і шапочку — з китичкою на ковпачку — зі старої шкарпетки. Все це дбайливо одягнув на Буратіно:
— Носи, синку, на здоров’я!
— Тато Карло, — мовив Буратіно, — як же я піду до школи без абетки?
— Еге-ж, знову твоя правда, малий... Тато Карло почухав потилицю, накинув на плечі свою єдину куртку, рипнув дверима і вийшов на вулицю.
Невдовзі він повернувся, але вже без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами і чудовими малюнками.
— Ось тобі, синку, абетка. Вчися на здоров’я.
— Тато Карло, а де твоя куртка? — запитав Буратіно.
— Куртку я продав. Не біда, якось обійдуся без неї... Аби тільки ти був живий та здоровий.
Буратіно вдячно тикнувся носом в добрі, теплі руки тата Карло, і відчув як у нього в грудях щось тихо застукало.
— Я вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток, і ще багато чого...
Буратіно намагався у цей перший в його житті вечір не бешкетувати, а бути чемним і вихованим хлопчиком, як вчив його Мудрий Цвіркун.

БУРАТІНО ПРОДАЄ СВОЮ НОВУ АБЕТКУ І КУПУЄ КВИТОК У ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Рано вранці Буратіно поклав абетку у сумку, і радісно підстрибуючи побіг до школи. По дорозі він навіть не дивився на різні солодощі, що лежали на прилавках, — цукрове печиво, медові пряники, пампушки з маком, і червоні льодяники у вигляді півників, що сидять на патичку.
Він навіть не дивився на хлопчаків, котрі грали у м’яча та запускали повітряного змія... Вулицю переходив смугастий кіт Базиліо, котрого можна було легко схопити за хвоста. Але Буратіно утримався і від цього. Чим ближче він підходив до школи, тим голосніше неподалік, на березі Середземного моря, грала весела музика.
— Пі-пі-пі, — жартівливо пищала флейта.
— Ла-ла-ла, — лагідно співала скрипка.
— Дзинь-дзинь, — бадьоро дзвеніли мідні тарілки.
— Бум! Бум! — гучно бив барабан.
До школи слід було звертати праворуч, а музика лунала ліворуч. Буратіно зашпортнувся раз, потім другий. Ноги самі повертали його до моря, де:
— Піпі, пііііі...
— Дзинь-лала, дзинь-ла-ла...
— Бум! Бум!
— Школа ж нікуди не подінеться, — сам до себе голосно почав говорити Буратіно, — я тільки погляну, послухаю — і бігом на заняття.
Буратіно мерщій кинувся бігти до моря. Він побачив полотняний балаган, прикрашений різнокольоровими прапорцями, що тріпотіли на морському вітру. Вгорі балагану, на дерев’яному майданчику, пританцьовуючи, грали чотири музики. Внизу товста усміхнена пані продавала квитки.
Біля входу стояв великий натовп — хлопці і дівчата, солдати, продавці лимонаду, матусі з немовлятами, пожежники, поштарі, — всі вони уважно читали велику афішу:

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР. ТІЛЬКИ ОДНА ВИСТАВА.
ПОСПІШАЙТЕ! ПОСПІШАЙТЕ! ПОСПІШАЙТЕ!

Буратіно смикнув за рукава одного хлопчика:
— Скажіть, будь ласка, скільки коштує вхідний квиток?
Хлопчик крізь зуби, повільно відповів:
— Чотири сольдо, дерев’яний чоловічку.
— Розумієте, хлопчику, я забув вдома свій гаманець... Чи не можете Ви позичити мені чотири сольдо?..
Хлопчик зневажливо свиснув:
— Знайшов дурня!..
— Мені с-с-страшенно хочеться подивитися ляльковий театр! — крізь сльози мовив Буратіно. — Купіть в мене за чотири сольдо мою чудову курточку...
— Паперову куртку за чотири сольдо? Шукай дурня.
— Ну, тоді мій гарненький ковпачок...
— Твоїм ковпачком тільки пуголовок ловити... Шукай дурня.
У Буратіно навіть ніс захолов — так йому хотілося потрапити у театр.
— Хлопчику, в такому разі візьміть за чотири сольдо мою нову абетку...
— З малюнками?
— З ч-ч-чудовими малюнками і великими літерами.
— Добре, давай, — відповів хлопчик, узяв абетку і знехотя відрахував чотири сольдо.
Буратіно підбіг до товстої усміхненої пані і пропищав:
— Послухайте, шановна, продайте мені у першому ряду квиток на єдину виставу лялькового театру.

ПІД ЧАС КОМЕДІЙНОЇ ВИСТАВИ ЛЯЛЬКИ ВПІЗНАЮТЬ БУРАТІНО

Буратіно сів у першому ряду і захоплено дивився на опущену завісу. На ній були намальовані маленькі танцюристи, дівчата у чорних масках, страшні бородані у ковпаках з зірками, сонце, подібне на підсмажений млинець з носом, очима і усміхненим писком, та інші захоплюючі малюнки.
Тричі вдарили у дзвін, і завіса піднялася. З обох боків маленької сцени стояли зелені картонні дерева. Над ними, як повний місяць, висів круглий ліхтар і відбивався у шматку дзеркала, на котрому пливали два білих ватних лебеді, з золотими дзьобами.
Із-за картонного дерева вийшов маленький чоловічок в білій сорочці, що висіла до колін, з довгими рукавами. Його обличчя було присипане пудрою, білою, як крейда. Він вклонився шановній публіці і сумно мовив:
— Добридень, мене звуть Пьєро... Зараз ми розіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитними косами, або тридцять три запотиличники». Мене будуть лупцювати патиком, давати ляпаси і таке інше. Це дуже смішна комедія...
Із-за іншого картонного дерева вийшов ще один чоловічок, весь в клітинку, як дошка для шахів. Він вклонився шановній публіці:
— Вітаю, я — клоун Арлекін!
Після цього повернувся до Пьєро, замахнувся, і відміряв йому два ляпаси, такі дзвінкі, що у того з обличчя посипалася пудра.
— Ти чого хникаєш, дурнику?
— Я сумний тому, що хотів одружитися, — відповів Пьєро.
— А чому ти не одружився?
— Тому, що моя наречена від мене втекла...
— Ха-ха-ха, — покотився зі сміху Арлекін, — бачили дурника!..
Він схопив патика і став лупцювати ним Пьєро.
— Як звуть твою наречену?
— А ви не будете більше битися?
— Та ні, я ще тільки почав...
— В такому разі, її звуть Мальвіна, або дівчинка з блакитними косами.
— Ха-ха-ха! — знову покотився зі сміху Арлекін і тричі дав Пьєро запотиличника. — Послухайте, вельмишановна публіка... Та хіба бувають дівчата з блакитними косами?
Він обвів поглядом глядачів, і раптом побачив на першій лавці дерев’яного хлопчика з ротом до вух, довгим носом, у ковпачку з китичкою...
— Дивіться, та це ж Буратіно! — вигукнув Арлекін, вказуючи на нього пальцем.
— Живий Буратіно! — заволав Пьєро, махаючи довгими рукавами.
Із-за картонних дерев почали вибігати різні ляльки — дівчата у чорних масках, страшні бородані у ковпаках, пухнасті песики з ґудзиками замість очей, горбуни з носами, як огірок...
Всі вони підбігли до запалених свічок, що стояли вздовж краю сцени і, вдивляючись в освітлені ряди, загомоніли:
— Це Буратіно! Це наш Буратіно! Ходи до нас, веселий бешкетнику Буратіно!
Тоді він скочив з лавки на суфлерську будку, а з неї просто на сцену. Ляльки схопили його, почали радісно стискати в обіймах, цілувати, щипати... Потім вони всі разом заспівали «Пташину Польку»:

Пташка польку танцювала
На майдані в ранній час.
Ніс ліворуч, хвіст праворуч, —
Полька зветься Карабас.

Два жуки — на барабані,
Жаба дує в контрабас.
Ніс ліворуч, хвіст праворуч, —
Полька зветься Карабас.

Пташка польку танцювала,
Бо веселою була.
Ніс ліворуч, хвіст праворуч, —
Полька всіх нас завела.

Всі глядачі були у захваті, і глибоко розчулені. Одна молода матуся навіть заплакала. А якийсь сивий пожежник аж заливався слізьми.
Тільки хлопчаки на задніх лавках сердилися і нетерпляче тупотіли ногами:
— Досить телячих ніжностей, не маленькі, продовжуйте виставу!
Почувши весь цей гамір, із-за сцени висунувся чоловік, такий огидний на вигляд, що можна було остовпіти від жаху при одному лише погляді на нього.
Його густа нечесана борода волочилася по підлозі, витріщені очі оберталися як колеса, величезний писок клацав зубами, наче це була не людина, а розлючена африканська горила. В руці він тримав семихвостого батога.
Це був господар лялькового театру, доктор лялькових наук, професор Карабас Барабас.
— Шо-о-о-о! Га-а-а-а! — заревів він на Буратіно. — То це ти перешкодив грати мою чудову комедію?
Він схопив Буратіно, відніс у комору театру і почепив на цвях, що стирчав у стіні. Повернувшись на сцену, пригрозив лялькам семихвостим батогом, щоб вони продовжували виставу.
Ляльки абияк закінчили грати комедію, завіса опустилася, глядачі розійшлися.
Доктор лялькових наук, пан Карабас Барабас пішов на кухню вечеряти. Засунувши кінець бороди у кишеню, щоб не заважала, він сів перед вогнищем, де на рожні смажився цілий кролик і два курчатка.
Обслинивши пальці, він торкнувся страви, і вона здалася йому сировою. У вогнищі було мало дров і вогонь ледь жеврів. Тоді він тричі голосно плеснув у долоні.
До кухні вбігли Арлекін і Пьєро.
— Принесіть-но мені цього неробу Буратіно, — мовив пан Карабас Барабас. — Він зроблений з сухого дерева, я його кину у вогонь, і моя вечеря швидко зготується.
Арлекін і Пьєро впали на коліна, благаючи пощадити бідного Буратіно.
— А де це мій батіг? — грізно заволав Карабас Барабас.
Тоді вони, обливаючись слізьми, пішли у комору, зняли з цвяха Буратіно і притягнули його на кухню.

ПАН КАРАБАС БАРАБАС ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ СПАЛИТИ БУРАТІНО, ДАЄ ЙОМУ П’ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ І ВІДПУСКАЄ ДОДОМУ

Коли ляльки притягнули Буратіно і поклали на підлогу біля решітки вогнища, пан Карабас Барабас, страшно посапуючи носом, помішував коцюбою тліюче вугілля.
Раптом його очі почервоніли, весь ніс, а потім і все обличчя вкрилися глибокими поперечними зморшками. Напевно, йому у ніздрі потрапила вугільна зола.
— Аап... аап... аап... — завів Карабас Барабас, закотивши очі, — аап-чхи!..
І він чхнув так сильно, що попіл у вогнищі піднявся в гору цілим стовпом. Коли доктор лялькових наук починав чхати, то вже довго не міг зупинитися і чхав п’ятдесят, а іноді і сто разів поспіль. Від такого виснажливого чхання він страшенно втомлювався і ставав добрішим.
Пьєро крадькома зашепотів до Буратіно:
— Спробуй заговорити з ним поміж чханнями...
— Аап-чхи! Аап-чхи! — Карабас Барабас хапав розкритим ротом повітря і вибухав чханням, трясучи головою і притупуючи ногами.
На кухні все тряслося, деренчали шибки, гойдалися пательні і каструлі на цвяхах. Між цими чханнями Буратіно почав жалібно підвивати тоненьким голоском:
— Бідний я, нещасний, нікому мене не шкода!
— Перестань рюмсати! — вигукнув Карабас Барабас. — Ти мені заважаєш... Аап-чхи!
— Бувайте здорові, пане професоре, — схлипнув Буратіно.
— Дякую... А що — батьки в тебе живі? Аап-чхи!
— В мене ніколи, ніколи не було мами, пане! Ох, я нещасний! — Буратіно заволав так голосно і дзвінко, що у вухах Карабаса Барабаса боляче закололо, наче голкою.
Він затупав ногами, і закрутив головою.
— Припини верещати, кажу тобі!.. Аап-чхи! А що — батько в тебе живий?
— Мій бідний татусь ще живий, пане, але він вже старенький.
— Уявляю, як буде твоєму татусеві, коли він дізнається, що я тобою підсмажив кролика і двох курчат... Аап-чхи!
— Мій бідний тато може невдовзі померти від голоду і холоду. Я його єдина надія і опора в старості. Пожалійте, відпустіть мене до нього, пане.
— Десять тисяч чортів! — заволав Карабас Барабас. — І мови не може бути про якусь там жалість. Кролик і курчата мають бути засмажені. Залізай у вогнище.
— Пане, я не можу цього зробити.
— Чому? — запитав Карабас Барабас лише для того, щоб Буратіно продовжував спокійно розмовляти, а не верещати у вуха.
— Пане, я вже намагався колись сунути носа у вогнище і тільки дірку проткнув.
— Що за дурниці ти верзеш! — здивувався Карабас Барабас. — Як ти міг носом проткнути у вогнищі дірку?
— Це тому, пане, що вогнище і казанок над вогнем були намальовані на шматку старої шпалери.
— Аап-чхи! — Карабас Барабас чхнув так сильно, що Пьєро відлетів ліворуч, Арлекін — праворуч, а Буратіно закрутився на місці як дзиґа.
— Де ти бачив вогнище, і вогонь, і казанок, що намальовані на шматку шпалери?
— У комірчині мого тата Карло.
— Твій тато — Карло! — Карабас Барабас швидко підвівся зі стільця, знервовано розмахуючи руками, його велика борода розвівалася на всі боки. — Отже, це означає, що в комірчині старого Карло знаходяться потаємні...
Але тут Карабас Барабас схаменувся, вочевидь не бажаючи зрадити якусь важливу таємницю, і обома кулаками затулив собі рота. Певний час він так і сидів, втупившись витріщеними очима на згасаючий вогонь.
— Гаразд, — мовив він нарешті, — я повечеряю недосмаженим кроликом і сировими курчатами. Я дарую тобі життя, Буратіно. Більше того...
Він заліз під бороду у нагрудну кишеню, витягнув звідти п’ять золотих монет і простягнув їх Буратіно:
— Мало того... Візьми ці гроші і віднеси їх татові Карло. Кланяйся йому від мене і повідай, що я прошу його в жодному випадку не помирати від голоду та холоду і, саме головне — не покидати своєї маленької комірчини, де знаходиться вогнище, намальоване на шматку старої шпалери. Йди, добре виспися і рано вранці біжи швидко додому.
Буратіно поклав п’ять золотих монет собі у кишеню і, вклонившись, чемно відповів:
— Дякую вам, пане. Ви не могли б доручити гроші у більш надійні руки...
Арлекін і Пьєро відвели Буратіно у лялькову спальню, де всі ляльки почали його обіймати, цілувати, штовхати, щипати, і знову обіймати, адже Буратіно вдалося так несподівано уникнути страшної загибелі у вогнищі Карабаса Барабаса.
Буратіно пошепки мовив лялькам:
— Але тут, друзі, все ж таки є якась велика таємниця...

ПО ДОРОЗІ ДОДОМУ БУРАТІНО ЗУСТРІЧАЄ ДВОХ ЖЕБРАКІВ — КОТА БАЗИЛІО І ЛИСИЦЮ АЛІСУ

Рано вранці Буратіно перелічив гроші, — золотих монет було стільки, скільки пальців на руці, — рівно п’ять.
Затиснувши монети у кулак, він підтюпцем побіг додому, наспівуючи:
— Куплю татові Карло нову гарну куртку, куплю собі багато макових пампушок і червоних льодяників на патичках.
Коли балаган лялькового театру, і безліч різнокольорових прапорців зникли за рогом вулиці, він побачив двох жебраків, що похмуро волочилися по дорозі, здіймаючи сіру куряву: лисицю Алісу, котра шкандибала на трьох лапах, і сліпого кота Базиліо.
Це був не той кіт, котрого Буратіно зустрів вчора на вулиці по дорозі до школи, а зовсім інший — він теж звався Базиліо, і теж був смугастий. Буратіно хотів пробігти поруч, але лисиця Аліса звернулася до нього ніжним улесливим голосом:
— Вітаю тебе, добродію Буратіно! Куди це ти так поспішаєш зранку?
— Додому, до тата Карло.
Лисиця зітхнула, і промовила ще більш лагідним і улесливим голосом:
— От не знаю, чи застанеш ти живим бідного Карло, йому зовсім зле від голоду і холоду...
— А ти це бачила!? — Буратіно розтиснув кулака і показав п’ять золотих монет.
Побачивши гроші, лисиця мимоволі потягнулася до них лапою, а кіт раптом широко розплющив сліпі очі, і вони засвітилися в нього, як два зелених ліхтарі.
Але юний і недосвідчений Буратіно не звернув на це уваги.
— Добренький, гарненький Буратіно, що ж ти будеш робити з цими грошима?
— Куплю куртку для тата Карло... Куплю нову абетку...
— Абетку, ох, ох, ох! — мовила Лисиця Аліса, хитаючи головою. — Не доведе тебе до добра ця наука... Ось я вчилася, вчилася, а — дивися — ходжу бідна на трьох лапах.
— Абетку! — пробурчав кіт Базиліо і сердито фиркнув у вуса. — Через це прокляте навчання я позбувся очей...
На сухій гілці біля дороги сиділа поважна ворона. Слухала, слухала і нарешті закаркала:
— Брешуть вони, брешуть!..
Кіт Базиліо відразу високо підскочив, кігтястою лапою збив ворону з гілки, видер у неї половину хвоста, — вона ледве полетіла. І знову почав удавати, наче він сліпий.
— За що ви її так, коте Базиліо? — здивовано запитав Буратіно.
— Очі-то в мене сліпі, — відповів кіт, — здалося — що це пес на дереві... Пішли вони втрьох по засміченій дорозі. Лисиця мовила:
— Розумненький, розсудливенький Буратіно, чи не хотів би ти, щоб у тебе грошей стало в десять разів більше?
— Звісно, хочу! А хто б не хотів, але як це зробити?
— Простіше за просте. Ходімо з нами.
— Куди?
— У Країну Дурнів.
Буратіно на мить замислився. Вже не вперше хтось хотів зробити йому шкоду, або обдурити.
— Ні, ліпше я, мабуть, піду зараз додому.
— Будь ласка, ми тебе за мотузку не тягнемо, — мовила Лисиця, — тим гірше для тебе.
— Тим гірше для тебе, — пробурчав кіт.
— Ти сам собі ворог, — мовила Лисиця.
— Ти сам собі ворог, — пробурчав кіт. — Бо твої п’ять золотих монет перетворилися б на цілу купу грошей...
Буратіно зупинився, роззявивши рота...
— Неправда, брешете!
Лисиця сіла на задні лапи, обкрутила себе хвостом і облизалася:
— Я тобі зараз поясню. У Країні Дурнів є чарівне поле, — називається воно Поле Чудес... На цьому полі викопай ямку, тричі вимови: «Крекс, фекс, пекс», поклади у неї свої монети, загорни землею, потім посип сіллю, полий добряче водою і йди спати. Вранці з ямки виросте невелике дерево, на ньому замість листочків висітимуть золоті монети. Зрозумів?
Буратіно аж підскочив:
— Неправда!
— Ходімо, Базиліо, — ображено зморщивши носа, мовила Лисиця, — нам не вірять — то й не треба...
— Ні, ні, зачекайте — заволав Буратіно, — вірю, вірю!.. Ходімо швидше у Країну Дурнів!..

