Доля

Доле…Доленько людськая,
Легіт журавлиний,
Чи ти чула, чи ти знаєш
Пісню лебедину?
Чи ти бачила? – Калина
Вбирається цвітом,
А у полі берізонька
Колихає віттям.
Жайворонок на тім гіллі
Про день новий мріє,
Гай широкий на дозвіллі
Шумить, зеленіє…
Доле… Доленько людськая,
Ніжная ромашко,
Чи ти бачила, чи знаєш.
Як без тебе тяжко?...
******
Жила в світі одинока
Людськая дитина.
Як не глянеш на всі боки-
Тяжко сиротині;
Ніхто її не спитає, ніхто не зжаліє,
Чого серце не співає,
А тугує, мліє,
Чого усмішка не красить,
Мов сонечко воду,
Миле личко, душу чисту,
Ту дівочу вроду?
Хто сам сиротою виріс,
Зрозуміло стане,
Як жилося поміж людей
Сердешній Оксані…
А хто виріс у достатку,
Яке тому діло,
Що комусь дістались в спадок
Краса лиш і мрія?..
Кому все одно, байдуже,-
Той і гляне боком,
Ще й скубне жорстоким словом,
Немов ненароком…
« Скажи мені, зоре ясна,
Серце моє миле,
Чому світ увесь не красний
Душі незрадливій?
Дала мені моя ненька
Все, що в неї було,
Та й пішла собі навіки,
А щастя – забула…
Скажи мені, моя мамо,
Чом біди доволі?
Покажи мені промінням
Шлях до мої долі…»
Так при зорях в нічку темну
Оксана тужила
І про все тяжку, буремне
Казала, як жила.
Виливала болі денні
І нічні, що були
Та й, незчувшись, на зеленій
Травиці заснула…
…Тепле сонце,небо ніжне
Заглядають в річку
Диво-квітка білосніжна,
Переспавши нічку,
Купається у промінні,
Блискотить росою,
Милується ніжним листом,
Немовби косою.
Все живе, тремтить і дише
В ранковому русі…
А назустріч Оксаночці…
Боже ж мій!.. Матуся!...
Така ж гарна, ніжна, добра,
Достемно, як й була!...
Гей, побігла дівчинонька
 Й враз про все забула!
« Як же ж я тебе, матуся
Рідная, чекала…
Все, що було – сон поганий…
Неначе я спала…
Ти ж мене, моя пташино,
Більше не покинеш?
Пішли з мною у хатину,
З дороги спочинеш…»
«Як же ж я, моя хороша,
Бачити хотіла
Тебе, моя Оксаночко,
Дитиночко мила…
Я на хвильку…» «І знов підеш?
Не треба! Не треба!...
Чи… ти, може, прийшла і звеш
З собою, до себе,
В край, де щастя журавлине,
Де ти живеш нині?...»
« Та зачекай, моя доню», -
Матуся дитині. -
«Запам’ятай тепер, Оксаночко,
Якщо лиш захочеш,
То сама знайдеш талан свій,
Доленьку дівочу.
Якщо себе не зжалієш,
Так же, як донині,
Якщо тільки лиш зумієш
Пройти по стежині
Свої долі. Та чи стане
В тебе, рідна, сили
Полинути шляхом раннім,
Оксаночко мила?»
«Стане, мамо! Стане серця,
Вистачить і міці!
Що мені біди озерце,
Як купалась в річці?
Скажи ж мені, нене рідна!» -
Скрикнула Оксана.
Раптом…Дивиться – і сліду
Нені не зосталось.
«Де ти, мамо?!...Чом кидаєш?!
Де ота стежина?!»-
Й… прокинулась, лиш почувши:
«Там… За гаєм …синім…»
«Мамо.. Мамо мила… Боже…
Все навкруг співає,
Як й вві сні все. Ранок гожий,
Лиш нені немає…»
Заридала дівчинонька,
Нещасна дитина,
Та хто втішить? Нема кому
Втішить сиротину.
Сльози, сльозоньки дівочі,
Рясні та тяжкії…
«Нащо плачуть ясні очі?
Чом сльози гіркії?»
«Хто це?!» - скинулась Оксана.
«А… Це ти, Іванку…
Та… Нічого».- Втерла краплі,
Підвелася з ганку.-
« Не дивись, козаче, пильно
На дівочі сльози,
Іди собі, не спиняйся
По своїй дорозі,
А я по своїй полину,
Хоч вона й далека…
Йди, Іванку, не дивися…
Нехай буде легка
Твоя стежка, твоя доля,
Хай щастя не кине,
Бо нещастя – полин гіркий…
Йди… І я полину…
Прощай, Йванку…»- Та й побігла.
