Епiфанii

               

                ІМАНТC ЗІЕДОНИС





                ЕПІФАНІЇ 







Якщо з’їси кусочок білої жаби, то зможеш розуміти мову пташок та звірів.

                Латиське народне повір’я

















                Від автора

     Критики говорять: то не є есе. Можливо їх можна було б назвати капризами? Але поняття “каприза”майже завжди розуміють, як поняття “вереда”. Не можу згодитися з тим, що коли писав цю книгу, то мені  хотілося вередувати. Так прийшов до назви “епіфанії”. Epiphaneia є слово з грецької мови – відблиск, прозріння. Епіфанії – це жанр, який ще дуже мало згадується в історії літератури, це маленькі імпульси, маленькі сполохи, світло яких особливо яскраво висвітлює деякі миті життя. Часом ці імпульси можуть здаватися суперечливими, часом, ну, як вже  імпульсам і належить, вони такі і є, але загальний хід всіх імпульсів є від народження до перенародження. Нехай вас не лякає слово Смерть, нехай вас не лякає тягар самоборотьби, перемагають ритми народження. На написання цієї книги мене натдихнула світла, оптимістична ритміка латиських народних пісень та сьогоденні складні, навіть кібернетичні пошуки синхронізації та гармонії.
    “...На мою думку найцікавіший аспект самоупорядкованих систем є пов’язаний з системами, що упорядковані в ритми,” – говорить родоначальник кібернетики Норберт Вінер. Здається, таке  примітивне народне повір’я говорить: “Якщо хочеш мати сірих козенят, то веди козу до козла ввечері, якщо білих – то вранці.”
   То тоді вже робіть, як знаєте. 


                Імантс Зіедонис















                1
                Передмова

    Вперше епіфанії я взяла в руки тоді, коли старшому синові їх потрібно було вивчати в школі. Мене здивувала його гостра реакція на прочитане. З перших сторінок зрозуміла, що це щось таке, чого в моєму житті ще не було. Суперечки з сином ні до чого не привели. Я зрозуміла, що він ще  не бачить і не чує. Тоді я сказала йому:”Підрости.”  На випускному іспиті з латиської літератури він, один з усього класу, вибрав тему твору: ”Творчість Іманта Зіедониса”.  Ця тема вважалася найскладнішою.
  Протягом багатьох років, час від часу я поверталася до цієї маленької книжечки. Читала латиською мовою, а в голові паралельно рядочки звучали  рідною - українською. Було жаль, що ЦЕ є тільки у латиського народу. Багато разів виникала думка:”Взятися, перекласти”- але, мабуть, ще не була готова до того.
    Одного разу дивилася по телебаченню  інтерв’ю з Імантом Зіедонисом, під час якого, він сказав, що хотів би, щоб його “Епіфанії” та “Кольорові казки” були надруковані іншими мовами, і якщо його чує хтось з перекладачів, то нехай відгукнеться.
    Наступного дня ми зустрілися. В його очах я бачила настороженість та недовір’я. Мабуть єдине, що гріло його серце, так це те, що я на той час працювала перекладачем в посольстві України в Латвії.
    Під час  однієї з наступних зустрічей я прочитала йому декілька, уже перекладених українською мовою, епіфаній. Його очі спалахнули:”Гарно! Це так гарно! Мова ллється. Ллється, як лісовий струмочок. Кому ми це можемо прочитати?”
   Слово, знак – це є не тільки носії інформації, але й носії енергії. Я мала сміливість взяти цю перлину латиської літератури і донести її до вас. Я намагалася зберегти форму, побудову, прядок слів (місцями такий незвичний навіть для латиської мови), розділові знаки, інтонацію, бо все це - носії енергії.
    Всього є три книги “Епіфаній”Іманта Зіедониса. Сьогодні до вашої уваги пропонується перша книга, перші епіфанії. Прийміть їх, якщо ви вже виросли, ростіть разом з ними і нехай вони вростуть і проростуть  в вас, як це сталося зі мною.

                Валентина Силава






                2   

                * * *


   Ще дуже рано. Сонце ще не відкрило очі. Мати ще не почала колихати мою колиску. Батько ще не йшов до коней. Сплять черевики за дверима, сплять пороги і доріжки.
   В шпаринах дощок підлоги ще спить вчорашній день. На єдиному зітханні сплять посудні рушники і одне сварливе слово  тліє в пічному попелі. Та вечірній сон переходить вже у вранішній сон і прокидається капелюх на столі. Капелюхи прокидаються разом з півнями. Ще дуже рано. Я відчуваю, як мене вітають капелюхи на вішалці і ось мені вже треба йти.
   Мене ще зовсім немає. Я ще ніколи не йшов, ще не доторкувався до ручок дверей, ще не співав у вранішній росі. Я ще, навіть, не бачив сонця. Мені говорили, що воно встає рано вранці, між третіми та четвертими півнями, чи може поміж якимись іншими півнями, можливо я переплутав, але той час уже близько, бо чоловіки у сні перестали хропти і порожевіли фіранки на вікнах.
   Я переступив свій перший поріг, від чогось нерозгаданого, від того, чого ще не було, через поріг у вранішній туман – це є моє дитинство.
    Сонця ще ніде нема, ще дуже сиро і доріжка веде в туман. Першим в білому тумані я побачив колодязь. То перша доріжка веде від порогу до колодязя. Це я запам’ятаю: зліва – горобина і справа – липа, доріжка тверда, витоптана, з зеленою травичкою на узбіччі і другої дороги нема. Це я  запам’ятаю.
   У колодязі є вода. Я перехилився через край, десь там у глибині віддзеркалює вода. Я кличу: “А-а-а!”   Мені відповідає, неначе співаючи, – голос йде назад, як від хору Чорних півнів. З колодязьного журавля звисає  дивна колиска. Колишеться відро. Хто ним черпає, якщо тут немає жодної людини? Кому потрібна ця вода там у глибині?
    І тоді відчиняються двері хати, виходить мати й говорить,
 - Скоро встане сонце.
   І скоро будеш ти, мій сину.                               



               







                3
               
                *  *  *

   Вдягніть білу сорочку і пишіть вранці. Пишіть доки ви молоді. Рідко хто зберігає кохання до старості. Вдягніть білу сорочку і копайте землю. Вдягніть білу сорочку і почистіть  черевики своїй матері.
    Вдягніть білу сорочку, коли у вас немає гостей. Залишіться один. Радійте за себе. Залишившись один, я почуваю себе без кінця розхвильованим, неначе попав в визначне, відоме, порядне людське товариство,-  сказав один мудрець.
   Вдягніть білу сорочку і пишіть для молодості. Вона приходить з метеликом в косі. Вона співає сопрано в хорі середньої школи. І в неї є білі черевики. Щось сталося. Щось сталося з ліщиною. Ти стукнеш і вона задимиться золотим пилком. Чи й раніше так було?
   Чи ти падав перед сонцем на коліна? Я, вродливий татарин, це робив на вершині Ай-Петрі під вітром і снігом, і поряд було сонце в прекрасних очах моєї татарки. О, велике сонце, подякуй моєму батькові й моїй матері, які дали мені любляче серце. Подякуй їхнім батькові й матері. У нас теплі руки, ми пробудили один одного, ми стали зрячими.
   Чи надовго? Чи довго ми будемо зрячими? Доки Гріг дограє казку Солвейги? Доки лососі будуть підніматися проти Амурської течії, будуть гнатися в Уссурійські струмки і залишати в піску золоту ікру?
   В тебе прозорі пальці, я бачу через них сонце і пульсування крові. Срібляні лососі і золота ікра є в твоїй крові. Чи довго?
   Вдягніть білу сорочку, доки ви ще молоді. І копайте землю. Копайте землю так, як до вас ще ніхто не копав. Світ знемагає без тепла. Та рідко хто зберігає кохання до старості. У вас теплі руки, а в когось вони замерзли. Хто до кого підійде першим?