У КОРЧМІ «ТРЬОХ ПІЧКУРІВ»

Буратіно, Лисиця Аліса і кіт Базиліо вийшли за місто, спустилися з пагорба і довго йшли — через поля, виноградники, сосновий ліс, дійшли до моря і повернулися назад, потім знову через той самий ліс, виноградники...
Місто на горі і сонце над ним виглядали то праворуч, то ліворуч... Всі вже неабияк втомилися від такої подорожі. Лисиця Аліса мовила, зітхаючи:
— Ох, зовсім не легко потрапити у Країну Дурнів, всі лапи зітреш...
Під вечір вони побачили край дороги старий будинок з пласким дахом і вивіскою над дверима: «КОРЧМА ТРЬОХ ПІЧКУРІВ».
Товстенький господар у замизканому фартушку вибіг назустріч гостям, скинув з лисої голови маленьку круглу шапочку і, низько вклонившись, запросив зайти всередину.
— Не завадило б нам щось трохи поїсти, хоч сухої шкуриночки, — мовила Лисиця.
— Хоч шкуринкою хліба пригостили б, — повторив кіт.
Вони зайшли у корчму, сіли біля вогнища, де на рожнах і пательнях смажилася всяка всячина, а в повітрі підносився запах неперевершеного смаку.
Лисиця щохвилини облизувалася, а кіт Базиліо поклав передні лапи на стіл, вусату морду — на лапи, — і втупився на їжу.
— Агов, господарю, — поважно мовив Буратіно, — дайте нам три шкуриночки хліба...
Господар ледве не впав навзнак від здивування, що такі шановні гості так мало замовляють.
— Веселенький, кмітливенький Буратіно жартує з вами, господарю, — захихотіла Лисиця.
— Він жартує, — забуркотів кіт.
— Дайте нам три шкуриночки хліба і до них — он того чудово засмаженого баранчика, — мовила Лисиця, — і ще того гуся, та парочку голубів на рожні, та, мабуть, ще печіночки...
— Шість штук найжирніших пічкурів, — наказав кіт, — і мілкої рибки, сирової, на закуску.
Отже, вони взяли собі все, що було на вогнищі: для Буратіно залишилася лише одна шкуриночка хліба.
Лисиця Аліса і кіт Базиліо з’їли все, разом з кістками. Животи у них роздулися, пики залисніли, очі почали злипатися.
— Відпочинемо годинку, — мовила Лисиця, — а рівно опівночі вийдемо, не забудьте нас розбудити, господарю...
Лисиця і кіт вмостилися на двох м’яких ліжках, захропіли і засвистіли. Буратіно задрімав в кутку, на песячій підстілці... Йому снилося деревце з кругленькими золотими листочками... Та тільки він простягнув руку, щоб зірвати один...
— Агов, пане Буратіно, час прокидатися, вже північ...
У двері стукали. Буратіно скочив на ноги, протер очі. На ліжках було пусто — ні кота, ні лисиці.
Господар пояснив йому:
— Ваші шановні друзі захотіли раніше піднятися, з’їли на останок холодного пирога, випили солодкого чаю і пішли...
— А мені щось казали передати?
— Навіть дуже казали, — щоб ви, пане Буратіно, не гаючи ані хвилини, бігли по дорозі до лісу...
Буратіно кинувся до дверей, але господар перестрів його на порозі, насупився, вперся руками в боки:
— А за вечерю хто буде платити?
— Ой, — зойкнув Буратіно, — а скільки?
— Рівно один золотий...
Буратіно хотів-було проскочити повз його ноги, але господар схопив гострого рожна, — чорні вуса, навіть коси над вухами в нього стали дибки.
— Плати, негіднику, або проткну тебе, як жука!
Довелося заплатити одного золотого з п’яти. Прикро шмигаючи носом, Буратіно вибіг з проклятої корчми.
Ніч була темна, — навіть більше — зовсім чорна, як вакса для чобіт. Все навколо міцно спало. Тільки над головою Буратіно ледь чутно шмигав нічний кажан Сплюха.
Торкаючись м’якими крилами його носа, Сплюха повторював:
— Не вір, не вір, не вір!
Буратіно здивовано зупинився:
— Ну чого тобі?
— Не вір, не вір коту і лисиці...
— А ну тебе!.. — відмахнувся Буратіно і пішов далі, а Сплюха верещав йому навздогін:
— Стережися розбійників на цій дорозі...

НА БУРАТІНО НАПАДАЮТЬ РОЗБІЙНИКИ

Край неба засвітився золотавим сяйвом, — сходив повний місяць. Попереду виднівся густий чорний ліс.
Буратіно пішов швидше. Йому здалося, що чиїсь кроки позаду нього теж пішли швидше. Він почав бігти. Хтось теж почав бігти за ним, нечутно підстрибуючи. Буратіно озирнувся.
Його наздоганяли двоє, — на головах у них були накинуті ворки з прорізаними для очей дірками. Один, нижчий на зріст, розмахував ножем, другий, трохи вищий, тримав пістолет, з широким як лійка дулом...
— Ой-ой-ой! — заверещав Буратіно і, як заєць, припустився бігти до чорного лісу.
— Стій, стій! — гукали розбійники.
Буратіно хоча і був страшенно наляканий, все ж здогадався, — сунув до рота чотири золотих і звернув з дороги в бік паркану, що густо заріс ожиною... Але тут двоє розбійників схопили його...
— Гаманець або життя!
Буратіно, начебто не розуміючи, чого від нього вимагають, тільки часто дихав носом і мовчав. Розбійники трясли його за комір, один погрожував пістолетом, інший ширив по кишенях.
— Де твої гроші? — гарчав високий.
— Грошшші, паршшшивий! — шипів низький, — розірву на шшшматки!
— Голову відкушу!
Тут Буратіно від переляку так затрясло, що золоті монети голосно задзвеніли у нього в роті.
— Ось де він сховав свої грошенята! — завили розбійники. — В роті вони у нього...
Один схопив Буратіно за голову, інший — за ноги. Почали ним трусити, як одіялом. Але він лише міцніше стискав зуби.
Перевернувши бідного хлопця догори ногами, розбійники стукали його головою об землю. Але і це він мужньо витримав.
Той розбійник, що був нижчий, заходився розтискати йому зуби. Ось-ось вже майже розтиснув... Буратіно приловчився — і що сили вкусив його за руку... Але це виявилася не рука, а волохата кошача лапа. Розбійник дико завив. Буратіно вивернувся, як ящірка, кинувся до паркану, пірнув у колючу ожину, залишивши на її колючках клаптики від штанят і курточки, переліз на той бік, і побіг до лісу.
На узліссі розбійники знову наздогнали його. Він підскочив, ухопився за гілку, що звисала над землею і поліз на дерево. Розбійники — за ним. Але їм заважали ворки, що були на головах.
Видершись на верхівку, Буратіно розгойдався і перестрибнув на сусіднє дерево. Розбійники — за ним...
Але обидва відразу зірвалися і ляпнулися на землю. Поки вони стогнали і чухали забиті місця, Буратіно зіскочив з дерева і кинувся навтіки, так швидко мотляючи ногами, що їх навіть не було видно.
Від місячного світла дерева відкидали довгі тіні. Весь ліс був наче смугастий... Буратіно то раптом зникав, то його білий ковпачок знову з’являвся на виду.
Так він добіг до великого озера. Над дзеркальною поверхнею води висів великий круглий місяць, як над сценою лялькового театру.
Буратіно кинувся праворуч — драговина. Ліворуч — теж драговина... А позаду вже тріщали сухі гілки і чулися швидкі кроки...
— Тримай, тримай його!..
Розбійники вже підбігали до озера, вони високо вистрибували з густої трави, щоб побачити Буратіно.
— Ось він!
Йому залишалося лише кинутися у воду. Раптом він побачив білого лебедя, котрий спав біля берегу, засунувши голову під крило. Буратіно кинувся в озеро, пірнув і схопив лебедя за лапи.
— Го-го-го, — загоготів переляканий птах, прокинувшись, — що за непристойні жарти! Залишіть мої лапи у спокої!
Він розкинув величезні крила, і в той час, коли розбійники вже хапали Буратіно за ноги, що стирчали з води, сильно змахнув ними і полетів над озером.
На тому боці Буратіно відпустив його лапи, ляпнувся на берег, підвівся на ноги і, ступаючи по мохових купинах, кинувся бігти через очерет просто в бік місяця — що висів над пагорбом.

РОЗБІЙНИКИ ПІДВІШУЮТЬ БУРАТІНО НА ДЕРЕВІ

Від втоми Буратіно ледь перебирав ногами, як осіння муха на холодному підвіконні.
Раптом крізь гілки ліщини він побачив велику галявину і посеред неї — маленький, освітлений місяцем будиночок з чотирма вікнами. На віконницях були намальовані сонце, місяць і зірки. Навколо будиночка росли великі блакитні квіти.
Доріжки були дбайливо посипані піском. З фонтану бив тонкий струмінь води, в ньому підтанцьовував смугастий кольоровий м’ячик.
Буратіно з останніх сил рачки виліз на ґанок. Постукав у двері. В будинку було тихо. Він постукав сильніше, — мабуть, там міцно спали.
В цей час з лісу вибігли розлючені розбійники. Вони були не так втомлені, як Буратіно, адже добряче повечеряли і мали багато сили. Їм довелося самотужки перепливати озеро, і холодна вода стікала з них цілими струмками. Побачивши Буратіно, низенький розбійник мерзотно зашипів по-котячому, а високий задзявкав по-лисячому...
Буратіно розпачливо грюкав у двері руками і ногами:
— Допоможіть, добрі люди!..
Тоді вікно розчинилося і з’явилася гарненька кучерява дівоча голівка з чудовим кирпатим носиком. Очі в неї були заплющені.
— Дівчинка! — відчиніть будь ласка двері, за мною гоняться розбійники!
— Ох, яка нісенітниця! — мовила вона, позіхаючи гарним ротиком. — Я дуже хочу спати, і не можу розплющити очей...
Вона підняла вгору свої пухкенькі, білі рученята, сонно потягнулася і зникла у вікні.
Буратіно з відчаю впав носом у пісок і прикинувся мертвим. Розбійники підскочили до нього:
— Ага, тепер вже від нас не втечеш!..
Важко навіть уявити, що вони тільки не робили, щоб примусити Буратіно розкрити рота. Якби під час гонитви вони не загубили ножа і пістолета, — на цьому місці можна було б закінчити оповідання про нещасного Буратіно.
Нарешті, порадившись, розбійники вирішили повісити його донизу головою, прив’язали до ніг мотузку, і Буратіно повис на дубовій гілці... Самі вони вмостилися під деревом, простягнувши мокрі хвости, і почали чекати, коли у нього випадуть з рота золоті...
На світанку піднявся свіжий вітер, зашуміло на дубі листя. Буратіно гойдався на гілці, як звичайна суха деревинка. Розбійникам набридло сидіти на холодній землі...
— Повиси, друже, ще до вечора, — мовили вони зловісно, і пішли шукати якусь придорожню корчму, адже мали звірячий апетит, і знову захотіли їсти.

ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМИ КОСИМА ПОВЕРТАЄ БУРАТІНО ДО ЖИТТЯ

За гілками дуба, де висів Буратіно, розливалася ранішня зоря. Трава на галявині посивіла від імли, блакитні квіти вкрилися краплинками роси.
Дівчинка з кучерявими косами, котрі при сонячному світлі були яскраво блакитними, знову з’явилася у вікні, протерла і широко розплющила гарненькі заспані оченята.
Ця дівчинка була найгарнішою лялькою у ляльковому театрі пана Карабаса Барабаса.
Не в силах зносити грубих витівок господаря, вона втекла з театру і усамітнилася в будиночку на сонячній галявині. Добрі звірі, птахи і навіть комахи дуже полюбили її, — напевно тому, що вона мала лагідну вдачу, була вихованою і чемною дівчинкою.
Звірі допомагали їй чим тільки могли, і постачали все необхідне для життя.
Кріт приносив поживне коріння, цибулю, петрушку, моркву, бурячок. Миші — цукор, сир і шматочки ковбаси. Благородний пес Артемон, пудель чистої крові, приносив хліб і булочки. Сорока приносила свіжі новини і крала для неї на базарі шоколадні цукерки у срібних обгортках. Жабенята приносили в горіхових шкаралупах смачний лимонад. Яструб — смажену дичину. Хрущі — різні лісові ягоди. Метелики — пилку з квітів — щоб пудрити носик і щічки. Гусінь робила зубну пасту і мастило для скрипучих дверей. Ластівки знищували шкідливих мух і комарів. Шовкопряди звивали нитки і ткали тканину. Жуки-світлячки освітлювали кімнати.
Отже, розплющивши очі, дівчинка з блакитними косами відразу побачила Буратіно, що висів на гілці донизу головою.
Вона стурбовано обхопила руками голову і голосно зойкнула:
— Ой, ой, ой!
Під вікно, тріпаючи вухами, прибіг благородний пудель Артемон. Він тільки що вистриг собі всю задню частину тулуба, і робив так щодня. Кудлата шерсть на його передній частині була гарно розчесана, а китичка на кінчику хвоста перев’язана чорним бантом. На передній лівій лапі — срібний годинник.
— Гав! Я готовий! — мовив він.
Артемон задер вгору носа і закопилив верхню губу над білими гострими зубами, наче посміхаючись.
— Поклич когось, Артемончику! — мовила дівчинка. — Треба зняти з дерева бідного Буратіно, віднести у будинок і запросити лікаря...
— Гав! Готовий!
Артемон рвонувся з місця, аж сирий пісок полетів з-під його задніх лап... Він побіг до мурашника, гавкаючи розбудив все його населення, і послав чотириста найсильніших мурах — перегризти мотузку, на котрій висів Буратіно.
Мурахи вишикувалися одна за одною і швидко поповзли вузенькою стежиною до дуба, влізли на нього і перегризли мотузку.
Артемон підхопив передніми лапами падаючого Буратіно і відніс його у будинок... Обережно поклав на ліжко, і галопом помчав у лісові хащі, звідки швидко повернувся, ведучи з собою відомого лікаря Сову, фельдшера Жабу і народного цілителя Богомола, подібного на суху гілку.
Сова приклала вухо до грудей Буратіно.
— Пацієнт радше мертвий, аніж живий, — прошепотіла вона і відвернула голову у зворотній бік на сто вісімдесят градусів.
Жаба довго розминала холодне тіло Буратіно своїми липкими вологими лапами. Замислено дивилася витріщеними очима відразу в різні боки. Нарешті прошелепала великим ротом:
— Пацієнт радше живий, аніж мертвий...
Народний цілитель Богомол сухими, як солома, руками почав торкатися Буратіно.
— Одне з двох, — прошелестів він, — або пацієнт живий, або він помер. Якщо він живий — він залишиться живим, або він не залишиться живим. Якщо він мертвий — його можна оживити, або не можна оживити.
— Шшшарлатанство, — зашипіла Сова, змахнула м’якими крилами і полетіла на горище.
У Жаби від злості надулися всі бородавки на шкірі.
— Ква-ква, яке огидне неуцтво! — Не-ква-ліфіковано! — проквакала вона і, плескаючи по землі черевом, поцибала у вологий підвал.
Цілитель Богомол про всяк випадок прикинувся сухою гілкою і випав за вікно.
Дівчинка сплеснула гарненькими рученятами:
— Ну то як же мені його лікувати, панове?
— Касторкою, — квакнула Жаба з підпілля.
— Касторкою! — зневажливо зареготала Сова на горищі.
— Або касторкою, або не касторкою, — проскрипів за вікном Богомол.
Тоді обірваний, весь у синцях і подряпинах, нещасний Буратіно простогнав:
— Не треба касторки, я дуже добре себе почуваю!
Дівчинка з блакитними косами турботливо нахилилася над ним:
— Буратіно, благаю вас — заплющіть очі, затисніть носа і випийте.
— Не хочу, не хочу, не хочу!..
— Я вам дам трішки цукру...
При цих словах по одіялу на ліжко швидко залізла біла миша, вона тримала в лапках грудочку цурку.
— Ви його отримаєте, якщо будете мене слухатися, — мовила дівчинка.
— Лише цууукру дайте...
— Зрозумійте, нарешті, — якщо не вип’єте ліки, то можете померти...
— Ліпше помру, аніж питиму касторку...
Тоді дівчинка мовила рішучим, майже дорослим голосом:
— Затисніть носа і подивіться у стелю... Один, два, три!
Вона швидко влила касторку до рота Буратіно, відразу подала йому грудочку цукру і поцілувала у щоку.
— От і все...
Благородний Артемон, котрий любив щасливі закінчення, схопив зубами свого хвоста, і почав швидко крутитися під вікном, як дзиґа на тисячах лапах, з тисячами вух, і тисячами блискучих очей.

ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМИ КОСИМА БЕРЕТЬСЯ ВИХОВУВАТИ БУРАТІНО

Вранці Буратіно прокинувся бадьорий, веселий і здоровий, як нічого й не було. Але в животі у нього бурчало від голоду.
Дівчинка з блакитними косами, гарно розчесана, вже чекала його в садку, сидячи за маленьким столиком, заставленим ляльковим посудом.
Її обличчя було свіжо вмите, на кирпатому носику і щоках — ніжний квітковий пилок.
Час від часу вона відганяла від себе набридливих метеликів, що так і линули до неї, вважаючи її живою квіткою:
— Облиште, летіть собі геть...
Вона уважно оглянула дерев’яного хлопчика з голови до ніг, і нахмурилася. Запросила його сісти за стіл і налила у крихітну філіжанку смачного какао.
Буратіно сів на стільця, підібгавши під себе одну ногу. Мигдальні тістечка він запихав собі до рота цілком, і ковтав не жуючи. У банку з варенням заліз просто пальцями, котрі з задоволенням облизував і обсмоктував.
Коли дівчинка відвернулася, щоб кинути кілька крихт старій жужелиці, він схопив чайник і випив все какао з носика. Поперхнувся, і пролив какао на білу скатертину.
Тоді дівчинка мовила до нього суворо:
— Витягніть з-під себе ногу і опустіть її під стіл. Не їжте руками, для цього існують ложки і виделки.
Від обурення вона аж зашарілася і почала кліпати своїми довгими віями.
— Хто вас виховує, повідайте, будь ласка?
— Іноді тато Карло виховує, а іноді зовсім ніхто.
— Зрозуміло. — Тепер я займуся вашим вихованням, будьте певні.
«Оце так влип!» — подумав Буратіно.
На траві перед будинком пудель Артемон гасав за маленькими пташками. Коли вони, втомлені, сідали на гілки, він задирав голову, нетерпляче підстрибував і гавкав підвиваючи.
«Класно птахів ганяє», — з заздрістю подумав Буратіно.
Від пристойного сидіння за столом у нього все тіло почало чухатися і свербіти.
Нарешті цей виснажливий сніданок закінчився. Дівчинка попросила його витерти з носа рештки какао. Розгладила зморшки на сукні, розправила бантики, взяла Буратіно за руку і повела у будинок — займатися його вихованням.
А веселий, безтурботний пудель Артемон гасав по траві і гавкав; пташки зовсім не боялися його, радісно цвірінькали; теплий вітерець віяв над деревами.
— Скиньте ваше лахміття, вам дадуть пристойну куртку і штанята, — мовила дівчинка.
Четверо кравців: похмурий майстер-одинак рак Шептило, сірий чубатий Дятел, великий чорний жук Рогач, і біла миша Лізетта — шили зі старих дівчачих сукенок гарний хлопчачий костюм.
Шептило кроїв, Дятел дзьобом робив дірки і зшивав тканину. Рогач задніми ногами подавав нитки, Лізетта їх перегризала.
Буратіно було соромно одягати дівчачі зноски, але все ж довелося переодягнутися. Потягуючи носом, він сховав у кишеню нової куртки чотири золоті монети.
— Тепер сядьте, покладіть руки перед собою. Не горбтеся, — мовила дівчинка, і взяла шматочок крейди. — Ми займемося математикою... У вас в кишені два яблука...
Буратіно хитро посміхнувся:
— Неправда, жодного...
— Я говорю, — терпляче повторила дівчинка, — припустимо, що у вас в кишені два яблука. Хтось забрав у вас одне яблуко. Скільки у вас залишилося яблук?
— Два.
— Поміркуйте добре.
Буратіно насупився, — так сильно він міркував.
— Два...
— Чому?
— Адже я не віддам Комусь своє яблуко, хоч би він навіть битися почав!
— У вас нема жодних здібностей до математики, — засмучено мовила дівчинка. — Займемося диктантом.
Вона підняла вгору свої гарні оченята, і на мить замислилася.
— Пишіть: «Кіт в шалаш втік». Тепер прочитайте це чарівне речення навпаки. Воно зветься паліндром, — це повинна знати кожна грамотна людина.
Нам вже відомо, що Буратіно ніколи навіть не бачив ручки і чорнильниці, і не знав, для чого вони потрібні. Дівчинка повторила: «Пишіть», — він відразу сунув у чорнильницю свого довгого носа і страшенно злякався, коли з нього на папір впала чорнильна пляма.
У розпачі дівчинка сплеснула руками, у неї навіть бризнули сльози з очей.
— Ви бридкий пустун, вас необхідно покарати!
Вона висунулася у вікно:
— Артемоне, відведи Буратіно у темну комору!
Благородний Артемон миттю з’явився у дверях, і вишкірив білі зуби. Схопив Буратіно за курточку і, задкуючи, потягнув у комору, де по кутках у павутині висіли великі павуки. Зачинив його там, загарчав під дверима, щоб добряче налякати, і знову побіг ганятися за пташками.
Дівчинка, впала ниць на лялькове мереживне ліжко, і гірко заплакала від того, що їй довелося вчинити так жорстоко з дерев’яним хлопчиком. Але якщо вже взялася за виховання, справу треба доводити до кінця.
Буратіно ображено бурмотів, сидячи у темній коморі:
— От дурне дівчисько... Знайшлася вихователька, уявіть собі... У самої голова з фарфору, тулуб ватою набитий...
У підвалі почувся тоненький скрегіт, наче хтось скрипів мілкими зубами:
— Слухай, слухай...
Він підняв вгору забруднений у чорнилі ніс і в темряві угледів кажана, що висів під стелею донизу головою.
— Чого тобі?
— Дочекайся ночі, Буратіно.
— Тихіше, тихіше, — зашипіли павуки по кутках, — не гойдайте наших сіток, не відлякуйте наших мушок...
Буратіно сів на розбитий горщик, підпер рукою щоку, і замислився. Він потрапляв у халепи ще гірші за цю, але його обурювала сама несправедливість.
— Хіба так виховують дітей? — розмірковував він вголос. Це знущання, а не виховання... Так не сиди, так не їж... Дитина, може, ще зовсім літер не знає, — а їй відразу чорнильницю підсовують... От пес, гасає собі за птахами, — і діла йому ні до чого не має...
Кажан знову заскреготів:
— Дочекайся ночі, Буратіно, я тебе поведу у Країну Дурнів, там на тебе чекають друзі — кіт і Лисиця, будеш щасливий і радісний. Чекай ночі...

БУРАТІНО ПОТРАПЛЯЄ У КРАЇНУ ДУРНІВ

Дівчинка з блакитними косами підійшла до дверей комори.
— Буратіно, мій друже, ви вже покаялися нарешті?
Він був дуже сердитий, до того ж у нього на думці було зовсім інше.
— Дуже мені потрібно каятися! Не дочекаєтесь...
— Тоді вам доведеться просидіти у коморі до ранку...
Дівчинка гірко зітхнула і пішла.
Наступила ніч. Сова зареготала на горищі. Жаба виповзла з підпілля, щоб плескати животом по місячному сяйву у калюжах, і ловити нічних комах.
Дівчинка лягла спати у своє мереживне ліжко, і довго засмучено схлипувала засинаючи. Артемон, затуливши носа хвостом, заснув під дверима її спальні.
В будиночку годинник з маятником пробив північ. Кажан злетів зі стелі.
— Пора, Буратіно, біжи! — заскрипів він йому на вухо. — В кутку комори є щурячий хід у підвал... Чекаю тебе на галявині.
Він вилетів крізь духове віконце. Буратіно кинувся в куток комори, плутаючись у павутинні. Навздогін йому злісно шипіли павуки.
Він повз щурячою ніркою у підвал. Хід ставав все вужчим і вужчим. Буратіно вже ледве протискувався під землею... І раптом полетів донизу головою у підвал.
Там він мало не потрапив до щуроловки, наступив на хвіст товстому вужу, що напився молока з глечика у їдальні, і через котячий лаз вискочив на галявину.
Над блакитними квітами безшумно літав кажан.
— За мною, Буратіно, у Країну Дурнів!
У кажанів, котрих ще звуть летючими мишами, нема хвоста, тому вони літають не прямо, як птахи, а різко шугають вгору і донизу, ліворуч і праворуч — на своїх перетинчастих крилах. Маленькі настовбурчені вуха роблять їх подібними зовні на чортенят; рот у них завжди відкритий, щоб не гаючи часу, відразу ловити, кусати, ковтати живцем комарів і нічних метеликів.
Буратіно біг за ним по шию у високій траві; мокрі хвощі шмагали його по щоках. Раптом кажан злетів високо вгору, до круглого місяця, і звідти комусь гукнув:
— Привів!
Буратіно ступив крок вперед, послизнувся, і стрімголов полетів донизу з крутого схилу. Котився, котився і шубовснувся у лопухи. Подряпаний, з повним ротом піску, з витріщеними від переляку очима він сів на землю.
— Оце так!..
Перед ним стояли кіт Базіліо і Лисиця Аліса.
— Хоробренький, відважненький Буратіно, напевно, ти звалився сюди з місяця, — глумливо мовила Лисиця.
— Дивно, як він залишився живий, — похмуро мовив кіт.
Буратіно зрадів старим знайомим, хоча йому здалося дивним, що у кота перев’язана ганчіркою права лапа, а у лисиці весь хвіст обліплений болотяною ряскою.
— Нема лиха без добра, — мовила Лисиця, — адже ти потрапив у Країну Дурнів...
І вона вказала лапою на зламаний міст через сухий струмок. По той бік струмка, серед куп сміття, виднілися обшарпані будинки, з розбитими вікнами, чахлі дерева з обламаними гілками і подертою корою, дзвіниці, що похилилися в різні боки...
— В цьому місті продаються знамениті куртки на заячому міху для твого тата Карло, — облизуючись, мовила Лисиця, — абетки з кольоровими малюнками... Ох, які тут печуть смачні медові пряники, і роблять льодяники на патичках! Ти не загубив ще свої грошенята, чудовенький Буратіно?
Лисиця Аліса допомогла йому підвестися на ноги; облизнувши лапу почистила йому курточку, і повела через зламаний міст. Кіт Базіліо похмуро плентався позаду.
Була вже середина ночі, але в Місті Дурнів ніхто не спав. По кривих, брудних вулицях, з вибитою бруківкою, вешталися худющі пси в реп’яхах, і позіхали від голоду:
— Е-хе-хе...
Кози з обірваною на боках вовною щипали на узбіччі дороги пожовклу траву, вкриту порохом, і смикали куцими хвостами.
— Б-і-і-і-і-да...
Схиливши голову, стояла сумна корова; вона була така худа, що її кості стирчали крізь шкіру.
— Мууука... — Мууука... — повторювала вона.
На грудках болота сиділи облізлі безхвості горобці, — вони не злітали — хоч дави їх ногами... По подвір’ях вешталися знесилені кури з видертими хвостами...
Зате на перехрестях струнко стояли люті бульдоги-поліцейські в трикутних капелюхах, блискучих формах, і колючих ошийниках.
Вони гарчали на голодних і обірваних мешканців:
— Пррроходь! Тррримай пррраворуч! Не затррримуйся!..
Лисиця тягнула Буратіно далі, вздовж вулиці, до центру міста. Там вони побачили жирних ситих котів в золотих окулярах, попід руку з кішками у чепчиках, що гуляли під місячним сяйвом по широкому ходнику.
Гордовито піднявши носа, прогулювався також товстий рудий Лис — голова цього міста, і з ним — примхлива лисиця, що тримала в лапі квітку запашної фіалки.
Лисиця Аліса зашепотіла:
— Бачиш, це гуляють ті, хто посадив свої гроші на Полі Чудес... Сьогодні остання ніч, коли це можна зробити. До ранку збереш купу грошей і накупиш собі всього, чого душа забажає... Ходімо швидше.
Лисиця і кіт привели Буратіно на пустир, де всюди валявся битий посуд, порвані черевики, діряві банки і зношений одяг... Перебиваючи одне одного, вони нетерпляче загомоніли:
— Рий ямку.
— Клади золоті.
— Посипай сіллю.
— Зачерпни з калюжі води, і добряче полий.
— Не забудь промовити «крекс, фекс, пекс»...
Буратіно почухав носа, забрудненого у чорнилі.
— А ви відійдіть все ж таки подалі...
— Боже мій!.. Та ми і дивитися не хочемо, де ти зариєш гроші! — мовила Лисиця.
— Боже упаси! — мовив кіт.
Вони відійшли трохи і сховалися за купою сміття.
Буратіно викопав ямку. Мовив тричі пошепки: «Крекс, фекс, пекс», поклав до ямки чотири золотих монети, загорнув землею, вийняв з кишені щіпку солі, посипав вгорі. Набрав з калюжі жменю води, полив. І сів чекати, коли виросте його дерево...

ПОЛІЦЕЙСЬКІ ХАПАЮТЬ БУРАТІНО І НЕ ДАЮТЬ ЙОМУ МОВИТИ ЖОДНОГО СЛОВА У СВОЄ ВИПРАВДАННЯ

Лисиця Аліса гадала, що Буратіно піде спати, але він все сидів на купці сміття, біля заритих монет, терпляче витягнувши носа. Тоді Аліса наказала коту залишитися стерегти його, а сама побігла до найближчого поліцейського відділку. Там у кімнаті, заповненій важким тютюновим димом, за столом, заляпаним чорнилами, смачно хропів черговий офіцер-бульдог.
Лисиця лагідним, доброзичливим голосом мовила до нього:
— Пане мужній черговий, чи не могли б ви затримати одного безпритульного злодюжку? Велика небезпека загрожує всім багатеньким і шановненьким громадянам цього міста.
Спросоння черговий бульдог так голосно гаркнув, що під лисицею, котра аж присіла з переляку, з’явилася калюжа.
— Злодюжка! Гав!
Лисиця пояснила, що небезпечного злодюжку, котрий зветься Буратіно, щойно виявили на пустирі.
Черговий, все ще гаркаючи, подзвонив. Вбігли два довгоногих добермани-пінчери, сищики, котрі ніколи не спали, нікому не вірили, і навіть самих себе підозрювали у злочинних намірах.
Черговий наказав їм негайно схопити і привести небезпечного злочинця, живим або мертвим, у відділок.
Сищики в один голос відповіли:
— Гав!
І помчалися на пустир особливим хитрим галопом, закидаючи задні ноги у різні боки.
Останні сто кроків вони непомітно проповзли на животах, і несподівано кинулися на Буратіно, схопили його під пахви, скрутили руки, і потягнули у відділок.
Буратіно розпачливо бовтав ногами, благав відповісти йому — за що?.. за що?.. Сищики відповідали:
— Там розберемося...
Лисиця і кіт, тим часом, викопали чотири золоті монети. Лисиця так хитро почала ділити гроші, що у кота опинилася одна монета, а в неї — три. Кіт мовчки вчепився кігтями їй в пику. Лисиця міцно обхопила його лапами. І вони почали качатися клубком по землі, видаючи загрозливе шипіння в перемішку з цявканням. Котяча і лисяча шерсть клаптями літала в повітрі на тлі місячного світла.
Добряче роздряпавши одне одному боки, вони нарешті поділили монети порівну і тієї ж ночі зникли з міста.
Тим часом сищики привели Буратіно у відділок. Черговий бульдог виліз із-за столу і сам обшукав його кишені. Не знайшовши нічого, крім грудочки цукру і крихт мигдального печива, він погрозливо засопів на Буратіно:
— Ти скоїв три злочини, негіднику: ти — безпритульний, безпаспортний, і безробітний. Відвести його за місто і втопити у ставку.
Сищики разом відповіли:
— Гав!
Буратіно намагався розповісти про тата Карло, про свої страшні пригоди. Все марно! Його ніхто і слухати не хотів. Сищики підхопили хлопця попід руки, галопом потягнули за місто, і кинули з мосту у глибокий брудний ставок, повний жаб, п’явок і личинок водяного жука.
Буратіно хлюпнувся у воду, і зелена ряска стулилася над ним.