«Оксано, Оксано…
Куди ж то ти полетіла,
Пташко моя рання?..»
…Довго козак вслід дивився
На сіру дорогу.
«Хай тобі стежина легка
Стелиться під ноги»,-
Сказав тільки, як дівчину
Вже не видно стало.-
«Щоб й ти в житті не сльозини,
А доленьку мала.»
…Ох, Оксано, Оксаночко,
Босі ноженята,
Горе тобі, бо не маєш
Ні мами, ні тата,
Маєш тільки вишиванку-
Сама ж її шила,
Візерунок зрання- ранку
Голкою ложила,
Та ще чорні бровенята,
Ясні чисті очі,
Чорну косу до пояса,
Стан стрункий дівочий.
Серце добре, світлу душу,
Квітку-губенята,
Ніжне слово, пісню щиру,
Вмілі рученята
Й більш нічого. Та ще журбу
Важку біля серця
І слізоньки, що хлюпочуть
З оченят- озерець.
Ну, не плач, моя хороша,
Втішся, моя мила,
Бо твій шлях пил припорошив,
Тобі треба сили.
Знаю, добрая Оксано,
Що тобі нелегко,
Та час іде, вже нерано
Й синій гай далеко…
*****
Чи це так швидко час біжить,
Чи відпочити сонце хоче?
Незчулась пташка, як та мить
Прийшла, коли усе співоче
В свої гніздечка спать лягає,
Лиш соловейко ще при зорях
Не спить, витьохкує-співає
Про свою мрію неозору.
Вечірня зірка вже давно
Зійшла на обрій подивиться,
Як засинає міцним сном
Усе: ліс, річка і землиця.
А де ж наша сиротина,
Ніжная Оксана?
Чи іде ще по стежині?
Але вже ж нерано…
Довго, довго йшла небога,
Куди очі бачать.
Часто чула ще дорога,
Як дівчата плачуть.
Стомилася чорнокоса,
Посмутніли очі…
Вже на трави впали роси…
Чувся прихід ночі…
Вже пора було подумать
Дати ноженятам
Відпочинок. Повечерять
Й взагалі поспати.
Але що ж поїсти нині?
Нічого ж не взяла…
Як ішла, то ще по днині
Ягід назбирала.
З джерела води попила,
Прогнала утому,
Личко гоже своє вмила -
Та й усе по тому.
Видно, так уже й прийдеться
Переночувати.
А де нічку буть? Знайдеться,
Буде де поспати:
Он яке широке поле
Розляглось довкола.
Вітерець гуля на волі,
Трави гне додолу.
Сіла бідна сиротина
На свою постелю.
Відтепер, мабуть, надовго
Така їй оселя.
Нагадала, що ще ранком
Біля хати була, подумала про Іванка
Й, зітхнувши, заснула.
Довго зорі милувались
На нашу дівчину,
Тихо трави колихались…
Нехай відпочине
Сердешная Оксаночка,
Завтра – знов дорога
Вслід за сонцем яснесеньким.
Дружнії пороги
Ще не скоро пострічає
Людськая дитина,
Ще не скоро пострічає
Долю сиротина.
Завтра ранок посміхнеться,
Барвами заграє,
Дівчинонька підведеться,
Усе нагадає,
І піде, щоб знов зустріти
Вечір, ранок, вечір…
Леліятимуть довго квіти
Її ніжні плечі,
Поки темний гай не прийме
Її на гостину,
Зашумить і приголубить
Чорняву дівчину…
*****
Місце те лиш зветься гаєм,
Справді ж – ліс дрімучий.
Як не глянеш – кінця- краю
Не видно. Могучі
Дуби, мабуть, вже давненько
Не чули ні слуху,
Ані звістки маленької,
Ні людського духу.
Серед лісу похмурого
У хащах високих
Заховане, мов за мурами,
Озеро глибоке.
Заквітчане все лататтям,
Листом, осокою…
Біля озера – поляна.
Поросла травою.
Над водою похилились
Зелені вербиці,
Нагнулися. Зажурились.
Неначе сестрицю
Виглядають, щоб погратись
Укупі з журбою,
Викликають уквітчати
Листячком з росою.
Але тая їх сестриця –
Лісовеє диво,
Русалонька-чарівниця,
Немов незлобливо
Забавляється лататтям
І усяким квітом,
З баговиння шиє плаття,
Грається із віттям
Вербиченьок. Вітер чеше
Її русу косу,
Блискавиця вогник креше,
Відсвічують роси
Діамантами, мов зорі,
Що з неба схилившись,
Заглядають у озерце.