               





                4

                *  *  *
   


...Обійти кругом... Це все одно – обійти кругом квітки, чи обійти кругом моря. Квітка така ж велика, як море. Не бігти прямо в море, не брести в квітку, не лізти в чужу душу, але йти близько поряд, обійти кругом, залишитися поруч.
   Вдень море повне світла, його йому дає небо. Вночі море повне тепла, його йому дає день. Літньої ночі я йду по березі моря і від нього йде тепло. Я йду по самому краєчку з розкинутими, як крила, руками і одна рука знаходиться на землі в північному тумані, а друга – над морем. Це є те, що я називаю близькістю. Це Є те.
   Я йду кругом моря в вітряну ніч. Хвилі йдуть з темноти моря, я їх чую, але ще не бачу. Тоді вони зашумлять, на мілині заблищить біла стрічка, неначе  рядок білих зубів в посмішці, і згасне. І знову темінь. Нема ні берега, ні далини, є тільки темінь без глибини і лиш знову й знову білі стрічки хвиль заблищать, засміються. Рядок білих зубів.
   Близькість моря.
   Чи ви шукали вночі серед лугу купу сіна чи стіг сіна? Ти ввійди в лугову темноту, витягни руки і витягнутими руками слухай, звідки йде тепло. Ти пройди ще декілька кроків і, як в дитинстві, як в дитячій грі, неначе шукаючи щось сховане, а хтось тобі говорить: ”Тепло... гаряче...гаряче...”   
   Ти витягни руки вліво і звідти йде тепло, велике, як стіг сіна. Та перед тим, як я ввійду в це тепло, я обійду кругом купи, по її невидимому кордону, по її святому німбу – по тому кордону, де закінчується її випромінювання.
   Кухар йде по краєчку казана, по краєчку тарілки. Для нього їжа не тільки в повній до країв мисці  чи в повній ложці в ненажерливому роті, але в тому запашному дусі над мискою, в маленьких тайфунах запахів в небі кухні.














                5

*  *  *


   Іноді мені буває дуже неприємно, коли потрібно відразу заходити до чужої хати. Неначе вламуєшся в чужу ще незрозумілу душу. Тоді спочатку я обходжу навколо хати. У кожної хати є своє  випромінювання, можливо своя аура. У деяких це випромінювання таке маленьке – трошки навколо вікна, трошки навколо дверей. Від інших хат  воно ллється через паркани, через алеї – чи не за кілометр тобі назустріч. Я йду навколо хати по тому невидимому кордону, де починається близькість хати.
   Далеко проміниться та хата, яка має бджоли.  Вона проміниться так далеко, як далеко сягає дорога її бджіл. То є місця великого випромінювання. Місця великого доброякісного випромінювання. Я б вів сюди дітей класти спати в полудень.
   Хати, біля яких не живуть бджоли, не випромінюють так далеко. Та все одно, коли ти підходиш ближче, то чуєш кудкудахкання  курки, вона знесла яйце.  Я вслухаюся в те, що вона говорить і повністю  розумію її: вона не може залишити його собі, цю гордість, бо яйце й насправді  є свіже і брунатне, з маленькими темними цяточками, а жовток в ньому такий яскравий, неначе апельсин.
   Я ще не заходжу до хати, я  заходжу  до дровітні. Тут ще володарює випромінювання лісу, але запах тирси є остання пісня  дерев, бо з димоходу вже в’ється жертовний дим. 
   Близькість шпака на березі, близькість бусла на дубі, близькість ластівки під стріхою та близькість півоній під вікном. Так хата стає близькою і я переступаю поріг.
   Дитина ще не народилася, але вона вже близько.
   Ти теж близько і я скоро тебе побачу.
   Недалеко бути.
   Близько бути.
   Бути поряд. 
   



 







                6

         *  *  *


   Чи я можу піти на одну хвилиночку... Мені дозволили і я прийшов тільки ввечері. Я не обманював, я не хотів брехати, я забув себе й матір, бо те, що я зустрів, - те було сильніше за мене.
   Море було сильніше. Дюни були сильніші і з усього того дитячого клубка у мене не було сил видертися. Це відчуття  волі – первісне і голопузе! Я забув, що треба йти на обід, я забув, що не можна пускати вогонь в вересові зарості, я забув, що не можна іншому давати в вухо, коли він зруйнував твій пиріжок з піску. Ввечері я прийшов брудний і голодний. Я від всього серця обіцяв більше так не робити, але прокинувся зранку: цю кімнату я знаю, цей двір мені знайомий – тут можна вмерти – так себе стало жаль. Курей  я не пас. Я спостерігав, як вони входять на сторону сусідів і назад вже більше не повертаються. Неначе там є інші черв’яки чи інші грядки з помідорами, щоб клювати. Інші, не такі, як наші. І що вони туди лізуть? Так лізуть же.  Сусідські хлопці відбивали їм ноги геть, давали ковтати насаджені на гачок шматочки хліба, а вони все одно лізли. Чи ж півень, коли вів курей до іншого городу, теж не думав: “Тільки на одну хвилиночку”? Та малина була червона і  росла низько перед дзьобом, колодязь на їхньому дворі був яскраво - зелений і не такий, як наш, і навколо квітника не було сітки.
 
   Один раз я не повернувся.
   Чи краплинка, коли відривається від бурульки, може сказати: “На одну мить” ? Чи стріла  може полетіти на одну мить? Так пішов і я.
   Тепер іде вона.
    Безжалісно? Безжалісно. – Але я тут нічого не можу заперечити. Я знаю миті довжиною в день і дні короткі, як миті. Мені самому було так важко залишитися – з коряжинами  в річці, з камінням в струмку. Я йшов за струмком. Тепер я сам камінь і вона сидить на моїх теплих боках і дивиться на воду. Тут тепло, світить сонце, тут гарно, квітнуть липи і вона мочить свої босі ноги в воді. А вода тече. Це вона обов’язково відчуває. Вода тече й блищить,  відсвічується в її волоссі та очах, і тепер вона встане і скаже: “Чи я можу піти? На одну хвилинку...” Я знаю, що це означає. Вона перебреде на другий берег, там в квітах спить метелик, він підніметься на своїх яскравих  крилах, полетить уздовж берега, летітиме проти течії, летітиме за течією – чи не все одно. – Не може ж краплинка  від бурульки відірватися на одну  маленьку мить. Сніг від неба. Стріла від луку... Тільки на малесеньку мить... Не може ж!
    



                7
*  *  *


   Повна склянка переливається через край, повна кварта піниться через. Чи  ж це можна ставити на порядний людський стіл?
   Я був дріжджами, і я зустрів дріжджі, і ми не знали, що нам одному з другим робити, бо нам було потрібно борошно. Я знав, що дріжджі ніхто не їсть. Люди їдять хліб і п’ють пиво, але дріжджі не їдять, доки вони не знайдуть своє борошно. Мені потрібно розчинитися в воді і змішатися з борошном. Тільки так. Спочатку я був дуже нерозумний, я хотів, щоб мене їли – чисті дріжджі. Нехай їдять захлинаючись, зараз же і з усім обгортковим папером. У тебе теж так було.
   Завжди забагато. Це і є ота нечемність повноти та досконалості, та наповненості.  Як завжди забагато.
   Море завелике. Якби воно було таке велике, як йому потрібно бути, тоді б воно не казилося й не шматувало б берегів.
   Гори також завеликі. Тому в них народжується самотність. Льодовики та обвали є ознакою того, що ці гори хочуть бути меншими.
   Іду в села і іду в міста, споглядаю людей, які мають більше, ніж  їм потрібно. О, переповнення гнівом! О, божевільна! Як ти не вмієш володіти собою! Забагато хоче твій кулак, і твій язик отруйний, як змія. Але  ж плоди гніву – ними насолоджується світ, тільки твої очі їй не подобаються.
  Та переповнення коханням? Чому воно стукає в двері, які не відкривають? Чому воно несе троянди тому, хто їх не хоче? Але воно несе. Піде людина по вулиці, і в ньому буря. Хвилі біжать та нікуди не можуть добігти. Бо немає ні берега, ні каменя об який розбитися. Як довго може бути буря, і як довго людина може бути морем?
   Піде по вулиці гора. В ній є золото, зариті самоцвіти та мінерали. Гарячі джерела. Яка рівнина буде просити її залишитися? “Зламай мою вершину,” – вона просить. “Зрівняй собі до ніг!”, “Зрий мої джерела!” – вона просить. Просить – тихенько і про себе. Іде по вулиці гора, і ніхто не знає, що раптом може вибухнути вогонь та лава. Жінка впаде на коліна, і ви скажете, що вона втратила свою гідність. Чоловік нестиме троянди, але – їх не приймуть. Тоді людина питиме та бушуватиме, і буде робити дурниці. І гора розпачливо велика. І  потрібно зовсім мало, щоб не було відчаю – тільки одну діжу борошна – дріжджам, тільки одну лопату, одну плішню для гори, тільки один камінь, об який розбиватися хвилі.





