Мiняти на хибнi не хочеться сутностi

Міняти на хибні не хочеться сутності
Ніжну отруту туманних світань.
Тебе заспокоїли світлі відсутності,
А я зупинилась на краю бажань.
Львівським дощем опадає замріяне
В минуле, майбутнє, але не сюди,
Де мої підбори і кроки, і мрії
Змивають по бруку потоки води.
Щось тепле, наївне, до болю приречене
Проступить крізь камінь замислених стін,
Зникає... І знову пустеля розпечена....
Напевне, колись відчував це і він
За столиком цим у Віденській кав’ярні,
Як згадував ту, що являлась у сні.
Ви, пане, засипали листям зів’ялим
Сторіччя за очі кохані ясні.
За ті файні очі, які легковажили,
А ви все ловили руками той дим.
Допоки ми будемо привидом зваблені
З ясними очима і серцем пустим?
Завіщо ж так солодко ви заблукали
У нетрях ілюзії, диму і сну?
І ви б зрозуміли, якби пригадали,
Чому я до ранку тепер не засну.
А знаєте, тут у нас ніц не змінилося –
Люди так само закохані в дим
І ладні за напад солодкого болю
Сплатити свій спокій в довічний кредит.
Легкою ходою з кав’ярні виходите,
Не скажете ніц, бо насправді сама,
Отруєна кавою, спогадом, поглядом
Сиджу у кав’ярні, якої нема.
В химерному світі, де похибка сутності –
То є показник невідомий, нажаль...
У світі, де любиш ти світлі відсутності,
А я шаленію від сліз і бажань.