БУРАТІНО ЗНАЙОМИТЬСЯ З МЕШКАНЦЯМИ СТАВКА, ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО ЗНИКНЕННЯ ЧОТИРЬОХ ЗОЛОТИХ МОНЕТ І ОТРИМУЄ ВІД ЧЕРЕПАХИ ТОРТІЛИ ЗОЛОТИЙ КЛЮЧИК

Не слід забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути, адже сухе дерево ніколи не потопає. Однак він так злякався, що довго лежав нерухомо на воді, весь обліплений зеленою ряскою.
Навколо нього зібралися цікаві мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки з задніми лапами, як весла, п’явки, личинки, котрі їли все, що траплялося, навіть таких як самі і, нарешті, різні мілкі інфузорії.
Пуголовки лоскотали його своїми губами, і з задоволенням жували китичку на ковпачку. П’явки заповзли у кишеню курточки. Один водяний жук кілька разів вилазив йому на носа, що високо стирчав з води, і звідти, як з вежі, пірнав у воду — ластівкою.
Мілкі інфузорії, кружляючи і нетерпляче рухаючи волосками, що замінювали їм руки і ноги, намагалися підхопити будь-що їстівне, але самі потрапляли на харч до личинок водяного жука.
Буратіно це зрештою набридло, він заплескав по воді руками і ногами:
— Йдіть геть від мене! Я вам не здохла кішка.
Мешканці ставка відсахнулися хто куди. Він перевернувся на живіт і поплив, махаючи руками. На круглих листах водяних лілей, у місячному світлі, сиділи великороті зелені жаби, і вилупленими очима дивилися на Буратіно.
— Якась каракатиця пливе, — квакнула одна.
— Ніс, як у лелеки, — квакнула друга.
— Це, мабуть, морська жаба випадково запливла до нас, — квакнула третя.
Буратіно, щоб перепочити, виліз на великий лист водяної лілеї. Сів на нього, міцно обхопив руками коліна і жалібно захникав, стукаючи зубами:
— Всі хлопчики і дівчатка напилися смачного молочка, сплять у своїх теплих ліжечках, лише я один, невдаха, сиджу на мокрому холодному листі... — Дайте поїсти хоч будь-що, жаби-квакухи.
Жаби, як відомо, від природи холоднокровні тварини. Але годі думати, що у них нема серця. Коли Буратіно, часто стукаючи зубами, почав розповідати про всі свої пригоди і негаразди, жаби одна за одною зіскочили з листків, змахнули у повітрі задніми ногами і пірнули на дно ставка.
Вони принесли звідти здохлого жука, крильце бабки, шматочок мулу, зернятко ракової ікри, і кілька гнилих корінців.
Поклавши всі ці їстівні речі перед Буратіно, жаби знову поцибали на листя водяних лілей і завмерли як кам’яні, піднявши вгору великі голови з витріщеними очима, чатуючи на метеликів та комарів.
Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.
— Мене знудило, — мовив він, — яка гидота!..
Тоді жаби знову всі разом — шубовснули у воду... Зелена ряска на поверхні ставка загойдалася, і з’явилася велика, страшна зміїна голова. Вона попливла до листка, де сидів Буратіно. У нього аж китичка на ковпачку стала дибки. Він ледве не звалився у воду від жаху.
Але це була не змія. Це була зовсім нікому не страшна, стара черепаха Тортіла з підсліпуватими очима. Вона прожила на світі майже триста років, багато бачила і чула, і намагалася всіх повчати та застерігати від біди.
— Ех ти, безмозкий, довірливий хлопчисько з дрібними думками! — докірливо мовила Тортіла. — Сидіти б тобі вдома, гарно вчитися, допомагати татові Карло! Занесло тебе у Країну Дурнів, бо ти сам такий!
— Так я ж хотів лише добути побільше золотих монет для тата Карло... Я дужжже гарний і розважливий хлопчик...
— Гроші твої забрали кіт і Лисиця, — мовила черепаха. — Вони пробігали біля ставка, зупинялися попити, і я чула, як вони хвалилися, що викопали твої гроші, і як побилися через них... Ех ти, безмозкий, довірливий дурнику з дрібними думками!..
— Не треба на мене сваритися, — схлипував Буратіно, — ліпше допоможіть, якщо можете... Що мені тепер робити? Ой-ой-ой!.. Як я повернуся до тата Карло? Ой-ой-ой!..
Він тер кулаками очі і хникав так жалібно, що жаби раптом всі відразу глибоко зітхнули:
— Уу-х... Тортіла, допоможи людині.
Стара черепаха довго дивилася на місяць, мабуть, щось пригадуючи...
— Колись я вже допомогла одній людині, врятувала його, а він потім з моєї бабці і мого дідуся зробив черепахові гребінці, — мовила вона. І знову замислено подивилася на місяць. — Добре, посидь тут, людинко, а я поповзаю по дну, — можливо, знайду одну корисну річ.
Вона втягнула свою зміїну голову, і повільно опустилася під воду. Жаби прошепотіли:
— Черепаха Тортіла знає одну велику таємницю.
Пройшло чимало часу. Місяць вже почав хилитися за пагорби... Знову загойдалася зелена ряска, і з’явилася черепаха, тримаючи в роті маленького золотого ключика.
Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.
— Безмозкий, довірливий дурнику з дрібними думками, — мовила Тортіла, — не сумуй, що Лисиця і кіт поцупили у тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустила на дно ставка людина з бородою такої довжини, що він її запихав у кишеню, щоб вона не заважала йому ходити. Ох, як він благав, щоб я відшукала йому на дні цього ключика!.. Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що з води вийшла велика булька повітря...
— Але я не допомогла йому, я тоді була дуже сердита на людей за моїх бабусю і дідуся, з котрих зробили черепахові гребінці. Бородата людина багато розповідала про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що треба відчинити ним якісь двері і це принесе щастя...
У Буратіно частіше забилося серце, засвітилися очі. Він відразу забув про всі свої негаразди. Витягнув з кишені курточки нахабних п’явок, поклав туди ключика, чемно подякував черепасі Тортілі, всім жабам, кинувся у воду і поплив до берега.
Коли він темною плямкою показався на далекому березі, жаби хором гукнули йому услід:
— Буратіно, не загуби ключика!

БУРАТІНО ТІКАЄ З КРАЇНИ ДУРНІВ І ЗУСТРІЧАЄ ТОВАРИША ПО НЕЩАСТЮ

Черепаха Тортіла забула вказати дорогу з Країни Дурнів. Буратіно біг куди ноги несли. Над чорними деревами яскраво блищали зірки. Він вибіг на дорогу. З одного боку звисала крута скеля. З іншого — в ущелині лежав густий туман.
Раптом попереду Буратіно застрибала якась сіра кулька. За спиною почулося гавкання псів. Буратіно притиснувся до скелі. Поруч нього, люто посапуючи носами, промайнули два поліцейських бульдоги з Міста Дурнів. Сіра кулька кинулася вбік з дороги — на схил. Бульдоги — за ним.
Коли тупіт ніг і гавкання були вже далеко, Буратіно кинувся бігти так швидко, що зірки, здавалося, пливли по небі за чорними гілками.
Раптом сіра кулька знову перестрибнула дорогу. Буратіно встиг розгледіти, що це був заєць, а на ньому верхи, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.
Зі схилу посипалися камінці, — бульдоги слідом за зайцем перескочили через дорогу, і знову все стихло.
Буратіно побіг ще швидше, зірки тепер, як скажені, неслися за чорними гілками.
Сірий заєць, гнаний лютими псами, втретє перетнув дорогу. Маленький чоловічок, зачепившись головою за гілку, звалився з його спини і розтягнувся на землі просто біля ніг Буратіно.
— Ррр-гав! Тримай його! — пронеслися услід за зайцем поліцейські бульдоги: їхні очі були так налиті злістю, а носи так забиті порохом, що вони не помітили і не почули ні Буратіно, ні блідого чоловічка.
— Бувай, Мальвіна, бувай назавжди! — заплаканим голосом пропищав чоловічок.
Буратіно нахилився над ним, і дуже здивувався, побачивши, що це був Пьєро у білій сорочці з довгими рукавами.
Він лежав головою донизу у колісній колії і, вочевидь, вважаючи себе вже мертвим, знову пропищав загадкову фразу: «Бувай, Мальвіна, бувай назавжди!», наче розстаючись з життям.
Буратіно почав його трясти, потягнув за ногу, — Пьєро не рухався. Тоді Буратіно відшукав у кишені п’явку, що випадково завалялася там, і приставив її до носа бездиханного чоловічка.
П’явка відразу присмокталася йому до носа. Пьєро отямився, швидко сів, замахав головою, відчепив п’явку і простогнав:
— Ох, я ще, виявляється, живий!
Буратіно схопив його за плечі і, від радості, почав цілувати у щоки, білі, як зубний порошок, запитуючи:
— Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?
— Буратіно, друже, — відповів Пьєро, лякливо озираючись, — сховай мене швидше... Люті пси гналися не за сірим зайцем, — вони гналися за мною... Пан Карабас Барабас переслідує мене в день і в ночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських псів і заприсягся схопити мене живим або мертвим.
Здалеку знову почулося гавкання псів. Буратіно схопив Пьєро за рукава і потягнув його у кущі мімози, вкритої запашними квітами, у вигляді маленьких жовтих кульок. Там, сидячи на купі прілого листя, Пьєро пошепки почав йому розповідати:
— Розумієш, Буратіно, якось вночі шумів вітер, дощ лив як з відра...

ПЬЄРО РОЗПОВІДАЄ, ЯКИМ ЧИНОМ ВІН, ВЕРХИ НА ЗАЙЦІ, ПОТРАПИВ У КРАЇНУ ДУРНІВ

— Розумієш, Буратіно, якось вночі шумів вітер, дощ лив як з відра. Пан Карабас Барабас сидів біля вогнища і палив люльку. Всі ляльки вже міцно спали, крім мене одного. Я думав про дівчинку з блакитними косами...
— Не мав про що думати, от дурний! — перебив Буратіно. — Я вчора увечері втік від цієї дівчинки — зачинений в коморі з павуками...
— Як? Ти бачив дівчинку з блакитними косами? Ти бачив мою Мальвіну?
— Ну то й що — велика цяця! Плакса і чіпляка...
Пьєро скочив на ноги, почав у запалі розмахувати руками.
— Веди мене до неї... Якщо ти допоможеш мені відшукати Мальвіну, я відкрию тобі таємницю золотого ключика...
— Як! — радісно вигукнув Буратіно. — Ти знаєш таємницю золотого ключика?
— Знаю, де ключик лежить, як його дістати, знаю, що ним треба відчинити одні двері... Я підслухав цю таємницю, і тому пан Карабас Барабас розшукує мене з поліцейськими псами.
Буратіно страшенно закортіло похвалитися, що таємничий ключик лежить у нього в кишені. Але він згадав, скільки разів потрапляв у халепу через свою балакучість і нерозважність. Тому, щоб не проговоритися, він стягнув з голови ковпачок і міцно затулив ним рота.
Пьєро благав негайно вести його до Мальвіни. Буратіно на мигах намагався пояснити цьому дурнику, що зараз темно і небезпечно, а коли розвидниться — вони побіжать до дівчинки.
Заспокоївши Пьєро і примусивши його знову сховатися під кущами мімози, Буратіно промовив ватним голосом, оскільки рот в нього був затулений ковпачком:
— Рошповідай...
— Так ось, — колись вночі шумів сильний вітер...
— Про це ти вже рошповідав...
— Так ось, — продовжив Пьєро, — я, розумієш, не сплю і раптом чую: у вікно хтось голосно постукав.
Пан Карабас Барабас сердито забурчав:
— Кого це там принесло у таку шалену негоду?
— Це я — Дуремар, — почулося за вікном, — продавець лікувальних п’явок. Дозвольте мені обсохнути і погрітися біля вогню.
Розумієш, мені дуже захотілося подивитися, які бувають продавці лікувальних п’явок. Я обережно відхилив край фіранки і просунув голову у кімнату. І — бачу: Карабас Барабас підвівся з крісла, наступив, як завжди, на свою бороду, вилаявся і відчинив двері.
Увійшов довжелезний, мокрий-мокрісінький чоловік з маленьким-премаленьким обличчям, таким зморщеним, як сушена груша. На ньому було старе зелене пальто, на паску бовталися щипці, гачки і шпильки. В руках він тримав бляшану банку і сачок.
— Якщо у вас болить живіт, — мовив він, вклоняючись, наче спина у нього була зламана посередині, — якщо у вас сильний головний біль або дзвенить у вухах, я можу вам причепити за вуха півдюжини чудових п’явок.
Пан Карабас Барабас байдуже пробурчав:
— До дідька, жодних п’явок! Можете сушитися біля вогню скільки завгодно.
Дуремар став спиною до вогнища. Відразу від його зеленого пальта пішла пара і запахло болотяним мулом.
— Погано нині йде торгівля п’явками, — знову мовив він. — За шматок холодної свинини і склянку вина я готовий вам приставити до стегна дюжину найчарівніших п’явочок, якщо у вас ломить у кістках...
— Я вже казав, — жодних п’явок! — заволав Карабас Барабас. — Ріжте собі свинину і наливайте вина.
Дуремар накинувся на вечерю, обличчя в нього стискалося і розтягувалося, як гумове. З’ївши добрячий шматок м’яса і запивши вином, він попросив щіпку тютюну.
— Шановний пане, тепер я ситий і зігрітий, — мовив він. — Щоб віддячити за вашу гостинність, я вам відкрию одну таємницю.
Пан Карабас Барабас засопів люлькою і відповів:
— Існує тільки одна таємниця на світі, котру я хочу знати. На всю решту я чхав і плював.
— Пане, — знову мовив Дуремар, — я знаю найбільшу таємницю, її повідала мені черепаха Тортіла.
При цих словах Карабас Барабас витріщив очі, скочив на ноги, заплутався у бороді, полетів просто на переляканого Дуремара, притиснув його своїм черевом і заревів, як бик:
— Люб’язний Дуремаре, дорогоцінний Дуремаре, говори, говори швидше, що тобі повідомила черепаха Тортіла!
Тоді Дуремар розповів йому наступну історію:
«Я ловив п’явок в одному брудному ставку біля Міста Дурнів. За чотири сольдо на день я наймав одну бідну людину, — він роздягався, заходив у ставок по шию і стояв там, поки до його тіла не присмоктувалися п’явки.
Тоді він виходив на берег, я збирав з нього п’явки і знову посилав його у ставок.
Коли ми виловили таким чином велику кількість, з води раптом показалася зміїна голова.
— Послухай, Дуремаре, — мовила вона, — Ти перелякав все населення нашого чудового ставка, ти каламутиш воду, знищуєш наших друзів п’явок, ти не даєш мені спокійно відпочивати після сніданку... Коли закінчиться це неподобство?..
Я побачив, що це була звичайна стара черепаха і, не злякавшись, відповів:
— Поки не виловлю всіх п’явок у вашій брудній калюжі...
— Я готова відкупитися від тебе, Дуремаре, щоб ти залишив у спокої наш ставок і більше ніколи не приходив сюди.
Тоді я почав кепкувати з черепахи:
— Ех ти, стара плавуча валіза, дурна тітко Тортіла, чим ти можеш від мене відкупитися? Хіба що своєю кістяною кришкою, куди ховаєш лапи і голову... Я би продав її на гребінці...
Черепаха аж позеленіла від образи, і відповіла мені:
— На дні ставка лежить чарівний ключик... Я знаю одну людину, — вона готова зробити все на світі, щоб його отримати...»
Не встиг Дуремар вимовити ці слова, як Карабас Барабас щосили заволав:
— Ця людина — я! я! я! Люб’язний Дуремаре, так чому ж ви не забрали у Черепахи ключика?
— Теж мені! — відповів Дуремар, і зморщив своє обличчя так, що воно виглядало як сушений фрукт. — Теж мені! — проміняти пречудових п’явок на якийсь-там ключик... Одним словом, ми посварилися з черепахою, і вона, піднявши з води лапу, мовила:
— Присягаюся — ні ти, ні жоден інший не отримаєте чарівного ключика. Присягаюся — його отримає тільки той чоловік, за кого мене проситиме все населення ставка...
І з піднятою вгору лапою черепаха занурилася у воду.
— Не гаючи жодної секунди, треба бігти у Країну Дурнів! — заволав Карабас Барабас, поспіхом засовуючи кінець бороди у кишеню, схопивши шапку і ліхтар.
— Я сяду на березі ставка. Я улесливо посміхатимусь. Я благатиму всіх жаб, пуголовок, водяних жуків, щоб вони просили черепаху... Я пообіцяю їм півтора мільйона найжирніших мух... Я буду ридати, як самотня корова, стогнати, як хвора курка, плакати, як ситий крокодил. Я стану на коліна перед найменшим жабенятком... Ключик мусить бути в мене! Я піду у місто, знайду один будинок, проникну у кімнату під сходами... Я відшукаю маленькі двері, — повз них всі ходять, але ніхто їх не помічає. Встромлю ключика у замочну щілину...
— Розумієш, Буратіно, — продовжував далі Пьєро, сидячи під мімозою на купі прілого листя, — саме тоді мені стало так цікаво, що я весь висунувся із-за фіранки.
Тут Карабас Барабас побачив мене:
— Ти що, підслуховуєш, негіднику! — Він кинувся, щоб схопити мене і жбурнути у вогонь, але знову заплутався у бороді і з страшним гуркотом, перевертаючи стільці, розтягнувся на підлозі...
Вже не пам’ятаю, як я опинився за вікном, як переліз через паркан. На дворі шумів вітер і лив дощ. Над моєю головою чорна хмара засвітилася блискавкою, і в десяти кроках позаду я побачив Карабаса Барабаса та продавця п’явок, що наздоганяли мене... Я подумав: «Пропав», зашпортнувся, впав на щось м’яке і тепле, схопився за чиїсь вуха...
Це був сірий заєць, що ховався у лопухах. Він зі страху запищав, високо підскочив, але я міцно тримав його за вуха, і ми поскакали у темряві через поля, виноградники, городи. Коли заєць втомлювався і сідав, ображено жуючи траву своєю роздвоєною губою, я ніжно цілував його у чоло.
— Ну будь ласка, ну ще трішки поскачемо, сіренький...
Заєць зітхав, і ми знову неслися невідомо куди, звертаючи то праворуч, то ліворуч... Коли хмари розійшлися і зійшов місяць, я побачив під горою місто з похиленими в різні боки дзвіницями. По дорозі до міста щосили бігли Карабас Барабас і продавець п’явок.
Заєць приречено мовив:
— О хо-хо, таке воно, заяче щастя! Вони йдуть у Місто Дурнів, щоб найняти поліцейських псів. Все, ми пропали!
Заєць враз занепав духом. Ліг на землю, ткнувся носом у лапки і звісив довгі вуха. Я благав, я плакав, я навіть кланявся йому до ніг, але він не рухався. Але коли з міста, голосно гавкаючи, вибігли галопом два кирпатих бульдоги з чорними пов’язками на правих лапах, у зайця мілко затрусилася вся шкіра, — я ледь встиг заскочити на нього верхи, і він відчайдушно погнався через ліс... Решту ти сам бачив, Буратіно.
Пьєро закінчив розповідати, і Буратіно спитав його обережно:
— А в якому будинку, в якій кімнаті під сходами знаходяться двері, котрі відмикає ключик?
— Карабас Барабас не встиг про це розповісти... Ох, яка нам зрештою різниця, — адже ключик на дні ставка... Нам вже ніколи не побачити щастя...
Тут Буратіно охопило якесь дивне відчуття, і він не витримав:
— А ти це бачив? — радісно вигукнув він на вухо Пьєро. І, витягнувши з кишені ключика, покрутив ним перед носом друга. — Ось він, золотий!