                8


                *  *  *


    У кожного дня є своє ім’я. Воно інший раз прийде, як мелодійний мотив, зрине, охопить і вже більше не залишає.
    Тирса...
     Машина їде по вулиці, і декілька  дрібок тирси  вітер вирвав з вантажу та й несе по повітрю наді мною.
     Одна дрібка пропала в безмежжі міста, але мені вона пахне цілий день. Тирса для мене є самим суттєвим знаком життя. І зовсім недивно, що запах тирси для мене – від тої домовини. Вона стояла наверху повітки повна тирси, і ми в ній  на місті сучків вибили дірки. Ми наверху повітки гралися в моряків, і смерть діда мені зовсім не здавалася сумною: він поплив і потонув в нашій  домовині хто знає де. Тільки запах тирси залишився.
   Мені подобається, як тирса летить і кружляє. Це мені нагадує ліпсі, болеро, ча-ча-ча.
   Так закручується гудиння хмелю, він хвалькувато закручує колечками кінці своїх вусів, а коли я бачу поросячі хвости, мені стає весело.
  Головне, що я тоді можу багато працювати. Може саме тому, що тирса пахне роботою. Я пам’ятаю старого майстра з нашого села, який робив човни. Його капелюх, його кімната і навіть його собака пахли тирсою.
   Я йду по тротуару і бачу, як свердло врізається в колоду, кругло виносить наверх маленькі кільца, і  старий Міклавс говорить: “Ну, хлопче, відгадай загадку – “Ягнятко с... бабальками.”
   Запах тирси завжди в мене змішується з запахом копченої салаки. Величезні купи риби на дворі фабрики, ми, три хлопці, в кінці купи вбиваємо жердини, за огорожею море, в небі кричать чайки, а внизу важать та солять, та коптять, дим кружляє, і сторож лається в повне горло – обіцяє шкіру зідрати через очі. Мати пахла тирсою і копченою салакою, і бабуся; мені здається, що всі бабусі там, на тому світі, ходять закутані в запах тирси, і коптять старому Петру салаку.
   Тепер входять в моду панелі з тирси. Це мені здається великим злочином. Я собі уявляю малесенькі дрібки дерева, зжаті в пластині поряд з іншими дрібками з іншого дерева і з іншої деревини,  якимось штучним клеєм під пресом склеєні до купи, і тільки цей клей утримує їх разом і ніщо інше. Як незрозумілий шлюб. Як дружба, що тримається на розрахунку.   
   Зрозуміло, що у цього клею є інша формула. В той же час набагато простіша за мою. Формула неорганічної речовини. Але дрібки дерева є органічне з’єднання. Формула дрібок дуба ще не написана. Тирса з берези є моя сестра, така ж жива та органічна, як я. Я цю тирсу знаю і поважаю,  коли, свердлячи сік,  її виривають із живого тіла берези, щоб вона згнила поряд з корінням своєї берези,  стала землею, розчинилася в соку і знову піднялася в

                9

віття, але панелі ми не любимо. Це є механічне з’єднання. Воно плоске. І               
найпротивніший є клей, який утримує разом -  штучне і неорганічне. Мені
подобається тирса, яка відділена від свого дерева, але не втрачає своєї вартості. Корзину плетуть без клею, без гвіздків. Щепка до щепки і з одного дерева. І це так гарно!
   До щепки, що згорає з тріском, я відчуваю таку ж повагу, як і до самої сосни.
   Коли я лежу на купі тирси, мені здається, що кожна дрібка навколо мене дихає – вільно дихає і наповнена самосвідомістю. Як делегати свого дерева на асамблеї чужого світу.
    Мені здається, що кожна з них буде захищати  своє дерево. Організація Об’єднаних Дерев на пилорамах, на сортувальнях та в дровітнях.
    Не дозволять модрину кидати в річку, сплавляти та топити, бо модрина найважче дерево, що росте на нашій землі, і річка його погубить.
    Не віддадуть ясень на дрова, бо ще так багато соснових сокирищ та жердин вигинається та ламається. Дрібка каштану буде захищати права каштану в листяній мозаїці, де поряд з великим листям є маленьке листячко, хоч цього ніколи і ніяк не можуть зрозуміти береза та ялина. Але береза скорботи має право своє віття хилити до долу, тому вона для своєї тирси є найгарнішою березою в світі.
   Коли я лежу на такій купі тирси, то здається, що я знаходжусь в лісі і навколо мене тисячі дерев. І тоді мені здається: якби я був дрібкою, тільки голою дрібкою тирси,  - то й тоді б я не втратив своєї значності, бо я дрібка від того дерева, що має коріння.
    На тій засохлій гілці каркає ворона, а на тій гнучкій - повішена пляшка соку. Я бачу чоловіків з пилками, свердлами та сокирами. Вони йдуть до лісу. Летить тирса. Це є цілий світ. І тирса для мене – це суттєвий знак  життя.
