Поглядом спинившись
На поляні все живеє
Застига навіки,
Немов мертве. Отакеє
Твориться без ліку
На поляні. Чарівниця
Тішиться, лоскоче,
Хлюпотить на все водицю
Й пустить, як захоче
На воленьку, мов ласкава
Й добра королівна,
Про яку на весь ліс слава
Котиться безслівна.
Але поміж тим й недобре
Буває в озерці,
Бо не має русалонька
Ні душі, ні серця.
Отак вона здавна жила,
Подружок не мала,
В ночі місячні тужливі
Танки танцювала,
Отак вона зроду-віку
Лісом володіла
І, граючись із чим-небудь,
Жаліти не вміла.
Вже немало подорожніх
Вона звела з світу,
Не одному козакові
Вкоротила літо.
Але все частіше люди
Ліс цей обминали…
А Оксана… Оксанонько,
Якби ж ти це знала,
Яка доля тут чекає
На тебе, дівчино,
Повернися! Ні, не чує…
Іде без спочину…
Зупинися!... Невже серце
Тобі не курличе?
Не тугує?.. До озерця
Все сильніше кличуть
Оці вогники болотні,
Вогні лісовії,
Слуги вірні русалоньки
І такії ж злії…
Ні…Вже пізно. Чарівниця
Побачила жертву.
Боже ж мій, Оксаночко,
Невже тобі вмерти
Тут прийдеться на поляні,
Від русалки згинуть,
У краях оцих незнаних
Божий світ покинуть?!
 Невже доля отакая
Бідній сиротині,
Дівчиноньці, що не знала,
Щастя навіть днини?..
Простягла русалка руки,
Пригорнуть хотіла,
Поглянула ще раз зблизька
Та й …оторопіла…
Ще ніколи в житті своїм
Не бачила вроди
Отакої хорошої.
Навіть сині води
Не такії чисті й добрі,
Як дівчини очі.
Стало диво лісовеє
Й забуло що хоче.
Нагадало, як тужило, прокинулась мрія
Мати подругу в озерці…
Й вірити не сміє
Чарівниця, що здійснилось
Те, чого бажала…
А що ж наша Оксаночка?
Чи бачить? Не знала,
Не відала дівчинонька,
Що, як тільки ступить
На поляну, злії чари
Білий світ заступлять,
Обпутають тенетами,
Немов павутинням,
Заховають, взявши пам’ять,
Углиб баговиння.
Зареготала русалонька
Від такої втіхи,
Захитались вербиченьки
Від страшного сміху…
Затьмарилось синє небо
В ясних оченятах,
Похилилась чорнокоса…
«Спати, нене… Спати…»
Похилилась і заснула.
Довго, довго спала…
Аж ось поки русалоньці
Журливо не стало
Серед мулу, як заглянув
Місяць у водицю,
Поки вітер не подихав
На віття вербиці.
*****
«Вставай, прокинься, пробудися!
Доволі спать, поглянь навколо!
Разом зі мною пожурися,
Разом зі мною стань у коло!»-
Русалонька будить, будить…
Весела, сміється, починає танцювати…
Оксані ж здається,
Що це тільки сон химерний,
Що це тільки сниться…
Але чого ж серце квилить,
Чого тяжко спиться?
Чи це душа біду чує,
Тугу накликає?..
А русалка щось мудрує,
Із водою грає:
«Подивися, пробудися,
Поглянь: місяченько
На поляну задивився,
На твоє личенько.
Пограймося, похитаймось
На вербовім гіллі,
Потанцюймо, поспіваймо
Вночі на дозвіллі;
Полоскочімо вербиченьки,
Хоч вони й тужливі -
Це все твої сестриченьки,
Хоч і мовчазливі.
Пограймося, потанцюєм
На вербовім вітті,
Заквітчаймося лататтям
Й папороті цвітом!
Заглянь у синю водиченьку,
Умий ясні очі,
Зазирни в мої світличеньки
Зелені дівочі.
Іди, сестро, подивися
На свою ту вроду…» -
Дівчиноньці русалочка,
Тягнучи у воду.
«Тут у мене вже багато
Подружок гостює,
Але їм лиш тільки спати,
З ними не станцюєш.
Подивися – он хороший
Козак похилився,
 Із дороги завітавши
Й трошки зажурився.»
Поглянула Оксанонька…
Боже ж правий! Люде!
І неначе з оченяток
Упала полуда.
Боже ж милий, де це вона?!
Чи вдень це, чи ранком?
І чого це до вербиці
Схилився Іванко?
«Що, сподобавсь козаченько?