БУРАТІНО І ПЬЄРО ПРИХОДЯТЬ ДО МАЛЬВІНИ, АЛЕ ЇМ ВІДРАЗУ ДОВОДИТЬСЯ ТІКАТИ РАЗОМ З НЕЮ І ПУДЕЛЕМ АРТЕМОНОМ

Коли сонце піднялося над скелястою гірською вершиною, Буратіно і Пьєро вилізли зі своєї схованки під кущем і побігли через поле, над котрим вчора вночі літав кажан, що виманив Буратіно з дому дівчинки з блакитними косами у Країну Дурнів.
На закоханого Пьєро смішно було навіть дивитися, — так йому кортіло швидше побачити Мальвіну.
— Послухай, — запитував він кожні п’ятнадцять секунд, — Буратіно, як ти гадаєш, вона мені зрадіє, коли побачить?
— Звідки я можу знати...
Через п’ятнадцять секунд знову:
— Послухай, Буратіно, а раптом вона не зрадіє?
— А я звідки знаю...
Нарешті вони побачили білий будинок з намальованими на віконницях сонцем, місяцем і зірками. З комина підіймався легкий димок, утворюючи невелику хмаринку, що нагадувала котячу голову. Пудель Артемон сидів на ґанку і зосереджено, задерши вгору морду, час від часу гарчав на неї.
Буратіно не дуже хотілося повертатися до дівчинки з блакитними косами. Але він сильно зголоднів і ще здалеку почув носом запах кип’яченого молока.
— Якщо вона знову почне нас виховувати, нап’ємося молока, — і я нізащо тут не залишуся.
В цей час Мальвіна, — саме так, як ви вже напевно здогадалися, звали дівчинку з блакитними косами, — вийшла з будинку. В одній руці вона тримала фарфоровий чайник, в іншій — кошик з печивом.
Очі в неї все ще були заплакані, — вона гадала, що щурі витягнули Буратіно з комори і з’їли. Тільки вона всілася за ляльковий стіл, що стояв на піщаній доріжці, — блакитні квіти загойдалися, метелики сполохано позлітали з них, наче різнобарвне листя, і з’явилися Буратіно та Пьєро.
У Мальвіни від здивування очі зробилися такі великі, що обидва дерев’яних хлопчики могли б вільно в них застрибнути. У Пьєро при вигляді Мальвіни перехопило подих, він зупинився як вкопаний, втупився в неї очима, і почав щось тихо шепотіти, вражений зустріччю і її красою.
Буратіно спокійно мовив, наче нічого й не було:
— Ось я його і привів, — виховуйте...
Мальвіна нарешті зрозуміла, що це не сон.
— Ой, яке щастя! — прошепотіла вона розчулено, але відразу додала, вже твердим дорослим голосом: — Хлопці, негайно йдіть митися і чистити зуби. Артемон, проведи їх до криниці.
— Ти бачив, — пробурчав Буратіно, — у неї бзіки в голові — митися, чистити зуби! Будь-кого виживе зі світу своєю чистотою...
Все ж вони гарно помилися. Артемон китичкою на кінці хвоста, як щіткою, почистив їм одяг...
Коли вони сіли за стіл, Буратіно почав швидко набивати собі їжу за обидві щоки. Пьєро навіть не надкусив жодного шматочка печива; він дивився на Мальвіну так, наче вона була зроблена з чистого цукру. Їй це зрештою трохи набридло.
— Ну, — мовила вона йому, — що ви такого побачили у мене на обличчі? Снідайте, будь ласка, спокійно.
— Мальвіна, — відповів Пьєро, — я вже давно нічого не їм, я лише складаю вірші...
Буратіно мало не вдавився зі сміху.
Мальвіна здивовано подивилася на них, широко розкритими очима.
— В такому разі — почитайте ваші віршики.
Гарненькою рукою вона підперла щоку і підняла чудові оченята вгору, задивившись на хмаринку, подібну на пухнасту котячу голову.
Пьєро почав читати вірші з таким натхненням, наче він сидів на дні глибокої криниці, і хотів, щоб його почули вгорі:

На чужину втекла Мальвіна,
Весь час сумую я за нею дуже,
Моя кохана, люба наречена,
Давай не розлучатися, мій друже!

Не встиг Пьєро прочитати, не встигла Мальвіна похвалити вірші, котрі їй дуже сподобалися, як на піщаній доріжці з’явилася жаба. Страшно витріщивши очі і важко дихаючи, вона промовила:
— Сьогодні вночі стара черепаха Тортіла втратила глузд, і розповіла Карабасу Барабасу все про золотий ключик...
Мальвіна злякано зойкнула, хоча нічого не зрозуміла. Пьєро, розсіяний, як всі поети, вимовив кілька невиразних звуків, котрі ми тут не приводимо. Зате Буратіно відразу скочив на ноги і почав засовувати у кишені печиво, цукор та цукерки.
— Біжимо якомога швидше. Якщо поліцейські пси приведуть сюди Карабаса Барабаса — ми загинули.
Мальвіна зблідла, як крило білого метелика. Пьєро подумав, що вона помирає, виляв на неї чайник, і гарненька сукня Мальвіни раптом залилася какао. Підбіг, голосно гавкаючи Артемон, — адже йому доводилося прати Мальвінині сукні, — схопив Пьєро за комір і почав трясти, поки він не промовив, заїкаючись:
— Досить, будь ласка...
Жаба дивилася витріщеними очима на всю цю метушню і знову мовила:
— Карабас Барабас з поліцейськими псами будуть тут за чверть години.
Мальвіна побігла переодягатися. Пьєро у відчаї заламував руки і намагався навіть впасти навзнак на піщану доріжку. Артемон виносив домашні речі. Двері грюкали. Горобці збуджено цвірінькали на кущі. Ластівки ширяли над самою землею. Сова, посилюючи паніку дико зареготала на горищі.
Один лише Буратіно не розгубився. Він поклав на Артемона два вузли з потрібними речами. Згори на них посадив Мальвіну, одягнуту у гарну дорожню сукню. Пьєро він наказав триматися за хвіст Артемона. Сам став попереду:
— Жодної паніки! Побігли!
Коли вони, — тобто Буратіно, котрий мужньо крокував попереду пса, Мальвіна, що підстрибувала верхи на вузлах, і позаду Пьєро, замість здорового глузду напханий дурними віршами, — коли вони вийшли з густої трави у чисте поле, — з лісу висунулася велика бородата голова Карабаса Барабаса. Прикривши долонею від сонця очі, він уважно оглядав околиці.

ЖОРСТОКИЙ БІЙ НА УЗЛІССІ

Карабас тримав на мотузку двох поліцейських псів. Побачивши у полі втікачів, він розтулив величезного рота і щосили вигукнув:
— Ага! Ось де вони! — І спустив псів.
Люті пси почали відкидати задніми лапами землю. Вони навіть не гарчали, дивлячись в інший бік, а не на втікачів, — так пишалися своєю непереможною силою. Потім вони повільно пішли до того місця, де зупинилися перелякані Буратіно, Артемон, Пьєро і Мальвіна.
Здавалося, порятунку не було. Карабас Барабас, перевалюючись з ноги на ногу, клишоногою ходою йшов за поліцейськими псами. Його борода весь час вилазила з кишені куртки і плуталася під ногами.
Артемон підібгав хвоста і загрозливо загарчав. У Мальвіни тремтіли руки, наче вона струшувала з них воду:
— Боюся, ой боюся!
Пьєро опустив рукави і дивився на Мальвіну, впевнений, що це кінець. Першим отямився Буратіно.
— Пьєро, — заволав він, — бери за руку дівчину, і біжіть до озера, де лебеді!.. Артемон, скидай вузли, знімай годинника, — будеш битися!..
Мальвіна, ледь почувши цю мужню команду, зіскочила з Артемона і, підібгавши сукню, побігла до озера. Пьєро — за нею.
Артемон скинув вузли, розправив груди, зняв годинник з лапи і бант з кінчика хвоста. Вишкірив гострі білі зуби і цибнув ліворуч, потім праворуч, потім вгору, тренуючи м’язи, і теж став відкидати задніми ногами землю.
Буратіно заліз по липкому смолистому стовбуру на верхівку італійської сосни, що одиноко стояла серед поля, і звідти щосили заволав, завив, заверещав:
— Звірі, птахи, комахи! Наших б’ють! Рятуйте ні в чому не винних лялькових дерев’яних чоловічків!..
Поліцейські бульдоги нашорошили вуха і, наче тільки зараз побачивши Артемона, разом кинулися на нього. Спритний пудель майстерно ухилився і хапнув зубами одного пса за куцого хвоста, іншого за стегно. Жирні бульдоги незграбно розвернулися і знову кинулися на нього. Артемон високо підстрибнув, пропустив їх під собою, і встиг обдерти одному бік, іншому — спину.
У третє кинулися на нього бульдоги. Тоді Артемон, опустивши хвоста до трави, почав бігати колами по полю, наче малюючи китичкою вісімки, то підпускаючи поліцейських псів ближче до себе, то звертаючи у бік перед самим їхнім носом...
Кирпаті бульдоги тепер вже по-справжньому розлютилися, засопіли, бігали за Артемоном повільно і вперто, готові ліпше здохнути, але добратися до горла свого спритного суперника.
Тим часом Карабас Барабас підійшов до італійської сосни, схопився за стовбура і почав щосили трясти:
— Злазь, злазь!
Буратіно руками, ногами, і зубами вчепився за гілку. Карабас Барабас трусив дерево так, що на ньому гойдалися всі шишки.
На італійській сосні шишки — колючі і важкі, розміром з невелику диню. Дістати такою шишкою по голові — це ой-ой-ой! Буратіно ледь тримався на хиткій гілці. Він бачив, що Артемон вже висунув язика, як червону ганчірку, і скаче все повільніше.
— Віддавай ключика! — заволав Карабас Барабас, дивлячись вгору, роззявивши рота, і важко дихаючи.
Буратіно поповз по гілці, добрався до величезної шишки і почав гризти стебло, на котрому вона висіла. Карабас Барабас знову труснув сосну, і важка шишка полетіла донизу, — бах! — просто йому у великого рота.
Карабас Барабас аж присів. Буратіно відгриз другу шишку, і вона — бах! — просто йому в потилицю, як по барабану.
— Наших б’ють! — знову заволав Буратіно. — На допомогу ні в чому не винним ляльковим дерев’яним чоловічкам!
Першими на допомогу прилетіли гострокрилі стрижі, — на бриючому польоті вони почали зі свистом пролітати перед носом у бульдогів. Пси даремно клацали зубами, — стриж не муха: він як сіра блискавка — ж-жик повз носа!
З хмаринки, що нагадувала котячу голову, впав чорний шуліка — той, що частенько приносив Мальвіні дичину; він встромив кігті у спину поліцейського пса, змахнув могутніми крилами, піднявся вгору і випустив його... Пес перелякано заверещав і гепнувся на землю догори лапами.
Артемон тим часом налетів збоку на іншого пса, вдарив його грудьми, повалив, вкусив, відскочив...
І знову, як у хороводі, погнався полем навколо одинокої сосни Артемон, а за ним обдерті і покусані поліцейські пси.
На допомогу Артемону поспішали жаби. Вони тягнули двох вужів, сліпих від старості. Вужам все одно треба було помирати — або під гнилим пеньком, або у шлунку чаплі. Жаби вмовили їх загинути геройською смертю заради дружби і справедливості.
Благородний Артемон наважився тепер вступити у відкритий бій. Він сів на задні лапи, настовбурчив хвоста, і вишкірив клики. Бульдоги налетіли на нього, збили з ніг, і всі троє покотилися клубком. Артемон загрозливо гарчав, клацав щелепами, бив лапами, драпав кігтями. Бульдоги, не звертаючи уваги на укуси і подряпини, прагнули лише одного: вхопити Артемона за горло — мертвою хваткою. Вереск і завивання лунали на все поле.
На допомогу Артемону бігла ціла родина їжаків: їжак, їжачиха, їжакова теща, дві їжакові незаміжні тітки, і маленькі їжачки.
Летіли, гуділи товсті чорно-оксамитові джмелі у золотих плащах, шипіли крилами люті жовтопузі шершні. Повзли жужелиці і кусючі жуки з довгими вусами.
Всі звірі, птахи і комахи самовіддано кинулися на ненависних поліцейських псів.
Їжак, їжачиха, їжакова теща, дві їжакові незаміжні тітки, і маленькі їжачки розбігалися, зверталися у клубок і зі швидкістю футбольного м’яча били бульдогів голками у морди.
Джмелі і шершні з льоту жалили їх отруйними жалами.
Поважні мурахи одна за одною залазили у ніздрі і там випускали пекучу мурашину кислоту.
Жужелиці і жуки щосили кусали за живіт.
Шуліка своїм гострим кривим дзьобом бив по голові то одного пса, то іншого.
Метелики і мухи густою хмарою висіли у них перед очима, закриваючи світло. Жаби тримали напоготові двох вужів, ладних померти геройською смертю.
Галявина навколо сосни перетворилася на справжнє поле бою.
І ось, нарешті один з бульдогів зупинився, закотив очі, і широко роззявив пащу, щоб вичахати з носа отруйну мурашину кислоту. Жаби відразу кинули йому просто у пельку старого сліпого вужа, і той гвинтом поліз у шлунок. Те саме сталося і з іншим бульдогом — другий вуж також заліз йому у черево.
Обидва пси — поколені, пожалені, покусані, подерті, отруєні, з натовченими головами і живими вужами у животах почали задихатися, і безпорадно качалися по землі, дригаючи лапами. Благородний Артемон вийшов з цього бою справжнім переможцем.
Тим часом Карабас Барабас витягнув нарешті з величезного рота колючу шишку. Від удару по потилиці у нього аж повилазили очі. Погойдуючись, він знову схопився за стовбур італійської сосни. Вітер розвівав його бороду.
Сидячи на верхівці сосни, Буратіно помітив, що кінець бороди Карабаса Барабаса завіявся вітром і приклеївся до липкого смолистого стовбура.
Буратіно повис на сучку, дригаючи ногами і, дражнячись, запищав:
— Пане Карабас, не наздоженеш, пане Карабас, не наздоженеш!..
Він цибнув на землю і побіг навколо сосни. Карабас Барабас простягнув руки, щоб схопити хлопчиська і, незграбно похитуючись, побіг за ним. Обігнув дерево раз, вже ось-ось, здається, схопив скрюченими пальцями спритного втікача, обігнув вдруге, обігнув втретє... Його борода намотувалася на стовбур і міцно прилипала до смоли.
Коли вся борода намоталася, і Карабас Барабас вперся носом у дерево, Буратіно показав йому довгого язика і побіг до Лебединого озера — шукати Мальвіну і Пьєро. Потріпаний у бійці Артемон, підібгавши поранену лапу, шкутильгав за ним трилапою песячою риссю.
На полі залишилися лежати два поліцейських пси, за життя котрих, вочевидь, не можна було дати і здохлої мухи, та знесилений доктор лялькових наук, професор Карабас Барабас, міцно приклеєний бородою до італійської сосни.

У ПЕЧЕРІ

Мальвіна і Пьєро сиділи на вологій теплій купині у заростях очерету. Вгорі їх закривала густа павутина, вкрита крилами комах і сухими комарами. Маленькі блакитні пташки, перелітаючи з однієї очеретини на іншу, з веселим подивом поглядали на гарненьку дівчинку, що гірко плакала.
Здалеку лунали гарчання, відчайдушний вереск і крики, — це Артемон і Буратіно, вочевидь, дорого продавали своє життя.
— Боюся, ой боюся! — весь час повторювала Мальвіна і листочком лопуха, як хусточкою, у відчаї закривала своє мокре, заплакане обличчя.
Пьєро намагався її заспокоїти лагідними віршами:

Ми сидимо на купині,
Навколо нас усе зелене,
Так добре й світло на душі,
Бо ви зі мною, біля мене.