                10



                *  *  *

     З – під поверхні асфальту висовують голову камені, подивляться чи не йдуть машини, і по одному біжать до ближчих воріт. Сьогодні День великого переселення каменів. Величезними стовписьками вони йдуть з міста до села. В Бабіте, біля залізничного переїзду, ціла кам’яна тиснява, величезні процесії каменів йдуть до Вецаків та по Таллінському шосе до Скулте, до Туї та до Курмрогу. Бредуть в море і синіми кам’яними очима дивляться на сонце.
    Та з моря вилізають зеленобороді  та черепашкові камені і ще не знають в яку сторону йти. Всюди є добре, де нас немає. Може вуж, що обвився кругом каменя на лузі, є тепліший за вугра, що обвився кругом каменя в бухті. Можливо луг квітне гарніше, чим квітне вода. Через піщану косу, з моря , як здоровенні черепахи, лізуть камені. Я спостерігаю велике незадоволення каменів.
      Річки варяться, як під час нересту, спини каменів то з’являються, то пропадають під водою. Камені залишають пороги і через ліси, через луки направляються до великих доріг. Чого на великих дорогах немає порогів? Чого машини  плинуть, неначе водяні блохи по рівні поверхні, а не вирують, крутячись кругом?   
     Я поклав руку на лоба своєму каменю і відчуваю,  який він схвильований. Він збуджено дихає, температура, як в лихоманці, то падає,  то піднімається.
     Я кажу: “Тобі   нікуди не треба йти. Ти є камінь, що лежить на своєму місці. Ні один камінь не має такого гарного місця.”
     Але камені занепокоєні. Всюди є добре, де тебе немає. Тому мій камінь теж такий схвильований.
     Сільські камені тисячами стоять в черзі біля дверей майстерень ювелірів. Вони десь чули, що в годинниках та каблучках теж є камені. Дурненькі сіромахи запитують у годинникових діамантів: “Ну,  як ви туди попали? Як? Чи  може у вас є знайомство в тому годиннику?” Гарні озерні  та дібровні камені фарбують в перукарні свій мох  і виходять звідти  підстрижені та одинакові. Камені з запахом лабазнику, які росли під липами та хмелем, виходять з перукарні і пахнуть “Шипром”.
– Тобі нікуди не треба йти, ти гарний і теплий. Ніде в іншому місці ти не будеш могутніший, ніж тут, - я кажу своєму.
– Бачиш,  скоро навколо тебе розквітне жито. Його сіють тут з давнини.
Але він не дивиться на ті житні колоски, а тільки на сліди, які залишаються після каменів, що вже пішли.
    І так нетерпеливо крутиться годинник на моїй руці. Я чую, як через тікання секунд агітує один з осьових діамантів. Він говорить: “Ми дрібненькі...мені соромно, що ми такі дрібненькі... сьогодні, коли бетонували фундамент...“  і т.п. Я відчуваю, як інші діаманти починають вірити йому, що він може збити ритм мого годинника, мені потрібно зараз щось говорити. Я відкриваю
                11
кришечку годинника, хочу щось сказати, але діамант, який агітував, вискочив
з годинника і вскочив в цементне місиво. Вскочив в цемент, а потрібно було допомогти творити час. Я не знаю чи там в місиві він набагато цінніший,   ніж маленький камінець гравію. Тим, що залишилися, я кажу: “ Ви, діаманти, в шестірнях годинників, ви є вісь часу. Вас неможливо замінити. Стійте твердо та впевнено. Час не повинен хвилюватися. Час повинен бути спокійним.”
    Як незворушно лежать пороги біля дверей будинків та величаво стоять пам’ятні камені на могилах! (Пам’ятні камені дорогим нам людям- це останні пороги, через які ми підемо.)
     Але, якщо хвилинку посидіти на камені перед дверима, можна відчути, що пороги теж  неспокійні. Я запитую:
- Куди ви підете? Де буде краще?
- Там, де тільки чесні кроки заходять до хати.
    І встає поріг і йде собі від дверей. І піднімається сусідський поріг і також йде. І я теж стаю неспокійний в цей день неспокою каменів. Я йду за порогами. Пороги дуже відповідальні камені, і я хочу знати, що вони робитимуть.
    Я йду за ними і входжу до саду каменяра, куди вони всі зійшлися, нові, тільки відшліфовані і старі, вже стоптані. І говорить всіх порогів каменяр:
- Потрібно підвищити, як не самі пороги, то порогові вимоги.
Поріг сьогодні вже не є тільки функціональним атрибутом будівлі. Поріг є ренгеном дому, магічним оком дому.  Особливо це я кажу вам – порогам будинків, що є носіями ідей, порогам академій та порогам художніх палаців. Вставайте, йдіть назад і будьте вищі!
  Я йду поряд з порогами назад до свого дому. Ми йдемо повз  ганки, пороги яких не піднімалися на великі збори і не чули слів каменяра. Я все ще бачу  тисячі каменів, що переходять та перебігають з кращого місця на краще, але йду за порогами. Бо пороги є найсерйозніші камені в цьому світі – найвідповідальніші.
     І, коли заспокоїться день неспокою всіх каменів – сільських каменів, дорогоцінних каменів та біганина каменів бруківки, залишиться ще вимогливий, відповідальний неспокій порогів.
    В кожен дім через поріг я йду з трепетом у серці: ну, а як не пустить?










                12

                *  *  *

     Багато радощів пройшло повз мене. Так само, як і повз вас.  Є такі закономірності, які, шукаючи радощів, ми майже зовсім не використовуємо. Радість допомоги.
    Вийшов з дому по білій дорозі, щоб зупинитися там, де можна щось допомогти. Був час відпусток, відпускні гроші в кишені, всього мені достатньо, тільки хотілося чогось незвіданого.  І так ось я вийшов з дому по білій дорозі і ні своїх ніг, ні рук, ні часу мені було не жаль. Хотілося допомогти.
    Перше, що мене здивувало, було те, що люди є недовірливі. Вони не вірять, що ти, простий перехожий, допоможеш – так безкорисно і незрозуміло чому і для чого. Вони краще кажуть: ”Не треба, не треба... що ви...я вже якось сам.” Інші говорять ще пряміше: ”Ми не маємо чим віддячити вам.”  Інші – зовсім різко: ”Ідіть собі своєю дорогою! Ми й без вас справимося.”  Ну тут вже й зовсім немає чого робити.
    Але можна робити також так: взяти на краю лугу граблі й сказати: “Дуже хочеться допомогти,” – і, не чекаючи відповіді, стати в кінці валу. Якщо працює сім’я, в якій є молода дівка, одна чи дві на виданні, тоді така поведінка молодого чоловіка ще зрозуміла, але, якщо приманки немає, тоді ніхто в такій допомозі не бачить ніякої логіки. Спочатку ніхто нічого не говорить – чи мало чудних на світі?  Наскучить та й піде собі. Та складена одна скирта, зметана друга, і всі починають спостерігати за тобою – чи ж ще не піде геть?  Ні, не йде. Несе оберемок за оберемком. Чудна людина!
    І тоді ти бачиш, хтось з них на лузі – молодий чи старий – підійде до куща, витягне бідончик з квасом і з жадністю, великими ковтками  п’є. Раптом так починає хотітися пити. Якби тепер хтось запропонував тобі попити! Ти вже відчуваєш, як дзвінка, прохолодна рідина стигне на твоєму язиці і кусочки хліба, як холодні коники, співаючи пропливають вниз – і від одних думок тобі ще більше починає хотітися пити. Нестерпно хочеться пити.  Можливо там в бідончику є холодна вода з варенням – в холодній колодязній воді розчинене малинове чи смородинове варення. Чоловік попив і поставив бідончик в кущ. Вся липнева жара горить в твоєму роті, серце таке гаряче і переповнене чеканням, краплинка поту, як сльоза, скотилася по твоїй щоці. Коли б хтось хоч одним оком подивився зараз на тебе і побачив, як сильно ти хочеш пити! Це та велика мить, мить перевірки людської поваги і гуманізму, коли ти побачиш, чи ти  в їхніх очах, як людина, вартий квасу та води з варенням  і чи вони варті твоєї поваги. Ну, вже серце б’ється більше не від

   



                13
жари, а від хвилювання: запропонують чи не запропонують?... І тоді якийсь
голос говорить: “Елвіро, запропонуй нашому помічникові теж попити.”  Ти п’єш, цей незрівнянний курземський квас, кусочки хліба падають в тебе, зупиняються навколо серця, як маленькі білі духи, які махають крильцями. Серце починає битися знову спокійно і впевнено, і ти сам собі посміхаєшся: “І чого ти так дуже непокоївся?”
     І, хоч тебе і вважають чудним, але тепер ти прийнятий, тепер ти вже зрозумілий. Твоя дружелюбність прийнята і твоя допомога прийнята, і коли остання копиця буде зметана, тебе запросять до хати, посадять біля столу, і, якщо собака на дворі буде гавкати, то її заспокоять, і, якщо тобі сподобається, то зможеш заночувати на верху повітки. Ряднину тобі дадуть і ковдру, про паспорт навіть не спитають, тільки попросять, щоб ти не палив.  Під стелею внизу соптиме корова, і вночі у сні навколо тебе зберуться ті самі кусочки хліба – біленькі духи і будуть махати своїми крильцями та співати, і, коли ти прокинешся, буде вже ранок, і ті співаки у сні– насправді будуть півні.
     Але може так статися, що на лузі тобі попити не запропонують. Твою допомогу  сприймуть, як ту, що навіть квасу не варта. Можливо для них не існує правил гостинності, можливо у них в грудях б’ється куркульське серце. Тоді ти будеш, як батрак, так, як неначе чужий. Не будуть  же  всім перехожим сувати бідончик в руки!  Ну, що ж, їх ти теж зрозумієш, і  саме ти залишишся набувачем. Іди далі і допоможи тому, кому потрібно допомогти!























