Мамочка

Немає більш щирої втіхи,
Ніж чари веселого сміху
Рідненької матінки мої
У вечір і літній, й зимовий.
Більш радості, мабуть, немає,
І серце тріпоче, співає,
Як чує матусину ласку
Й чудесную слів її казку.
Найбільшеє щастя на світі –
То – мама. Крізь роки й століття
Це слово промчить і не згине,
Як пташка до сонця полине.
Чий голос ми носимо в серці,
Як струмінь живлющий озерця?
«Найкращий, - хитне листом віття, -
Матусин, єдиний на світі.»
Чий сміх, наче пісня, лунає
Веселим дзвінким водограєм?
Відкаже вам кожна дитина:
«Матусин, найкращий, єдиний…»
Збігають у далеч хвилини,
Срібляться тонкі павутини, -
Відмовлять вам вранішні роси:
«Це – мамині сивії коси…»
Криштальні хлюпочуть озерця,
Прозорість їх горну до серця.
Тремтлива зоря вам зшепоче:
«То – мамині яснії очі…»
Зшелесне вам кожна травинка:
«У кожную мить і хвилинку
Зігріє, з’явившись на гук,
Тепло рідних маминих рук…»
Цілюща джерельна краплина
Бринить, що найкраща, єдина,
Це – рідна матуся моя.
Про неї – пісні солов’я,
Про неї – відгомін водиці
Небесної сині криниці.
Про неї – зітхання зорі
І подих нечутний полів.
Із кіс її сивої рані
Лягають над полем тумани.
Для неї землиця квітує,
Водиця джерельна струмує;
Струмок жебонить, сонцем грає,
Як мамину пісню співає.
Стежина, поросла травою,
Радіє, не знає спокою,
Леліє матусині ноги
Й веде до зажданних порогів,
У отчому рідному краї
Барвінком весна розквітає…
Й плекають, росою умиті,
Троянди пелюстки, щоб ввити
Голівку ясним ореолом
Пахким. Тихо шепчуть у полі
Волошки з волоссячком житнім:
«Хороша…Найкраща на світі…»
Їй Всесвіт дарує з зірок
Сліпучий, мов перли, вінок.
Для неї вбирається квітом
Весна, як мандрує по світі.
Для неї жовтіє колосся,
Мигтить Вероніки Волосся.
Про неї курличуть землі
Як в вирій летять журавлі.
Для неї червона калина
Шумить про тугу журавлину…
Я чую мелодій цих звуки,
Цілуючи мамині руки.
1990 р.