Все літо будемо разом,
Сидіти тут на цьому місці,
Накриємось ми лопухом,
Забудемо погані вісті...

Мальвіна затупала на нього ногами:
— Ви мені набридли, хлопчику, набридли! Ліпше зірвіть свіжого лопуха, — бачите — цей весь мокрий і в дірках.
Зненацька шум і вереск, що долітали з поля, замовкли. Мальвіна розпачливо сплеснула руками і гірко зітхнула:
— Артемон і Буратіно загинули...
Вона закрила обличчя руками, і ридаючи впала на зелений мох. Пьєро безпорадно заходився біля неї. Вітер стиха насвистував у верхівках очерету. Раптом почулися чиїсь впевнені кроки. Без сумніву, це був Карабас Барабас, він наближався, щоб жорстоко схопити і засунути у свої бездонні кишені Мальвіну і Пьєро. Очерет розступився, — і з’явився Буратіно: ніс сторчаком, рот до вух. За ним шкутильгав обірваний, але гордий Артемон, з двома вузлами на спині...
— Теж мені — захотіли битися зі мною! — мовив Буратіно, не звертаючи уваги на безмежну радість Мальвіни і Пьєро. — Що для мене кіт, що для мене Лисиця, що для мене поліцейські пси, що для мене сам Карабас Барабас — тьху! Дівчинко, ану вилазь верхи на Артемона, хлопчику, ти хапайся за хвоста. Швидше пішли...
І він мужньо закрокував по вкритих мохом грудках, ліктями розсовуючи очерет, — навколо озера на той бік... Мальвіна і Пьєро не посміли навіть спитати його, чим закінчилася бійка з поліцейськими псами і чому їх не переслідує Карабас Барабас.
Коли вони дісталися протилежного берега, благородний Артемон почав жалібно скулити і припадати на всі лапи. Треба було зробити зупинку, щоб перев’язати йому рани, і трохи перепочити.
Під розлогим корінням сосни, що росла на кам’янистому пагорбі, вони побачили печеру. Затягнули до неї вузли з речами, і наказали заповзти туди Артемону. Буратіно розірвав стару сорочку Мальвіни на бинти, Пьєро тримав їх в руках, а Мальвіна перев’язувала йому лапи. Благородний пес спершу облизував кожну лапу, і вже чисту простягав її Мальвіні.
Після перев’язки Артемону зміряли температуру, почухали за вухом, і він спокійно заснув.
Буратіно мовив:
— Пьєро, гайда до озера, принеси води.
Той слухняно поплентався, бурмочучи вірші, чіпляючись ногами за корінці і каміння, загубив по дорозі кришку, приніс води ледве на дні чайника.
— Мальвіна, — мовив Буратіно, — збігай-но, назбирай гілок для багаття.
Мальвіна скоса поглянула на нього, мовчки знизала плечима, і принесла кілька сухих стеблин.
— От біда з цими вихованими неробами, — розчаровано мовив Буратіно... Він сам приніс води, сам назбирав гілок і соснових шишок, сам розвів біля входу у печеру багаття, таке велике і гучне, що від гарячого повітря загойдалися гілки на високій сосні, сам зварив какао на воді і дістав з вузлика печиво.
— Швидко! Сідайте снідати...
Мальвіна, котра ображено напнувши губи весь час лише мовчки дивилася на приготування Буратіно, наче прокинувшись, раптом мовила твердим, дорослим голосом:
— Не думайте, Буратіно, якщо ви перемогли псів, врятували нас від Карабаса Барабаса, і взагалі поводилися мужньо, то вас це позбавляє від необхідності мити руки і чистити зуби перед їжею...
Буратіно аж присів: — оце так! — і витріщив очі на дівчинку з непохитним характером.
Мальвіна вийшла з печери і сплеснула у долоні:
— Метелики, гусениці, жуки, жаби — до мене!...
Не минуло і хвилини — прилетіли великі метелики з квітковим пилком на крилах. Приповзли гусениці і похмурі жуки-скарабеї. На животах приплескалися зелені жаби...
Метелики, змахуючи крилами, посідали на стіни і стелю печери, утворивши суцільний живий килим, щоб було гарно, і земля не трусилася у їжу.
Жуки-скарабеї скачували в кульки сміття на підлозі і викидали його геть.
Жирна біла гусениця заповзла на голову Буратіно і, повиснувши з його носа, вичавила трішки пасти йому на зуби... Довелося мовчки підкоритися. Інша гусениця своїми довгими ворсинками ретельно почистила зуби Пьєро.
З’явився заспаний борсук, подібний на маленьке волохате порося... Він взяв у лапу кілька брунатних гусениць, вичавив з них густу пасту, і своїм пухнастим хвостом начистив всі три пари взуття — у Мальвіни, Буратіно і Пьєро. Після чого, солодко позіхнув:
— О-хо-хо. — і пішов перевальцем спати у свою нору.
Залетів метушливий, строкатий одуд з жовто-чорним чубчиком, котрий ставав дибки, коли він був чимось здивований.
— Кому зробити гарну зачіску?
— Мені, — мовила Мальвіна. — Розчешіть і накрутіть, я дуже розпатлана...
— А де ж люстерко? Послухайте, серденько...
Тоді витрішкуваті жаби, котрі захоплено дивилися на дівчинку, разом мовили:
— Ми зараз принесемо...
Десять жаб заплескали животами до озера. Замість люстерка вони притягнули дзеркального коропа, такого жирного і сонного, що йому було байдуже, куди його тягнуть під плавники. Коропа поставили на хвіст перед Мальвіною. Щоб він не задихнувся, йому у рота лили з чайника воду.
Метушливий одуд швидко розчесав і закрутив коси Мальвіни. Обережно зняв зі стіни одного метелика і припудрив ним дівчинці щічки і носика.
— Готово, серденько...
І — фурр! — строкатим клубком вилетів з печери.
Жаби потягнули дзеркального коропа назад у озеро. Буратіно і Пьєро — хочеш не хочеш — вимили руки і навіть вмилися. Мальвіна дозволила їм сісти снідати.
Після сніданку, стріпнувши крихти з колін, вона мовила:
— Буратіно, друже мій, минулого разу ми з вами зупинилися на диктанті. Продовжимо наш урок...
Буратіно захотілося вибігти з печери і тікати — куди очі дивляться. Але він не міг кинути напризволяще безпорадних друзів і хворого пса! Він лише пробуркотів:
— Письмового приладдя не взяли...
— Взяли, взяли, — простогнав крізь сон Артемон. Він дотягнувся до вузла, зубами розв’язав його і витягнув чорнильницю, пенал, зошит і навіть маленький глобус.
— Не стискайте сильно пальцями ручку і не тримайте її дуже близько до пера, інакше ви швидко втомитеся і забруднитеся у чорнило, — мовила Мальвіна.
Вона підвела чудові оченята до стелі печери, і задивилася на метеликів...
Раптом знадвору почулися важкі кроки, тріск зламаних гілок, і грубі голоси, — повз печеру пройшли продавець лікувальних п’явок Дуремар і Карабас Барабас, що ледве пересував ногами.
На голові у директора лялькового театру виднілася велика синя гуля, його ніс напух, а борода — звисала клаптями, зліпленими смолою. Застогнавши від болю, і сплюнувши від люті, він мовив:
— Не могли вони далеко втекти. Вони десь тут, у лісі.

НЕХТУЮЧИ НЕБЕЗПЕКОЮ, БУРАТІНО ВИРІШУЄ ВИВІДАТИ У КАРАБАСА БАРАБАСА ТАЄМНИЦЮ ЗОЛОТОГО КЛЮЧИКА

Карабас Барабас і Дуремар повільно пройшли повз печеру. Під час бійки на галявині біля сосни, переляканий продавець лікувальних п’явок сховався за кущем. Коли все закінчилося, він почекав, поки Артемон і Буратіно зникнуть у густій траві, і лише тоді допоміг Карабасу Барабасу відліпити його бороду від стовбура італійської сосни.
— Ну і накоїв же цей хлопчисько! — мовив Дуремар. — Доведеться приставити до вашої потилиці дві дюжини найліпших п’явок...
Карабас Барабас заревів:
— Сто тисяч чортів! Годі балачок! Негайно у погоню за негідниками!..
Карабас Барабас і Дуремар рушили по слідах втікачів. Вони розсували руками траву, нишпорили у кожному кущі, обдивлялися кожну купину.
Вони бачили дим багаття з-під коріння старої сосни, але їм навіть на думку не спало, що в печері, на протилежному березі озера, сховалися дерев’яні чоловічки, та ще й запалили вогонь.
— Цього негідника Буратіно, їхнього ватажка, я розітру на порох! — погрожував Карабас Барабас.
Втікачі зачаїлися. Що тепер робити? Тікати? Але благородний Артемон поранений, весь у бинтах, і міцно спить. Пес повинен спати двадцять чотири години, щоб загоїлися рани. Невже залишити його одного в печері у такому стані?
Ні, якщо рятуватися — так усім разом, а якщо вже гинути — усім разом також... Буратіно, Пьєро і Мальвіна у глибині печери, сівши в коло, влаштували нараду. Вирішили: почекати тут до ранку, вхід у печеру замаскувати гілками, і для швидшого одужання Артемона, зробити йому лікувальну клізму. Буратіно рішуче мовив:
— Все ж таки я хочу, попри все, дізнатися у Карабаса Барабаса, де знаходяться дверцята, котрі відчиняє золотий ключик. За цими дверцятами має бути щось надзвичайне, дивовижне... І воно повинно принести нам щастя.
— Я боюся без вас залишатися, дуже боюся, — прошепотіла Мальвіна.
— А Пьєро вам що, хіба не захисник?
— Ох, він лише читає свої віршики...
— Я буду захищати Мальвіну, як лев, — артистично промовив Пьєро хрипким голосом, котрим розмовляють великі хижаки, — ви мене ще не знаєте...
— Молодець Пьєро, так тримати!
І Буратіно припустився бігти по слідах Дуремара і Карабаса Барабаса. Незабаром він їх побачив. Директор лялькового театру сидів на березі струмка, а Дуремар прикладав йому до гулі компрес з листя кінського щавлю. Навіть здалеку було чути страшне бурчання у порожньому шлунку Карабаса Барабаса і сумне завивання у шлунку продавця лікувальних п’явок.
— Пане Карабасе, нам необхідно підкріпитися, — мовив Дуремар, — пошуки втікачів можуть тривати до глибокої ночі.
— Я б зараз з’їв цілого порося та ще пару качок, — похмуро відповів Карабас Барабас.
Приятелі попрямували до корчми «трьох пічкурів» — її вивіска здалеку виднілася обабіч дороги. Але швидше за Карабаса Барабаса і Дуремара, припустився бігти туди Буратіно, пригинаючись у траві, щоб його не помітили.
Біля дверей корчми Буратіно підкрався до великого півня, котрий, знайшовши зернятко або жирного хробака, гордовито трусив червоним гребінцем, радісно грабав лапами землю, і турботливо кликав курочок на гостини:
— Ко-ко-ко!
Буратіно простягнув йому на долоні кілька крихт мигдального печива:
— Пригощайтеся, пане командире.
Півень здивовано поглянув на дерев’яного хлопчика, але не втримався і дзьобнув його у долоню.
— Ко-ко-ко!..
— Пане командире, мені дуже потрібно потрапити у корчму, але так, щоб хазяїн мене не помітив. Я сховаюся за вашого великого барвистого хвоста, і ви проведете мене до самого вогнища. Добре?
— Ко-ко! — ще більш гордовито мовив півень.
Він зовсім не розумів мови Буратіно, але щоб не показати себе невігласом, гордовито пішов до відчинених дверей. Буратіно схопив його під крилами за боки, накрився пишним хвостом, і навприсядки прокрався на кухню, до самого вогнища, де метушився лисий господар в маленькій круглій шапочці, обертаючи на вогні рожна і рухаючи на вуглях пательні.
— Йди геть, старе бульйонне м’ясо! — гримнув він на півника, і так копнув його ногою, що бідний півень — ку-дах-тах-тах! — з відчайдушним криком вилетів на вулицю до переляканих курей.
Буратіно непомітно прошмигнув біля ніг хазяїна, і присів за великим глиняним глечиком.
В цей час на вулиці почулися голоси Карабаса Барабаса і Дуремара. Господар вибіг їм назустріч і низько вклонився. Буратіно швидко заліз всередину глечика і там зачаївся.

БУРАТІНО ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО ТАЄМНИЦЮ ЗОЛОТОГО КЛЮЧИКА

Карабас Барабас і Дуремар запихалися смаженим поросям. Господар підливав їм у склянки мутного вина.
Обсмоктуючи поросячу ногу, Карабас Барабас зауважив господарю:
— Погане у тебе вино, налий-но мені он з того глечика! — І вказав своїм товстим пальцем на глечик, де сидів Буратіно.
— Шановний пане, цей глечик пустий, — відповів господар.
— Брешеш, ану покажи.
Тоді господар підняв глечик і перевернув його до гори дном. Буратіно з усіх сил впирався ліктями у його круглі боки, щоб не вивалитись.
— Там щось чорніє всередині, — прохрипів Карабас Барабас, з набитим м’ясом ротом.
— Там щось біліє, — підтакнув Дуремар, набравши у рота вина.
— Панове, прищ мені на язика, простріл мені у поперек — присягаюся, що глечик пустий!
— В такому разі, став його на стіл — ми будемо кидати туди кістки.
Глечик, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру і продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипалися обгризені кістки і хлібні шкоринки.
Карабас Барабас, запиваючи вином, простягнув до вогню свою бороду, щоб з неї стікала липуча смола.
— Покладу Буратіно на долоню, — пихато мовив він, — а іншою приплесну, — лише мокре місце від нього залишиться.
— Негідник на це заслуговує, — підтвердив Дуремар, — але спершу йому слід було б приставити п’явок, щоб вони висмоктали всю його кров...
— Ні! — грюкнув кулаком по столі Карабас Барабас. — Спершу я заберу у нього золотий ключик...
У розмову втрутився господар, — він вже знав про втечу дерев’яних чоловічків.
— Пане професоре, вам не варто втомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох спритних хлопців, — поки ви допиватимете вино, вони хутко обшукають все навколо і приведуть сюди Буратіно.
— Добре, гаразд. Посилай своїх хлопців, — мовив Карабас Барабас, підставляючи до вогню величезні підошви. А оскільки він вже був добряче напідпитку, і уявляв себе головним серед усіх, на всю корчму заспівав пісню:

Я директор грізний,
Я професор славний...
Всі переді мною
Стеляться травою.

Будь ти хоч розумний,
Будь ти хоч кмітливий, —
З батогом в руках я,
Для всіх буду милий,

Мій народ слухняний,
Глупий, дерев’яний
Я всіма керую,
Їм, п’ю — не сумую...

Влада — не задача,
Мій народ терплячий...
Пісеньки співає,
Мене прославляє.

Ох який я мудрий,
Ох який я сильний!...

Тоді Буратіно, сидячи у глечику на поросячих кістках, наче з того світу, страшним виючим голосом промовив: — Відкрий таємницю, нещасний, відкрий таємницю!..
Карабас Барабас від несподіванки голосно клацнув зубами об склянку, ледь не захлинувшись вином, і витріщився на Дуремара.
— Це ти?
— Ні, це не я...
— Хто ж казав, щоб я відкрив таємницю?
Дуремар був забобонною людиною; крім того, він теж випив багато вина. Його обличчя враз потемніло і зморщилося від переляку, наче сушена груша. Дивлячись на нього, Карабас Барабас ще більше перелякався, і почав весь тремтіти.
— Відкрий таємницю, — знову завив страшний голос, — інакше не підведешся з цього стільця, нещасний!
Карабас Барабас спробував підвестися, але не міг навіть і ворухнутися.
— Як-ку та-та-ємницю? — спитав він заїкаючись.
Голос відповів:
— Таємницю черепахи Тортіли.
Переляканий Дуремар почав повільно сповзати під стіл. У Карабаса Барабаса відвисла щелепа, розкривши величезного рота, куди відразу почали заглядати голодні мухи.
— Де знаходяться двері, де двері? — наче вітер у комині в темну зимову ніч, загудів голос...
— Я відповім, відповім, тільки замовкни, замовкни! — повторював переляканий Карабас Барабас. — Двері — у старого Карло в комірчині, за намальованим на шпалері вогнищем...
Ледве він вимовив ці слова, як до корчми зайшов господар, і з ним ще двоє.
— Ось ці спритні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, пане, навіть самого чорта...
І він показав на лисицю Алісу і кота Базіліо, котрі стояли біля порогу. Лисиця шанобливо зняла старого капелюха, кіт зігнувся у поклоні:
— Пане Карабас Барабас, подаруйте нам на бідність десять золотих монет, і ми віддамо вам у руки негідника Буратіно, навіть не рухаючись з цього місця.
Карабас Барабас мовчки заліз під бороду у нагрудну кишеню, і витягнув звідти десять золотих монет.
— Ось ваші гроші, а де мій Буратіно?
Лисиця кілька разів порахувала монети, зітхнула, віддала половину коту, і показала лапою:
— Він у тому глечику, пане, що у вас під носом...
Карабас Барабас схопив зі столу глечик і оскаженіло кинув його на кам’яну підлогу. З черепків і купи обгризених кісток вискочив Буратіно. Поки всі стояли, роззявивши від несподіванки роти, він стрілою кинувся з корчми на двір — просто до півня, котрий уважно роздивлявся то одним оком, то іншим здохлого хробака.
— Це ти мене зрадив, старий кістлявий окорок! — загрозливо витягнувши носа і стиснувши кулаки, заволав на нього Буратіно. — Ну, а тепер гони, що є сили...
І він міцно вчепився в його розкішний командирський хвіст. Півень, нічого не розуміючи, злякано розчепірив крила і кинувся бігти навпростець, на своїх довгих цибатих ногах. Буратіно — як вихор — за ним, ковзаючи ногами по землі, — через дорогу, під гору, по полю, до лісу.
Карабас Барабас, Дуремар і господар корчми, нарешті отямившись, вибігли слідом за Буратіно. Але скільки вони не вдивлялися, його ніде не було видно, тільки далеко в полі кудись швидко біг півень. Але всім було відомо, що він дурний, бо не розумів людської мови, тому на нього ніхто не звернув навіть уваги.