                14
                * * *

        Інколи я реформую кладовища. Зараз вони дуже гарні, особливо у нас, але вони примушують людину думати про нікчемність людського життя. Що висловлюють числа дня народження та дня смерті? Нікчемна арифметика, відрахування з чотирьохзначними числами. Людське життя двозначні числа – 25, 60 чи 83 – однаково кому, чи ідіоту, чи філософу, чи політику, чи кишеньковому злодію. Мені повідомляють, що тут лежить Карлис, який прожив 52 роки, і що за ним сумують близькі. За ним лежать Юстини, Мудите, Альфреди та Мікелі, які також жили якийсь там час, і за ними також сумують. Люди засвідчують свою скорботу однаково, одним реченням на всьому кладовищі. Всюди одне й те саме: “Дорогого небіжчика збережуть надовго в своїй пам’яті глибоко сумуючі близькі.” Ах, ця однакова  та страшна картотека! Виявляється, що  люди  своїми картотеками  кладовищенських хрестів та пам’ятників засвідчують убогість своєї пам’яті. Чи небіжчики вписувалися в таку просту форму. Уявіть собі таку картотеку, з допомогою якої можемо тільки узнати:
1) ім’я, прізвище
2) довжина віку
     3) дорогого небіжчика збережуть надовго в своїй пам’яті глибоко...
     Ні згадки, ні слова, ні формули, ні шифру, що тут закопана ціла душа, ціла енциклопедія!
                Сумуй вдома, мила мати!
                Хотів іще лугами  йти
                Та пісню жайворонка слухать.
                Настала ніч,
                Замовкло серце. 
     Він хотів, ми всі хочемо. Сумуй вдома, мила мати! Але тут на могилі постав зірку свого сина! У нього ж була така. Поклади на могилу крик його радості! У нього ж був такий! Якщо не було, то поклади його злість. Це публічне кладовище, сюди я йду до своїх померлих. Я хочу знати, із – за чого в ньому розгоралась св’ята злість. Ну добре, у нього не було ні зоряної радості, ні св’ятої злості. То може в нього був азарт книжного черв’яка чи азарт футболіста?
     Той відчував глибоко, а той відчував сильно. У того було вродливе лице, а у того було гарне серце. Той в житті гарно говорив, постав йому пам’ятник схожий на кафедру, чи пам’ятник, який виглядає, як один розкритий рот, щоб туди поклонники могли покласти свої вінки та квіти. Цей в житті колекціонував друзів, а інший – етикетки з пивних пляшок. Напишіть на першому  пам’ятнику  навколо його імені імена його друзів, і його друзі не розсердяться, якщо тільки вони не є забобонні. Обклей могилу другого пляшковими етикетками, якщо це було сутністю його життя, просто так. Будемо заходити  на кладовище, як на величезну виставку пристрастей та думок, на воротах якої буде великими буквами написано КРЕДО. Що таке є                Виставка народного господарства в Межапарку порівняно з цією величезною виставкою Всіх Душ? Тільки неживих, одноденних, однорічних, одновікових предметів кладовище.

     Так я реформую кладовища. Я витираю імена та прізвища, скорботу та числа днів народження і смерті, бо вони нічого не висловлюють і все кладовище стає однаковим. Кладіть квіти тут само, на могилу Яна чи Петера, Андерсона чи Шмельова, я кажу носіям квітів, однаково, на яку могилку на цьому безособистому кладовищі, де нулі  також і перед смертю є нулі. Бачите, пам’ятники пусті.
     Ви там напишіть слова – ті, що  знайдені, вимучені їм самим, щасливі чи нещасливі, але з його особистої скриньки афоризмів.  Можуть бути рядочки нот. Можуть бути формули. Можуть бути підписи  учнів, хоч два чи три із ста, як вже кому. Напишіть на пам’ятнику формулу його особистості, шифр його душі. Ви не знаєте її? Так чому ж ви несете йому квіти? Тільки тому, що так ведеться? Тільки за звичкою та за відчуттям обов’зку? Тоді напишіть на хресті: “Він виховав в мені почуття обов’язку заради самого обов’язку,” – чи: “Він мене навчив прикидатися сердечним.”
    Але можливо, знаючи про те, що ви ніколи не розуміли його життя і його КРЕДО, ні зрозуміти, ні зашифрувати в формулу не зможете, в духівниці він залишив свою епітафію. Заповіту теж нема? Про нерухоме майно є, про рух душі нема? Тоді я не знаю. Тоді вже хоч самі думайте про свій заповіт, який ви написали б на своєму пам’ятнику. Бо може статися, що через 50 років, коли прийде ваш час, у соціології буде така галузь – епітафологія, яка буде вивчати документацію вашого життя – які соціально–етичні цінності  повинні бути зашифровані в надпису на вашому могильному камені  і чи вас потрібно хоронити на кладовищі, на цій величезній виставці та бібліотеці, чи за валом, як колись хоронили нехристів, людей без душі. І тобі присвоять спокій та життя навіки, так само, як тепер присвоюють персональну пенсію чи просто пенсію, тільки тобі потрібно буде доказати, що  наступним поколінням може бути цікавим те, що написано на твоєму могильному камені.
    Я тебе розумію, жінко. Він був твоїм чоловіком. І це є єдиним виправданням його життю.  Ви кохали один одного, але вашому коханню немає доказу, у вас немає дітей (і діти теж не завжди є доказом кохання). Я знаю: ти не можеш написати на холодному камені – ту радість від його доторку, ту турботу про твої дні, - те все так безповоротно пішло, щезло бездоказово. Але, можливо, нехай на чорному камені залишиться твій образ – від молодих блискучих очей до розпачу на твоїй щоці в годину його смерті. Кохання є найбільшою цінністю – більшою ніж наука про атом та астрономію, і її найважче залишити, доказати та зашифрувати. У неї нема свого знаку. Вона завелика для любого знаку і для всіх знаків.
   

                16
Пишіть просто і правдиво. Якщо він був шахрай, не ховайте цього. Бо в нього була якась своя правда, яку іншим також важливо знати, будуючи свою.
     Пишіть не ховаючи:
       “Він ніколи не віддавав боргів”.
      “У нього було більше дітей ніж тільки ті, що йому народила дружина”.
      “Зубну пасту з тюбика вона не вижимала з кінця, а з середини; кисляк з миски вона черпала з середини, і всьому її життю не було ні кінця, ні краю”.
    Це також виявлення особистості. Короткий конспект життя.   
               



































                17

                *  *  *

     Одного разу посадив посеред вулиці кущ ревеню – поміж двома білими лініями безпеки вуличного руху посередині вулиці. Вуличний рух, звичайно, в нашому місті достатньо гарячий, час гарячий і люди нервові та гарячі, та я сидів під широкими, прохолодними ревеневими листками – спостерігав та досліджував. З сторони все набагато видніше: людям недостатньо місця тому, що вони спішать. Тому що спішать, не хватає також і часу. Часом здається, що вони наштовхуються один на другого умисно. Тому, коли мені потрібно спішити, я не спішу. Я не наштовхуюсь на атом, бо в молекулі є так багато міжатомних просторів. Є ж так придумано, що Галактика може пройти через іншу таку ж саму зоряну систему, коли кожна зірка йде по міжзоряному простору і не зачіпає іншу зірку – як тоді, коли мішаєш ігрові карти, карта лягає поряд з картою. Тому я остерігаюсь зачіпати інші атоми, а йду в міжатомному просторі. Пустоти ще є так багато. Дивно, що люди її не шукають, а гуртуються один поряд з іншим, ще й наверх лізуть.
     Ось так сиджу я під листками ревеню та думаю. Біжать спітнілі по гарячій жарі. Але кожен з них може ж посадити на вулиці свій кущ ревеню і під ним перевести дух. Немає часу... Та чи ж ви вже колись пробували?
    