Можу здарувати!
Тільки щось він дуже млявий,
Не хоче вставати.»-
Зареготалась русалонька,
Чуючи утіху
Превевелу. Дівчиноньці ж
Зовсім не до сміху.
Ох, Оксано чорноброва,
Якби ж це ти знала,
Як серденько козаченька
Навік зчарувала
Та й покинула. Побігла,
Навіть не спинилась,
Не глянула, попрощавшись,
Серце ж зажурилось,
Защеміло, заболіло,
Чуючи недолю,
Полинуло за тобою
Й попало в неволю
До русалки. А та в танку своїм
Козака приспала
І від сонця під вербою
Вранці заховала.
«Що, сподобавсь козаченько?
Можу розбудити,
Тільки...» « Русалонько, сердешная,
Що хочеш зробити?!»
«Та не знаю ще. А що ж бо
Мені за це буде?»
«Що ти хочеш?» «Подумаю,
Хай вітар остудить
Моє личко... Почекай-но,
Личенько...Личенько!
Чиж віддасиш свою вроду,
Як я козаченька
Розбурхаю і пробуджу,
Чи ж віддаси очі
За козака молодого
І брови дівочі?»
О, підступна, жорстокая
І злая русалко,
Як не мала в своїх грудях
Душі й серця змалку,
Так й не буде в тебе жалю,
Доброю не станеш...
Береш в сироти останнє...
Що ж ти їй зоставиш?..
«Ну, подумай, подивися
На зорі ясненькі,
А я піду причепурюсь
У воду синеньку.» -
Та й пірнула, підступная,
В свої володіння,
І не мучать чарівницю
Думи і сумління.
Як не було їх у неї.
То так і не стане...
«Боже, що ж мені робити?...»
«Оксано... Оксано...»-
Зашуміли раптом верби
Гіллям зелененьким.
«Подивися, послухай лиш,
Схід сонця близенько.
Заговори русалоньку
Хвильку на світанні,
Хай на неї не зіронька,
А сонечко гляне...
Не вір словам підступним тим –
Напустить оману,
Не відпустить козаченька
Й тебе задурманить...
Стоятимеш вербицею
У тяжкій неволі
Й проклинатимеш навіки
Своє щастя-долю...»
Зажурилась Оксаночка
Та мало не плаче:
«Чом же ти не додивився,
Молодий козаче?..»
Ох, Оксано ясноока,
Забула... Блукала
Й ти по лісі, спала роки
Й пам'яті не мала!..
«Втішся, мила...Недалеко
До сонця світанку.
А тоді... Тоді побачте...
Ти і твій Іванко...»
«Ну, що надумала дівчинонько?
Чи козак, чи врода?»
«Ще не знаю. Потанцюймо,
Нехай світлі води
Мені відповідь підкажуть...
Почекай годинку...»
«Нема коли нам чекати
Навіть і хвилинки!
То чи згодна? Кажи лишень:
Козак чи ж бо очі?»
«Козак...- мовила Оксана.-
Він мені дорожчий...»
Засміялась чарівниця
Сміхом ненависним,
Простягнула руки... Раптом
Промінь сонця зблиснув!
Загуділо серед лісу.
Наче дзвони мідні,
Грім ударив й чари злісні
Згинули безслідно.
Зашуміли вербиченьки
Листом зелененьким
І постали, чк дівчата
Юні, молоденькі.-
Бо то всеє зла русалка
Біди наробила,
Як пропала, то не стало
Чарам більше сили.
Посвітлішав ліс під сонцем,
Ожив, розступився
Й серед нього шлях широкий,
Рівний простелився
До людей, у поле чисте,
Що вдяглося в шати,
У волошки, мов в намисто,
До рідної хати...
...Отак ото дівчинонька
Доленьку шукала,
Отак милая Оксана
Щастя здобувала...
Отака судилась доля
Бідній сиротині
Нелегкая. Живуть з милим,
Може і донині...
*****
Доле, доленько людськая,
Легіт журавлиний,
Чм ти чула, чи ти знаєш
Пісню лебедину?
Чи ти бачила? Калина
Вбирається цвітом,
А у полі берізонька
Колихає віттям.
Розказує про дівчину
Та про її долю.
Розчісує вітер коси
Берізоньці в полі.
Соловейко в гаю тьохка,
Про день новий мріє.
Поля житом милуються,
Колосся леліють...
Біла тонка берізонька,
Що зроста на волі...
Чи їй добре під сонечком
У чистому полі?...
Чи завжди для неї пісня
В дощика знайдеться?...
Про це колись зовсім інша
Легенда складеться.
1990р.