БУРАТІНО ПЕРШИЙ РАЗ В ЖИТТІ ПРИХОДИТЬ У ВІДЧАЙ, АЛЕ ВСЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЩАСЛИВО

Дурний півень зупинився, втомившись від шаленого бігу, і важко дихав, розкривши дзьоба. Буратіно відпустив його скуйовджений хвіст.
— Вертайся, командире, до своїх курочок...
І пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистому пагорбі, і печера. Навколо розкидані зламані гілки. На прим’ятій траві сліди коліс.
У Буратіно відчайдушно забилося серце. Він зіскочив з пагорба, зазирнув під оголене коріння... Печера була порожньою!!! Ні Мальвіни, ні Пьєро, ні Артемона. Тільки валялися дві ганчірки. Він підняв їх, — це були відірвані рукави від сорочки Пьєро.
Отже, друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно у розпачі впав ниць, — його ніс глибоко встромився у землю. Лише тепер він зрозумів, якими дорогими і потрібними були для нього друзі. Хай би вже Мальвіна займалася своїм вихованням, хай би вже Пьєро хоч тисячу разів читав свої вірші, хай би вже Артемон пустував цілими днями, ганяючи пташок, — Буратіно віддав би навіть золотого ключика, аби знову бути разом зі своїми друзями.
Раптом біля його голови нечутно піднявся горбочок рихлої землі, і виліз кріт в оксамитовій шубі, з п’ятьма пальцями на рожевих долонях, як у людей. Він тричі тоненько чхнув, витрушуючи з ніздрів пісок, і мовив:
— Я від природи сліпий, але в мене чудовий слух. Сюди під’їхав віз, запряжений вівцями. У ньому сидів рудий Лис — голова Міста Дурнів, і сищики. Міський голова наказав:
— Схопити цих негідників, котрі познущалися над моїми найліпшими поліцейськими при виконанні обов’язків! Взяти їх!
Сищики відповіли:
— Гав!
Кинулися у печеру, і там почалася відчайдушна сутичка. Твоїх друзів зв’язали, кинули у віз разом з вузлами, і повезли до міста...
Яка користь була лежати, встромивши носа у землю! Буратіно скочив на ноги і побіг по слідах коліс. Обігнув озеро, вийшов у поле з густою травою. Довго йшов слідом... У нього не було жодного плану в голові, лише одна думка — рятувати друзів — ось і все. Дійшов до крутого схилу, звідки позаминулої ночі зірвався у лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де мешкала черепаха Тортіла. По дорозі до ставка повільно спускався віз; його тягнули дві худі, як скелети, вівці з обдертою вовною.
На козлах сидів жирний кіт, з надутими щоками, у золотих окулярах, — він служив у міського голови таємним нашіптувачем на вухо. Позаду нього сидів гладкий рудий Лис, голова... На вузлах лежали Мальвіна, Пьєро і весь у бинтах Артемон, — його завжди розчесаний хвіст безсило волочився китичкою по брудній землі.
За возом йшли два сищики — добермани-пінчери. Раптом вони підняли вгору свої довгі песячі морди і угледіли на краю схилу білий ковпачок Буратіно.
Потужними стрибками пінчери почали дертися на крутий схил. Але ще до того, як вони дісталися його верхівки, Буратіно, — а йому вже нікуди було подітися, або тікати, — склав руки над головою і — ластівкою — з самої кручі кинувся вниз, у брудний ставок, затягнутий зеленою ряскою.
Він пролетів у повітрі дугою і, звичайно, пірнув би у воду під захист тітки Тортіли і сотень жаб, якби не сильний подмух вітру. Повітряна хвиля підхопила легкого дерев’яного Буратіно, роздула його курточку як парашут, закружляла ним, закрутила його «подвійним штопором», віднесла у бік, і він, падаючи як шуліка на курча, ляпнувся просто у воза, на голову рудого Лиса.
Жирний кіт в золотих окулярах від несподіванки звалився на землю, а оскільки він був негідником і боягузом, то прикинувся, що зомлів.
Рудий Лис — міський голова, — брехун, базіка і боягуз, — голосно заверещав, кинувся тікати по схилу, і сховався у нору борсука. Там йому було зовсім не затишно: борсуки суворо карають непроханих гостей.
Вівці злякано відскочили, віз перекинувся, Мальвіна, Пьєро і Артемон разом з вузлами покотилися у лопухи.
Все це сталося так швидко і несподівано, що ви, дорогі читачі, не встигли б навіть порахувати пальці на руці.
Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися назад, до місця події, щоб рятувати свого боса. Підбігли до перекинутого воза, побачили непритомного жирного кота, дерев’яних чоловічків, і забинтованого пуделя у лопухах...
Але рудого Лиса ніде не було видно. Він зник, — наче крізь землю провалився, той, кого сищики мусили охороняти, як зіницю ока.
Перший сищик, задерши вгору морду, відчайдушно і жалібно завив. Другий сищик прослідував його прикладу:
— Ой, ой, ой, а-а-у-у-у!..
Вони кинулися обшукувати весь схил. І знову, як за покійником, тужливо завили, — за цей недогляд їх чекали тугий батіг, і залізна клітка.
Винувато виляючи задами, підібгавши куці хвости, вони побігли у Місто Дурнів, щоб набрехати головному поліцейському, начебто їхній бос, за великі заслуги, був забраний на небо живим, — так по дорозі вони вигадали своє виправдання, пригадавши якусь стару книжку.
Буратіно потихеньку обмацав себе, — ноги, руки були цілі. З вдячністю він згадав свого тата Карло, що зробив його таким міцним і витривалим. Він поповз у лопухи, і звільнив від мотузок Мальвіну і Пьєро. Мальвіна відразу, мовчки, обійняла Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — завадив його довгий ніс.
У Пьєро по лікті були відірвані рукави, коси на голові розпатлані, біла пудра злізла з обличчя і, здавалося, щоки у нього звичайні — рум’яні, як у всіх сучасних хлопчиків, незважаючи на його замкнутість, і несамовиту любов до віршів.
— Я хоробро бився, — майже дорослим голосом мовив він. — Якби мені не дали підніжки — нізащо б мене не схопили.
Мальвіна підтвердила: — Він бився, як лев...
Вона обійняла Пьєро за шию і поцілувала в обидві щоки.
— Годі, годі вам лизатися, — пробурчав Буратіно, — біжимо. Артемона потягнемо за хвоста.
Всі троє вони ухопилися за хвоста нещасного пса, і потягнули його вгору по схилу.
— Облиште, відпустіть, я сам піду, це для мене так принизливо, — стогнав забинтований пудель.
— Ні, Артемончику, ти ще занадто слабкий.
Та тільки вони дійшли до половини схилу, як вгорі з’явилися Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчив вуса і відразливо шипів.
— Ха-ха-ха, оце так диво! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик йде мені до рук!
Буратіно гарячково вигадував, як виплутатися з нової халепи. Пьєро притиснув до себе Мальвіну, намагаючись дорого віддати життя. Цього разу не було жодної надії на порятунок.
Дуремар хихотів , насміхаючись з них:
— Хворого песика-пуделя, пане Карабас Барабас, віддасте мені, я його кину у ставок до п’явочок, щоб вони розжиріли...
Товстий, неповороткий Карабас Барабас лінувався спускатися донизу, він поманив втікачів жирним пальцем, що нагадував сардельку:
— Йдіть до мене, мої маленькі діточки, мої кохані лялечки...
— Ні з місця! — наказав Буратіно. — Якщо вже гинути — то хай це станеться весело! Пьєро, читай якийсь свій найгидкіший вірш. Мальвіна, регочи на всю пельку...
Мальвіна, попри зарозумілу вдачу, була гарним другом. Вона витерла сльози і голосно засміялася просто в очі тих, хто стояв вгорі схилу. Пьєро відразу склав вірша і заволав несамовитим голосом:

Мені лисицю не шкода —
Вона погана і дурна.
Базіліо кіт не сліпий, —
Він дуже пакісний і злий.

Дуремар, дурненький наш, —
Для всіх п’явочок шабаш.
Ти, професор Карабас,
Став ненависним для нас.

В цей самий час Буратіно несамовито кривлявся і дражнився, розмахував руками, показував свого червоного язика і довгого носа:
— Ей ти, директор лялькового театру, стара пивна діжка, жирний ворок, набитий тупістю, спускайся до нас, — я плюну у твою драну бороду!
У відповідь Карабас Барабас грізно загарчав, Дуремар підняв до неба худі руки, а лисиця Аліса криво посміхнулася:
— Дозвольте звернути шиї цим нахабам?
Ще хвилина, і все було б скінчено... Раптом зі свистом промайнули стрижі:
— Це тут, це тут, це тут!..
Над головою Карабаса Барабаса пролетіла сорока, голосно стрекочучи:
— Швидше, швидше, швидше!..
І раптом, на верхівці пагорба з’явився старий тато Карло. Брови у нього були насуплені, рукави підкочені, а в руках — великий товстий патик...
Він штовхнув плечем Карабаса Барабаса, ліктем — Дуремара, дав патиком по спині лисиці Алісі, запустив чоботом у кота Базіліо... Після цього, нахилившись і дивлячись зі схилу донизу, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно гукнув:
— Мій синку, Буратіно, бешкетнику, ти живий і здоровий, — йди швидше до тата!

БУРАТІНО НАРЕШТІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ РАЗОМ З ТАТОМ КАРЛО, МАЛЬВІНОЮ, ПЬЄРО І АРТЕМОНОМ

Несподівана поява Карло, його палиця і насуплені брови вчинили паніку серед бандитів. Лисиця Аліса заповзла у густу траву і звідти галопом дременула до лісу, лише іноді зупиняючись, щоб почухати спину. Кіт Базіліо відлетів кроків на десять, і шипів від люті, як проколена автомобільна шина.
Дуремар підібгав поли свого зеленого пальта і побіг вниз по схилу, злякано повторюючи:
— Я не причетний, я не причетний...
Але послизнувся, покотився донизу, і з гучним шумом та плескотом шубовснувся у ставок.
Карабас Барабас залишився стояти на місці. Він тільки втягнув голову у плечі, по саму маківку, а його борода звисала з комірця, як водоспад. Здалеку він нагадував пам’ятник всім людським порокам, котрий колись обов’язково-таки збудують.
Буратіно, Пьєро і Мальвіна швидко залізли нагору. Тато Карло брав кожного на руки, і погрожував пальцем:
— От я вам... Бешкетники!
І ховав їх за пазуху. Потім він спустився зі схилу на кілька кроків, і присів біля хворого Артемона. Вірний пес підвів морду і лизнув Карло у ніс. Буратіно висунувся з-за пазухи, і промовив:
— Тато Карло, ми без Артемона додому не підемо.
— Е-хе-хе, — відповів Карло, — важкувато буде, та вже якось донесу вашого песика.
Він поклав Артемона на плече і, крекчучи від важкої ноші, поліз вгору, де все ще, втягнувши голову у плечі, стояв Карабас Барабас.
— Ляльки мої... — пробурчав він, — це театральне майно.
Тато Карло відповів йому суворо:
— Ех, ти! Яким ти став на старості років, з ким зв’язався, — з відомими всьому світу бандитами — лисицею і котом, з недоумком Дуремаром. Маленьких ображаєш! Соромно, професоре!
І Карло пішов по дорозі до міста. За ним, винувато втягнувши голову у плечі, волочився Карабас Барабас.
— Віддай мої ляльки!..
— Нізащо не віддавай! — заволав Буратіно, висунувшись з-за пазухи.
Так вони йшли, йшли. Минули корчму «Трьох пічкурів», де у дверях привітно кланявся лисий господар, показуючи руками на пательні зі стравами. На подвір’ї, туди-сюди, гуляв півень з обдертим хвостом і обурено розповідав про хуліганський вчинок Буратіно. Стурбовані кури йому співчутливо підтакували:
— Ах-ах-ах, який жах! Ух-ух-ух, ти наш друг!..
Карло піднявся на пагорба, звідки було видно море, вкрите срібними смужками хвиль, що рухалися за вітром, і старе місто сірого кольору під спекотним сонцем, і полотняний дах лялькового театру.
Карабас Барабас, стоячи у кількох кроках позаду Карло, пробурчав:
— Я тобі дам за ляльку сто золотих монет, продай.
Буратіно, Мальвіна і Пьєро затамували подих — вони чекали, що відповість Карло.
І він рішуче відповів:
— Ні! Якби ти був доброю людиною, гарним директором театру, я б тобі, так і бути, віддав маленьких чоловічків. А ти, хоч і називаєш себе доктором лялькових наук, професором — гірше за будь-якого крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.
Карло спустився з пагорба і, вже більше не звертаючи уваги на Карабаса Барабаса, пішов у місто. Там на безлюдному майдані, підпираючи стовпа, нерухомо стояв поліцейський. Від спеки і нудьги у нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи.
Карабас Барабас, що непомітно крався позаду, раптом засунув бороду у кишеню, схопив Карло за сорочку і заволав на весь майдан:
— Тримайте злодія, він поцупив у мене ляльки!..
Але поліцейський, котрому було дуже спекотно і нудно, навіть не ворухнувся. Карабас Барабас підскочив до нього, вимагаючи арештувати Карло.
— А ти хто такий? — ліниво спитав поліцейський, я тебе раніше тут не бачив.
— Я доктор лялькових наук, професор, директор великого театру, кавалер вищих орденів, найближчий друг Тарабарського короля, пан Карабас Барабас...
— А ти не кричи на мене, — ліниво відповів поліцейський.
Поки Карабас Барабас з ним сперечався, тато Карло, швидко стукаючи патиком по бруківці, підійшов до свого будинку. Відчинив двері, зайшов у напівтемну комірчину під сходами, зняв з плеча Артемона, поклав на лавку, вийняв з пазухи Буратіно, Мальвіну, Пьєро і посадив їх рядочком на стіл.
Мальвіна відразу мовила:
— Тато Карло, займіться спершу хворим песиком. Хлопці, негайно митися...
Раптом вона у відчаї сплеснула руками:
— А мої сукні! Мої новенькі туфельки, мої гарненькі смужечки залишилися на дні урвиська, в лопухах!..
— Нічого, не турбуйся, — мовив Карло, — я надвечір піду, і принесу твої речі.
Він обережно розбинтував Артемонові лапи. Виявилося, що рани вже майже загоїлися і пес не міг поворухнутися лише тому, що був зовсім знесилений від голоду.
— Мисочку вівсяної каші на молоці і соковиту кісточку, — простогнав Артемон, — і я готовий битися з усіма псами у місті.
— Ой-ой-ой, — бідкався Карло, — а у мене вдома ні крихти, і в кишені ні гроша...
Мальвіна жалібно схлипнула. Пьєро потирав кулаком чоло, щось міркуючи.
— Я піду на вулицю читати вірші, перехожі дадуть мені купу монет.
Карло похитав головою:
— І будеш ти ночувати, синку, у поліцейському відділку, як волоцюга.
Всі, крім Буратіно, засмутилися. А він хитро посміхався, і крутився так, наче сидів не на столі, а на розпеченій пательні.
— Друзі, — досить скиглити! — Він зіскочив на підлогу і щось витягнув з кишені. — Тато Карло, візьми ножа, здери зі стінки цю стару шпалеру.
І він своїм гострим носом показав на вогнище, і на казанок над ним, і на дим, що були намальовані на шматку старої шпалери.
Карло щиро здивувався:
— Навіщо, синку, ти хочеш здерти зі стіни таку чудову картину? Взимку я дивлюся на неї і уявляю, що це справжній вогонь і в казанку вариться справжня бараняча юшка з часником, і мені стає трохи тепліше і ситніше.
— Тато Карло, даю тобі чесне лялькове слово, — у тебе буде справжній вогонь у вогнищі, справжній чавунний казанок і гаряча юшка. Здери шпалеру!
Буратіно вимовив це так впевнено, що тато Карло лише почухав потилицю, похитав головою, посопів, — узяв великий ніж і почав віддирати картину. За нею, як ми вже знаємо, все було затягнуте густою павутиною, на котрій висіли здохлі мухи і павуки.
Карло взяв віника і ретельно обмів павутину. Тоді показалися невеликі двері з темного старого дуба. На чотирьох її кутах були вирізьблені веселі бузі, а посередині — маленький танцюрист з довгим носом.
Коли з нього змели порох, Мальвіна, Пьєро, тато Карло, навіть голодний Артемон в один голос вигукнули:
— Так це ж портрет нашого Буратіно!
— Я так і гадав, — мовив Буратіно, хоча звідки йому було про це знати, і він здивувався разом з усіма. — А ось і ключик від дверей. Тато Карло, відчини...
— Ці двері і цей золотий ключик, — мовив Карло, — зроблені дуже давно якимось невідомим майстром. Подивимося, що заховано за ними.
Він сунув ключика у замочну щілину і повернув... Залунала, неголосно, дуже приємна музика, наче грала весела музична скринька... Тато Карло штовхнув двері. Вони зі скрипом почали відчинятися.
В цей час за вікном почулися важкі квапливі кроки, і голос Карабаса Барабаса заревів:
— Ім’ям Тарабарського короля — хапайте старого шахрая Карло!