      
















               





                18 
                *  *  *


     Картини це потаємні сейфи, потаємні двері Кудись. З рам картин в своєму домі я справді не витираю пороху.  Коли гості йдуть геть, я  розглядую сліди внизу рами. Так один був! Ні, двоє, троє! були. Один заліз, сидів на березі, курив, мацав, неначе через скло, і нікуди не попав, та й повернувся назад. Другий добрався до того каменя, пробував його поворушити;  ще можна бачити відбитки його ніг на  розритій кротом землі; дивився через щілинку дверей в повітку та нічого там  не знайшов і повернувся пити каву. Третій ходив довго і шукав. Там біля того каменю з правої сторони є зелений листок, там він уперся, відвалив камінь і щез.  Одним словом, в той момент, коли ми говорили про те, чи у “Золотої богині” Паула Путниня є якась концепція чи немає, він вже від нас пішов. Довго шукав, якою дорогою  він повертався назад. Але не видно ніяких слідів, кожна фарба на своєму місці, кожен мазок. На краю рами теж ніяких слідів немає.   
       Пізніше дзвонила його дружина: чи я не бачив Язепа. Кажу:
- Бачив. Він, здається, ще в картині, ще не виходив.
Вона приходить до мене, дивимося разом – під яким каменем? Ні чику, ні грабу. Молила, кликала його, не відповідає.
     Вчора  поливав квіти на вікні, дивлюсь: на картині в купі каменів  заворушився один сірий, вилазить Язеп. Кажу: “Мабуть сплутав картину з дійсністю.” – “Хто сплутав?,” він говорить. “Я? Сам ти тут живеш в картині. Ти зовсім не знаєш, що там є за тією повіткою. Я йду за речами і перебираюся туди. Чи ти мою дружину не бачив?”
     Через три години з чотирма валізами та голосною суперечкою вони вдвох з дружиною пропали в картині за повіткою.
      З того часу мене мучить неспокій, так неначе сумніваюсь, так неначе хтось кличе.  Часом чую неначе Язеп заговорить, а потім знову  все тихо.
      Можливо й справді я живу в картині, сам все переплутав?    














                19
                *  *  *


      Мало не лопнув від злості. Ніщо так не дратує, як механізми. Вже десятки разів вирішував, що не приторкнуся до них. Кожен гвинтик є якийсь неправильний – то він крутиться, то він не крутиться, крутиться куди не потрібно і не крутиться коли потрібно. І ніколи не можна зрозуміти, якому потрібно крутитися, якому не потрібно.
      Після довгого часу вирішив показати всім слайди, що  сам фотографував. Підготував фото - проектор, нехай він знову ще раз витріщить своє яскраве око об’єктиву та метне  на екран стіни  коня з вітром в гриві, копицю сіна чи вишневе дерево з усіма ягодами. Нехай жбурне Каздангові вишні на екран так, щоб ягоди аж чавкнули, щоб червоний сік бризкнув, потік по краях тканини. Якась корова нехай іде до дому  по шпалерах моїх стін та її вим’я нехай колишеться, як церковний дзвін! І щоб ви всі чули пісню вимені, як пісню дзвону в св’ятий вечір: “Мир всій землі і добро людям.”
     Та око апарату бліде і згасле, як у мертв’яка, і ні одна кнопка, ні один важель не може його оживити. І тоді я розлютувався і мало не лопнув від злості. Ах ці капризні, нервові,  нестабільні вироби!  Дебільні їхні очі, і злодійські та незрозумілі їхні важелі.  Де їхня обіцяна  конкретність та точність – де?
    Я , звичайно ж, упав в крісло і ні з одним більше не говорив. Сказав тільки, що не працює.
      Але й цього мені не потрібно було говорити, бо тоді тільки й розпочалося:
- Не працює? Ну то тоді й не треба.
- Не працює? Чи ж не можна відремонтувати?
-   Може лампа згоріла? Ти перевірив?
  -  Може запобіжник? Включений на вірну напругу? Едвін, подивися ти. Ти краще розумієш.
- Ні, не треба, не треба. Не треба псувати людині нерви.
Я відчуваю, що зараз виб’є мої запобіжники.   
- Він у мене такий є. Нам зовсім не везе з тими апаратами. Повний дім, але ні один не працює.
Ну тут я вже не чекаю.  Бо у нас з нею було домовлено, що в таких випадках,  вона підійде до мене і прошепче на вухо  одну з 10 заповідей що до нервозності. Звичайно ж мені, мабуть, хватило б тихенького нагадування:  “Неможливо досягти досконалості. Деякі люди живуть з страхом, що вони гірші за інших. Їхні намагання пристосуватися до самих високих вимог частіше за все викликають хворобливі комплекси. Таланти кожної людини є обмежені.”  І я б собі зів’яв.
    Я не розумію, чому вона іншого разу забуває мені це сказати.
     Тепер я відчуваю, що десь далеко  йдуть від мене ліс з червоною

                20
брусницею та  світовий спокій. Крісло всіма нігтями ніг вчепилося в підлогу,
а я на краєчку крісла, і так ми тримаємося, але моя злість, як ракета, з шипінням впивається в стелю, б’ється в стіни, іскриться та нестерпно спалює мене самого. Тоді вона говорить: - Будь ласка, ось такий він є. Тепер він зірветься  від злості. Нічого не можна сказати. – Ще якісь  осколки прислів’я продзеленчали в моїх  вухах, як вибита шибка. “Не злися!”, та  було вже пізно.  Я зірвався.
      Мої очі проскочили через стіну, упали на сусідську поличку з книжками біля портрету Еріка Адамсона і залишилися там лежати палаючи, як дві лампадки.   Мої руки, як два кактуси, ввіткнулися в горщик для квітів і обросли колючками, але кожен кулак, як червоний пуп’янок, загрожував лопнути з страшенною силою.
      Моє ліве вухо відірвалось і, як зла устриця, влетіло в рот моєї знайомої і вона його з ляку  проковтнула.
      Мій язик замотався   в магнітофонну стрічку і почав страшенно верещати. Тоді дружина взяла мою голову і поклала до холодильника. Коли гості пішли, я вийшов в коридор: вішалки для одягу були пусті, там висіло тільки моє пальто, зморщене, присоромлене, дурне й пусте.  Я почуваю себе геть розбитим.  І я почав збирати себе до купи. Це було важче,  ніж зриватися. Руки не йшли: я їх напружую, завжди мучу під якимось струмом та вимушую терпнути.  Я молив їх. Очі не йшли: вони хотіли дивитися на цей світ через спокій та любов Адамсона. Я не маю волі.  Я роблю себе залежним від дрібниць, маленьких дрібниць та дрібничок.
      В своєму самолюбстві я роблю себе залежним також від інших людей  і саме тому невільним.
        Я молив свої руки і ноги, свої очі та лікті, щоб вони ще раз зібралися, піднапружилися та сконцентрувалися.
         Так я себе зібрав до купи – по кусочку, по члену, і, коли я знову відчув себе людиною, я взяв заступ і скопав вітальню, повільно, без поспіху, насолоджуючись кожним порухом лопати, вітаючи кожного черв’яка  і особливо старанно перекопав всі витоптані доріжки. Тоді посередині кімнати вирив невеличку ямку  і посадив там деревце. Перед тим, як йти спати, ще прикрив друкарську машинку – на випадок заморозку. Після довгого часу спав глибоко та солодко, бо пісня “Посадив вербичку...” й насправді є гарна.
     “Посадив вербичку посеред лужочку...”








                21

                *  *  *

       
     Я вже звик, що мене не беруть втямки. Я нічого не вмію доказати і ні за що не вмію боротися. Можливо, що це й правда. Мене стомлюють великі справи та події. Я шукаю великі справи в малих подіях. Останнім часом я часто йду на базар. Мене там вже всі знають. Коли я стою біля бочок з капустою, то мені уявляються поля з капустою. Поля з капустою є сині та зелені. Сині, як фіалочки. Поля з капустою - то моя велика любов.

     Базар квітів!  Куточок  краси, кохання та продажу  на світовій площі.

