Я з малку чую тихий шепіт трав
Дзвінкі пташині голоси в дібровах
Вони щебечуть ніби для забав
На різних милозвучних дзвінких мовах
І кожен має мову з них свою
Найкращу найріднішу і прекрасну
Хоча і володіє другою
Та незабуде він свою все ж власну
І кожен дбає про її красу
Про чистоту і щирість у вимові
Несе у кожнім звуці доброту
Не тільки в звуках, навіть в кожнім слові
Така любов до рідної землі
До поклику своєї крові
Лунає крізь степи і крізь гаї
І завмирає серце від любові
Так шкода що ми люди не птахи
Що не лунає шана в світі слову
Що ми недбало линем у віки
Обрікши на загибель рідну мову
06.03.06
Слово
© Copyright: Маньковская Надежда, 2009
Свидетельство о публикации №109081806451
Свидетельство о публикации №109081806451
Рецензии