КАРАБАС БАРАБАС УВІРВАВСЯ У КОМІРЧИНУ ПІД СХОДАМИ

Карабас Барабас, як ми знаємо, даремно намагався умовити лінивого поліцейського, щоб він затримав Карло. Нічого не добившись, Карабас Барабас побіг по вулиці.
Його велика борода розвівалася вітром, чіпляючись за ґудзики та парасольки перехожих. Він всіх штовхав і погрозливо клацав зубами. Йому услід лунали прокльони, і голосно свистіли хлопчаки, кидаючись гнилими яблуками.
Карабас Барабас прибіг до начальника міста. В цей спекотний час він сидів у саду, біля фонтану, в одних лише трусах, і пив лимонад.
У начальника було шість підборідь, його ніс потонув у рожевих щоках. За спиною у нього, під розлогою липою, четверо похмурих поліцейських час від часу відкорковували чергову пляшку з лимонадом.
Карабас Барабас кинувся перед начальником на коліна і, розмазуючи бородою сльози по обличчю, заволав:
— Я нещасний сирота, мене образили, обікрали, побили...
— Хто тебе, сироту, посмів образити? — обдмухуючись газетою, спитав начальник.
— Мій злий ворог, старий шарманщик Карло. Він забрав у мене три найліпші ляльки, він хоче спалити мій великий театр, він підпалить і пограбує все місто, якщо його негайно не заарештувати.
На підкріплення своїх слів Карабас Барабас витягнув жменю золотих монет і поклав їх у туфлю начальника...
Одним словом, він таке наплів і набрехав, що переляканий начальник наказав чотирьом поліцейським під липою:
— Йдіть за цим шановним сиротою і зробіть все необхідне іменем закону.
Карабас Барабас привів поліцейських до комірчини Карло і заволав:
— Іменем Тарабарського короля — хапайте злодія і негідника!
Але двері були зачинені. В комірчині ніхто не відгукнувся. Карабас Барабас наказав:
— Іменем Тарабарського короля — виламуйте двері!
Поліцейські натиснули, старі трухляві двері зірвалися з петель, і четверо чоловіків, дзенькнувши шаблями, з гуркотом повалилися у кімнату під сходами. Це сталося саме тієї миті, коли у потаємні двері в стіні, нахилившись, зайшов Карло.
Він був останнім. Двері — дінь!.. — зачинилися за ним. Тиха музика замовкла. В комірчині під сходами залишилися валятися лише брудні бинти і розірвана шпалера з намальованим вогнищем...
Карабас Барабас підскочив до потаємних дверей, щосили загрюкав в них кулаками і каблуками:
Тра-та-та-та!
Але двері були дуже міцні. Карабас Барабас розбігся і штовхнув їх своїм могутнім задом. Двері не піддалися. Він затупав ногами на поліцейських:
— Ламайте ці кляті двері, іменем Тарабарського короля!..
Поліцейські обмацували одне одного — хто подряпину на носі, хто гулю на голові, хто розірваного рукава.
— Ні, пане, вибачте, тут дуже важка і небезпечна робота, — відповіли вони, і пішли до начальника міста доповідати, що все зробили по закону, але старому Карло, мабуть, допоміг сам чорт, тому що він втік крізь стіну.
Карабас Барабас від безвиході і розпачу почав рвати на собі бороду, ревіти, вити, як скажений, качатися підлогою по порожній комірчині під сходами.

ЩО ВОНИ ЗНАЙШЛИ ЗА ПОТАЄМНИМИ ДВЕРИМА

Поки Карабас Барабас шаленів і рвав на собі бороду, Буратіно попереду, за ним Мальвіна, Пьєро, Артемон і — останній — тато Карло, спускалися по крутих кам’яних сходах у підземелля.
Тато Карло вийняв з кишені і запалив недогарок свічки. Її мерехтливий вогник кидав від волохатої голови Артемона та від простягнутої руки Пьєро дивовижні тіні, але він не міг освітити темряву там, куди спускалися сходи, і звідки віяло таємничою прохолодою.
Мальвіна, щоб не заревіти від жаху, щипала себе за вуха. Пьєро, — як завжди, ні в тин ні в ворота, — бурмотів вірші:

Скачуть тіні по стіні, —
Не страшні вони мені.
Хай круті донизу сходи, —
В підземелля ми заходим.
Цей таємний темний лаз,
Приведе до щастя нас...

Нетерплячий Буратіно трохи випередив друзів, — його білий ковпачок ледь виднівся глибоко внизу. Раптом там щось зашипіло, впало, покотилося, і почувся його жалібний зойк:
— Сюди, допоможіть!
Артемон відразу забув про рани і голод, і чорною блискавкою кинувся донизу по сходах, ледь не зваливши з ніг Мальвіну і Пьєро. Клацнули його гострі зуби. Гидко вискнула якась істота. Все стихло. Тільки у Мальвіни голосно, як настінний годинник, калатало серце.
Раптом широкий промінь яскравого світла вдарив знизу по сходах. Вогник свічки, котру тримав тато Карло, відразу став маленьким і пригаслим.
— Дивіться, дивіться швидше! — голосно заволав Буратіно.
Мальвіна, рачкуючи задки, почала швидко перелазити зі сходинки на сходинку, за нею цибав Пьєро. Останнім, нахилившись, спускався Карло, час від часу гублячи дерев’яні черевики.
Внизу, там де закінчувалися круті сходи, на кам’яній плиті сидів Артемон. Він задоволено облизувався. Біля його ніг валявся задушений щур Шуршак.
Буратіно обома руками відхилив зітлілу ганчірку, що закривала отвір у кам’яній стіні, звідки лилося блакитне світло.
Перше, що вони побачили, коли пролізли у отвір, — це промені сонця, що розходилися з круглого вікна у високій склепінчастій стелі.
Широкі промені з танцюючими у них порошинками освітлювали круглу кімнату з жовто—брунатного мармуру. Посеред неї стояв дивовижної краси ляльковий театр. На його завісі блищав вишитий золотом великий зигзаг блискавки.
З обох боків завіси підіймалися дві квадратні вежі, розмальовані так, наче вони були збудовані зі справжніх маленьких цеглинок. Високі гострі дахи з зеленої бляхи яскраво блищали.
На лівій вежі знаходився годинник з бронзовими стрілками. Біля кожної цифри на циферблаті були намальовані веселі бузі хлопчика і дівчинки. На правій вежі, — кругле віконце з кольорового скла. Над віконцем, на даху, сидів Мудрий Цвіркун. Коли всі, роззявивши рота, захоплено зупинилися перед дивовижним театром, цвіркун промовив поважно і чемно:
— Я попереджав, що на тебе чекатимуть жахливі небезпеки і страшні пригоди, Буратіно. Добре, що все закінчилося щасливо, а могло бути і навпаки... Ось так...
Голос у цвіркуна був старенький і трохи ображений, тому що колись Буратіно кинув у нього молотком. Навіть маючи столітній вік і вроджену доброту, він не міг забути незаслуженої образи. Тому нічого більше не промовив, — смикнув вусами, наче струшуючи з них погані спогади, і повільно поліз у якусь темну шпарину — подалі від людської товкотнечі.
Тоді тато Карло промовив:
— А я гадав — що ми тут, принаймні, знайдемо цілу купу золота і срібла, — а знайшли лише стару механічну іграшку.
Він підійшов до вежі з годинником і постукав пальцем по циферблату, поруч, на мідному цвяшку висів ключик, він взяв його і завів годинника...
Почулося голосне цокання. Стрілки закрутилися. Велика стрілка стала на позначку дванадцять, маленька — на шість. Всередині вежі загудів, зашипів якийсь механізм, і годинник почав дзвінко бити...
Відразу на правій вежі розчинилося віконце з кольорового скла, з нього вискочила строката іграшкова пташка і, тріпочучи крилами, проспівала шість разів:
— До нас — до нас, до нас — до нас, до нас — до нас...
Пташка сховалася, віконце зачинилося, урочисто і весело заграла шарманка, і завіса піднялася...
Ніхто, навіть тато Карло, ніколи не бачив такої чудової декорації. На сцені був сад. У кронах маленьких дерев з золотими і срібними листочками співали заводні шпаки, розміром з ніготь.
На одному дереві росли червоні яблука, кожне з них було не більше за горошину. Під ними проходжалися пишнохвості павичі і, витягуючи шиї, дзьобали смачні фрукти. На зеленій галявині цибали і буцалися двоє козенят, а в повітрі літали метелики, ледь помітні оком.
Так минула хвилина. Шпаки замовкли, павичі і козенята позадкували за куліси. Дерева опустилися у потаємні люки під підлогу сцени.
На задній декорації почали розходитися намальовані хмари. З’явилося яскраве сонце над піщаною пустелею. Праворуч і ліворуч, із-за бічних куліс, висунулися зелені ліани, подібні до змій, — на одній дійсно висіла змія-удав. На іншій гойдалася, ухопившись хвостами, весела родина мавп.
Це була Африка.
По піску пустелі під спекотним сонцем проходили звірі. В три стрибки пробіг гривастий лев, — хоча він був не більше за котеня, але виглядав дуже страшним. Проскакала смугаста зебра з маленьким жереб’ятком. Перевалюючись, прошкандибав на задніх лапах плюшевий ведмідь з парасолькою над головою.
Проповз бридкий зелений крокодил, — його маленькі хижі очі лише здавалися добренькими. Благородний пес Артемон не втримався, і загарчав на нього.
Пробіг носоріг, — для безпеки на його гострий ріг наділи гумовий м’ячик.
Проскакав жираф, подібний на довгоногого верблюда з ріжками, котрий сильно витягнув шию.
Поважно пройшов слон, великий друг дітей, — розумний, доброзичливий, — гойдаючи хоботом, в котрому тримав велику цукерку.
Останньою, схиливши голову, пробігла підтюпцем брудна, розпатлана дика собака-шакал. Артемон розлючено кинувся на неї, — татові Карло ледве вдалося відтягнути його за хвоста від сцени.
Звірі пройшли. Сонце відразу згасло. В темряві якісь речі опускалися згори, якісь — насувалися з боків. Мабуть змінювалася декорація. Почувся звук, наче провели смичком по струнах.
Спалахнули матові вуличні ліхтарі. На сцені був міський майдан. Двері будинків відчинилися, вибігли маленькі чоловічки, сіли в іграшковий трамвай. Кондуктор задзвонив, водій закрутив ручку, трамвай рушив, якийсь хлопчина скочив на підніжку, поліцейський засвистів, — трамвай звернув у бічну вулицю між високими будинками.
Проїхав роверист на колесах — не більше за кришку від банки. Пробіг листоноша, — як наліпка від коробки сірників — ось якого розміру були у нього газети.
Буфетниця тягнула по ходнику візок з морозивом. На балкони будинків вибігли дівчатка і замахали їй, а вона розвела руками і мовила:
— Вже все з’їли, побачимося завтра.
Тут завіса впала, і на ній знову заблищав золотий зигзаг блискавки. Тато Карло, Мальвіна, Пьєро не могли отямитися від захоплення і здивування. Буратіно, засунув руки у кишені, задер носа, і гордовито мовив:
— Ну що — бачили? Тож недарма я мокнув в болоті у тітки Тортіли, переніс стільки випробувань і небезпек... В цьому театрі ми поставимо комедію — знаєте, яку?
— «Золотий ключик, або Дивовижні пригоди Буратіно і його друзів». Карабас Барабас лусне від заздрощів.
Пьєро замислено потер кулаками чоло:
— Я напишу цю комедію розкішними віршами.
— А я буду продавати морозиво і квитки, — мовила Мальвіна. — Якщо ви знайдете у мене хист, спробую грати ролі гарненьких дівчаток...
— Стривайте, діти, а вчитися коли ж? — спитав тато Карло.
Всі враз відповіли:
— Вчитися будемо вранці... А ввечері — грати у театрі...
— Отож-то, діти, — мовив тато Карло, — а я гратиму на шарманці, звеселятиму шановну публіку. А якщо будемо роз’їжджати по різних містах Італії, правитиму конем та варитиму баранячу юшку з часником...
Артемон, настовбурчивши вуха, прислухався до їхньої розмови, крутив хвостом, дивився блискучими очима на друзів, наче запитував: а мені, що робити?
Буратіно мовив:
— Артемон буде завідувати реквізитом і театральними костюмами, йому дамо ключі від комори. Під час вистави він зможе відтворювати за кулісами гарчання лева, топіть носорога, скрегіт зубів крокодила, виття вітру — швидким обертанням хвоста, та інші необхідні звуки.
— Ну а ти, а ти, Буратіно? — запитували всі. — Ким хочеш бути у новому театрі?
— От диваки, зрозумійте, в комедії я буду грати самого себе і прославлюся на весь світ!

НОВИЙ ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ДАЄ СВОЮ ПЕРШУ ВИСТАВУ

Карабас Барабас сидів перед вогнищем у гидкому настрої. Мокрі дрова ледь тліли. На вулиці накрапав дощ. Дірявий дах лялькового театру протікав. У ляльок змокли руки і ноги, на репетиціях ніхто не хотів працювати, навіть під загрозою семихвостого батога. Ляльки вже третій день нічого не їли і скривджено перешіптувалися у коморі, висячи на цвяхах.
З ранку не було продано жодного квитка у театр. Та й хто б наважився дивитися у Карабаса Барабаса нудні п’єси, у виконанні голодних, обірваних акторів!
На міській вежі годинник пробив шосту. Карабас Барабас похмуро пішов до глядацької зали, — пусто.
— Чорти б забрали всіх цих шановних глядачів, — пробурчав він і вийшов на вулицю.
Подивився, протер очі і, від несподіванки, роззявив рота так, що в нього могла б залетіти ворона. Навпроти його театру, біля великого нового полотняного намету стояв натовп, не звертаючи уваги на вологий вітер з моря.
Над входом до намету, на помості, стояв довгоносий чоловічок у ковпачку, трубив у хрипучу трубу і щось вигукував. Публіка сміялася, плескала в долоні, і багато заходило всередину намету.
До Карабаса Барабаса підійшов Дуремар; від нього, як ніколи, пахло болотом і ряскою.
— Е-хе-хе, — мовив він, збираючи все обличчя у глибокі зморшки, — не йдуть справи з лікувальними п’явками. Ось хочу піти до них, — Дуремар вказав на новий намет, — попрошуся запалювати свічки або підмітати підлогу.
— Чий це проклятий театр? Звідки він узявся? — прогарчав Карабас Барабас.
— Це самі ляльки створили ляльковий театр і назвали його «Блискавка», вони самі пишуть віршовані п’єси, самі грають ролі.
Карабас Барабас заскреготів зубами, смикнув себе за бороду і закрокував до намету. Над його входом стояв Буратіно і вигукував:
— Перша вистава нової розважальної, захоплюючої комедії з життя дерев’яних чоловічків. Справжні пригоди про те, як ми перемогли всіх своїх ворогів за допомогою кмітливості, сміливості, твердості духу, і цілеспрямованості...
Біля входу у театр в скляній будці сиділа Мальвіна з гарним бантом в блакитних косах і ледве встигала роздавати квитки бажаючим подивитися веселу і повчальну комедію з лялькового життя.
Тато Карло у новій оксамитовій куртці весело крутив шарманку і посміхався поважній публіці.
Артемон тягнув за хвіст з намету лисицю Алісу, котра примудрилася пройти без квитка. Кіт Базіліо, теж безквитковий, встиг втекти і сидів під дощем на дереві, дивлячись донизу злющими очима.
Буратіно, надувши щоки, затрубив у хрипучу трубу:
— Вистава починається!
І збіг по драбині, щоб грати першу сцену комедії, в якій показувалося, як бідний тато Карло вирізає з поліна дерев’яного чоловічка, не сподіваючись, що це принесе йому щастя.
Прийшов подивитися на виставу і старий столяр Джузеппе. Останньою приповзла черепаха Тортіла, тримаючи в роті почесний квиток з золотими літерами на гербовому папері.
Вистава почалась. Карабас Барабас похмуро повернувся у свій порожній театр. Взяв семихвостого батога. Відімкнув двері у комору.
— Зараз я вас, негідники, відучу лінуватися! — люто загарчав він. — Я вас навчу як треба заманювати до мене публіку!
Він клацнув батогом. Але ніхто не відповів. Комора була пустою. Тільки на цвяхах висіли уривки мотузків. Всі ляльки — і Арлекін, і дівчата у чорних масках, і бородаті чаклуни у гостроверхих ковпаках з зірками, і горбуни з носами, як огірок, і арапи, і песики, — всі, всі, всі ляльки втекли від Карабаса Барабаса.
З криком розпачу він вибіг з театру на вулицю. Побачив, як останні з його акторів бігли через калюжі у новий театр, де весело грала музика, лунав сміх і плескали у долоні.
Карабас Барабас встиг лише схопити маленького пухнастого песика з ґудзиками замість очей. Але тут на нього налетів Артемон, повалив на землю, вихопив песика і зник з ним у наметі, де за кулісами для голодних акторів була приготована гаряча бараняча юшка з часником і смачними пампушками.
А Карабас Барабас так і залишився сидіти в калюжі під дощем. Тепер у нього було багато часу, щоб обміркувати на самоті всі свої погані вчинки, і ніколи більше їх не повторювати.


На главную http://www.stihi.ru/avtor/ut5nc