     Троянди. Розквітлі та в пуп’янках, що завмерли в чеканні. Мене завжди наводить на роздуми те, чому люди не купують розквітлі, ті, що уже видно в усій красі, але ж ні – беруть в пуп’янках. Можливо вони розумом зважують довжину цвітіння і так економлять гроші та час? Не може бути. Бо також і іншим вони дарують троянди в пуп’янках. Скільки мені дарують троянди, стільки я про це думаю. Жодна тіточка біля квіткових столів не дала мені відповіді на це. У одної не було часу, а іншій - це питання здавалося не вартим уваги, а багато з них і взагалі незнайомі з душею квітів – вони просто заробляють гроші. Але одна з них була така, як теплий соняшник біля тину. Мені здавалося, що вона сама є тією землею, де ростуть троянди.   Я спитав у неї і вона відповіла: “Люди знають, що роблять. Є люди, які бачили, як трава росте та сонце вранці вмивається. Якщо тобі не жаль часу, ти побачиш, як розквітає троянда. Я послухав її і більше не жалію часу. Як троянда розквітає, я ще не бачив, але я вже бачив, як розплутується клубочок їжака, а також, як він іде своєю доріжкою; вже бачив, як гриб росте, як кохаються дятли, і скоро я побачу, як розквітає троянда. Тільки не треба жаліти часу. 
     Гладіолуси не знають, чому вони саме гладіолуси, мені вони нагадують матерів. Свіжі та повні – весь ряд квітів, як життя, до вершини пуп’янка. І не завмре сік в стеблині гладіолуса до того часу, доки рядок квітів буде ставати коротшим та коротшим і закінчиться на останній квітці – це материнська сила. Не кожна  жінка так відцвітає.   
       Літо – це зелений бал квітів. З яких тільки городів не з’їжджаються квіти, щоб показати себе. Це радість за своє життя. Квітка шукає того, кому вона до душі, а стебло квітки – свою вазу. Купують тисячами і  тисячами відцвітають в цих самих відрах, горшках та  дерев’яних цеберках. Та ніхто цього не бачить і нікого це не хвилює. Так це повинно бути. Бо скільки квітів знаходять своїх шанувальників на зеленому балу літньої ночі?  І скільки квітів цим літом відцвітуть не зрізані, не взяті,  щоб розквітнути знову наступною весною?  І чи болюче цвітіння квітки до зів’яння,  до старих дівок теж не є цвітіння,  можливо в своєму усвідомленні, просвітленні  чи не є гарніше за інші цвітіння?   
                22
      Мені подобаються старі дівки. В них весь час щось квітне. Чи ж ви справді не помічали, що молоді одружені жінки швидше скидають з себе суцвіття, чим підстаркуваті, неодружені? В їхніх душах є  щось таке, що довго квітне, і літо є зелений бал всіх квітів.

      Але конвалія є повія. Так. Так мені здається, хоч в нашому суспільстві таких немає. В конваліях є щось підозріле – і те, як дорого вони себе продають весною, і те, як безсоромно вони підморгують очима, - виростили та випестили свою красу за допомогою гербіцидів та хімікалій. Мені вони не подобаються. Можливо я суджу занадто суворо і можливо вони просто гарні, молоді та дурненькі... І літо – це зелений бал всіх квітів де всі хочуть танцювати.





























                23



                *  *  *   
 
               
    Я йду до телеграфу. Сьогодні хочу відіслати тобі маленького чоловічка, того, про якого ми говорили.
- Таку телеграму ми прийняти не можемо, - мені говорять.
- Перепишіть, будь ласка.
  Переписую і в кінці тексту знову малюю чоловічка, на цей раз лежачого, щоб можна було помістити на телетайпну стрічку.   
- Будь ласка, відішліть разом з чоловічком.
  Але  мені знову відповідають: - Таку телеграму ми прийняти не можемо.
   Та одного разу на одному телеграфі, коли я вже втратив всяку надію надіслати тобі цього чоловічка, бо у відповідь тільки й чув: ”Ще чого?” та “Ще чого не було!” Набравшись сміливості ще раз, я кажу: “Будь ласка, відішліть разом з чоловічком.”
 - Чоловічка телеграф не приймає, - знову почув у відповідь.
 - Я за чоловічка заплачу окремо.
 - За чоловічків не платять. Їх або відсилають безкоштовно, або ж не відсилають зовсім. – І я відчуваю, що вона розуміє про що я говорю.
   З великою серйозністю вона прийняла мою телеграму, відіслала і, хоч я й знаю, що чоловічок залишився на папері, коли всі букви полетіли на електрохвилях, - я тепер вітаюся з кожною жінкою, яка схожа на неї. Вона мене зрозуміла.
    Світ є переповнений дуже цікавими взаємними зв’язками. І розумними. Ми це знаємо та знайомі тільки з деякими з них.  З самими простішими, можливо можна навіть сказати – самими примітивнішими.  Дерево – корінь – земля. План – робота – зарплата. Він – вона – весілля – дитина. Чи так само: він – вона – дитина.
- Про що думає ніж?
- Про різання.
- Про хліб.
Бачите, як чітко і просто.
- Про що думає човен?
- Про плавання.
- Про весла.
Бачите, як все в цьому світі до прокляття функціонально!
Та одначе один чоловік мені відповів з порозумінням.
- Про що думає ніж?
- Про лампочку.
- ?
- Про лампочку. Вона така яскрава і така кругла...
                24
 

     І від задоволення аж язиком зацмокав.  Є дні, коли всі речі можна перемішати, як карти, в такому непорядку, що навіть уявити собі важко, але  подивіться – вони групуються в такі, раніше небачені, комбінації, про які в тебе не було ніякого уявлення: капелюх, твоє поважне покривало для голови, раптом перевертається навиворіт і хтось в нього кидає жебрацьку милостиню. Один чоловік з електронасосом одне озеро перекачує в друге озеро, а ти з полумиском несеш воду назад, і ви обидва є однаково сильні.  Полумисок перемагає водяний насос, камені перевертаються животами проти сонця. Гарна зубна щітка чистить зуби сокирі, та сміється і аж сяє від щастя та задоволення, а стальний терпуг вмирає від самотності.
    Це тільки з початку все здається незрозумілим. В житті все є так упорядковане, дуже цікаво упорядковане, і  все це можна бачити. Є такі дні, коли можна бачити, - упорядкованість таких речей, які, здається, і взагалі ніколи неможливо упорядкувати разом.      






























                25
                *  *  *
   
     Нічого в цьому світі неможливо отримати зразу. Геть нерозумно упорядкований світ. Неупорядкований світ.“Підожди,”– кажуть. “Почекай, зажди.”
    Чекаю довго і тяжко. Чекаю, коли з’явиться тролейбус. Чекаю, коли попаду на небо. Але ж не пускають, говорять: ”Почекай! Тобі ще потрібно життя прожити.”
     Світ живе в одному чеканні та в спонуканні до чекання. Мати чекає дитину, дівча чекає кохання, багатий заслугами чекає ордену, мученик чекає помилування. Почекай, потерпи. І коли ти терпиш, то час зупиняється і стає – чеканням. Кожна мить часу стає лінивим та інертним тюхтієм. Вона чекає наступну мить, але чекає якось незрозуміло, неначе відступаючи назад. Для того, щоб попасти ближче, потрібно наближатися до неї, а не чекати, що вона прийде сама. Кажуть: почекай, ранок розумніший за вечір.  За тим ховається тюхтій – не роби сьогодні того, що можна зробити завтра. Так відтягують завтрашній день на один день назад. Чи  може майбутнє є величезний рак, який, повзучи назад, повзе до нас? 
        Чи ми будемо йти до майбутнього, чи  може майбутнє буде йти назад - до нас? Почекай, майбутнє прийде до тебе. Почекай, коли ворота побіжать ловити футбольний м’яч, а ціль прийде сюди і буде випрошувати кулю. Почекай. Не спіши. Чекай і твій час прийде. Так, то ж твоя домовина прийде. Та вже без всякого сумніву прийде. І тебе віднесе в останню дорогу.
       “ Все добре приходить з чеканням, ” – говорить народне прислів’я. Ха!




















                26 
                *  *  * 


     Це є така цікава традиція на цій землі. Людська радість. Кожен  рік в останній вечір старого  року розігрується лотерея  дня народження. (Подібна лотерея проводиться перед жіночим днем – на початку березня.) У тебе є право тягнути лотерейний квиток і ти витягуєш щасливий. І ось уже пишуть в газетах  та повідомляють по радіо, що такого і такого числа будуть святкувати твій день народження. Вся Латвія про це знає, що в цьому році знову виграли троє громадян: інженер цеху малопотужних апаратів Н., пенсіонерка С. та якась дівчинка з Вілян. Чи якісь інші троє - це вже як в який рік.
    Їхній день народження буде св’яткуватися в Ризі на широковідомій сцені. Тебе будуть шанувати та поздоровляти цілі делегації (серед шанувальників будуть також представники Уряду) – і уже тільки за те, що ти є. Що ти добре працюєш, що ти є чесна людина. І навіть тоді, коли ти не працюєш і зовсім не можеш похвалитися своєю чесністю, організаційна комісія все одно буде шукати і знайде, що в тобі є щось гарне, щось таке, що заслуговує шанування. Бо в світі  немає настільки маленької людинки, якій кожен з нас не міг би бути  товаришем, другом та братом, щось подібне говорив Франсуа Війон.  Так щось же все-таки в тобі є, що заслуговує шанування. Скажімо,  на лузі ти ніколи не кидав граблі зубцями доверху.  У одного є міцний гачок, у іншого – гарний смак. Один такий кмітливий, що сміється ще до того, як  розпочався анекдот, другий – такий богобоязливий, що й  скаженій собаці не може дорогу  повернути.
     Тебе будуть поздоровляти і згадають всі твої добрі справи, і тобі скажуть, що ти недаремно народився на цей світ. Ну що ще може бути більше за запевнення того, що ти є чогось вартий на цьому світі. І ти насправді є чогось вартий! Якщо твої друзі та родичі про це не скажуть, то організаційна комісія про це все одно дізнається,  сформулює і на твоєму ювілеї про це повідомить – всім, всім.
      Звичайно ж, якщо ти не хочеш, щоб тебе поздоровили на твоєму ювілеї, як поздоровляють Народного письменника чи Заслуженого митця, ти можеш в лотереї участі не брати і св’яткувати тільки зі своєю дружиною, дітьми та бабусею. Я говорю про тих, хто приймає участь в лотереї. Наш ювілейний календар стає набагато барвистіший та багатший.  Неначе тільки митці, науковці та інші люди є того варті, щоб їхньому віку раділи глядачі!   Саме тому є ця цікава традиція на цій землі – випадок тебе підніме на долонях, поставить на сцену і скаже: молодий він є та небачений, старий він є та забутий, простий він є, як всі в нашому селі, - іди і скажи  йому. Є ж він все-таки і він є чогось вартий!      




                27
               *  *  *
 
    З якого поверху ми розмовляємо? Діалоги можна розподілити за поверхами. Скажімо, діалог першого поверху.
    На першому поверсі  розмовляють сліпий з сліпим, глухий з глухим, їдок з їдоком,  соня з сонею. Тут підходять розмови про час та про хвороби, про те наскільки розумна дитинка та про те, яке паскудство зробила сусідська Юле.
     Чому багато людей не можуть розмовляти між собою, розпочнуть  і замовкнуть? Ниточка переривається. Нема про що говорити.  Тому, що вони розмовляють кожен зі свого поверху.
    Один розмовляє з першого, а другий – з другого. Що можна сказати через підлогу?  Що можна чути через стелю?
     На іншому поверсі розмовляють гостріший розум та гнучкіший язик. Тут грають в теніс словами – м’ячиками. Удар вимагає відповідного удару, відповідний удар – своєї відповіді. Тут моторно відбивають та віднімають, топлять та блокують. Тут живуть еквілібристи  та жонглери словами. Тут, як в комедіях Гольдоні, за словами ховаються, як за горщиками з квітами. Тут грають в курочку.  Слова фліртують, голосні кокетують, приголосні потішаються. Тут розповідають анекдоти. В грайливому світлі блищить облудлива мозаїка слів. Чи це  печиво з перцем їстимуть чи прикрасять ним ялинку? Чи сьогодні  ввечері будемо говорити  кардамон,  корицю чи  ваніль?
   На якомусь іншому поверсі говорять хліб. Говорять свій печений хліб. Слово, яке замісив в інші слова, сам чекав, поки виросте. Сам клав на лопату та в свою піч. Так, скоринка відстала, на цей раз відстала, але в діжі він замісить знову і більше не відстане. Тут говорять також камінь. Камінь, яким вибивають шибки, та камінь, що кладуть до фундаменту.
     Тут говорять брезент. Щоб дощ не заливав. І якщо тут говорять мереживо, то тут говорять і в’язальні спиці.
     І це не єдині поверхи, можливо і порядок є інший. Але знаєш, язик, а також і слово є щоденним хлібом, є носіями енергії, моєї енергії носіями, тобі носіями.
    Коли мені не хватить сили, чи твої слова прийдуть мені на допомогу? Коли мої слова будуть дівчинка Іаіра, чи твої слова будуть Ісусом Назаретянином?
    Чи твої слова піднімуть мене з мертвих?
               








                28
                *  *  *

    Базіки – це безсовісні хижаки. Вони з’їдають слабкішого. Їм не хватає, що вони відгризають людям вуха, вони лізуть по вушній щілині в середину вуха, в мозок, вони – це черв’яки в яблуці. Я знайомий з чоловіком, дорослим чоловіком, який боявся і не вмів говорити.  Все своє життя він прожив поміж базік і ніхто не дозволяв йому говорити. Все життя він, згоджуючись, кивав головою: “Так – так, так – звичайно – ну звичайно ж,” – слухав і, як японець, посміхався. Базіки залізли в його мозок і знищили там розмовний центр.
    Базіки зжирають дітей. З того все і розпочинається. Вчора попав в Алою, стояв в черзі за молоком. За мною стояла маленька дівчинка з мамою. Мамі потрібно було спішити на роботу, але вона по- садистськи мило повторювала і повторювала: “ Ти купиш яєчка. Та сиру. Ще сметанки. Я тепер піду на роботу. То ти купиш  яєчка, чи ні? Сметани. І не забудь про сирок. Мені потрібно поспішати. Ось тобі сіточка. Ти розумієш: яєчка, сметанку та сирок. Шість  яєчок, чи ні? Посмажимо, цибулька у нас дома є, але ти тепер купи сметанки. Коли прийду додому... ну так, ти ж в мене розумна, це ж не так важко; тільки три речі: шість яєчок, одну сметанку та сирок. Ну я вже піду, ти ж запам’ятаєш: сирок...”   
     Дівчинка почала плакати, - Я нічого не розумію...
      На щастя, прийшла якась мамина знайома, мама, неначе голодна, накинулась на жінку, і обидві пішли собі.  Коли черга підійшла до дівчинки, то вона незрозуміло чому купила три свіжі огірочки. Дитина виглядала дуже вимученою, блідою, тільки вуха червоні і така, неначе перелякана.   
      Напівз’їдені діти не дивляться в очі. Колись вони дивилися на того, хто говорив, але потім перелякалися.  Дитина в очі не дивиться в двох випадках: тоді, коли сама говорить неправду, і тоді, коли інший – дорослий - є нечесний. Вона інстинктивно оберігає свою ясність.
      Вона злиться і соромиться, і їй страшно говорити, щоб ви не залізли до її вуха. Тоді вона дивиться в сторону. Діти, які дивляться в сторону, є напівз’їдені базіками.
     Нема нічого, що б більше  нагадувало канібалізм, як базіка вчитель, базіка викладач чи базіка лектор. Він гризе з кафедри, приспить і з’їсть.   
    Вже довгий час  суспільна думка, газети, радіо, телебачення  в нашій республіці  борються за те, щоб базікання вважалося аморальним, антигуманним, антисоціальним явищем – таким самим, як проституція чи псевдоідейність, - ну,  врешті – решт прийняте рішення: найнебезпечніших базік ізолюють, решту локалізують в безпечні для суспільства місця. Насамперед,  потрібно значно збільшити кількість кав’ярень. Деспотизм  та нещирість в сім’ях, в кулуарах, на лекціях та на зборах природно схлине в ці незвичні  установи розрядки.  В кожному з нас живе пожирач. Кожен з нас хоче перемогти іншого, примусити слухати та пригнобити.  В кав’ярні, на цій маленькій арені, зможуть змагатися  базіки – гладіатори.
    
                29
       Зовсім недавно в крематорії, що недалеко від Лісового кладовища,
 влаштували виховне  робоче місце для хуліганів - базік. Незвичайні, але ж дуже діючі та виховні методи покарання. Осуджені лектори-базіки читають лекції в пустій залі.  Стіна, що знаходиться на протилежній стороні від кафедри, є своєрідним рефлектором, який все те, що сказане лишнього, відлунює та ще й набагато разів сильніше. Кожне лишнє слово, що повертається назад, попадає, як тумак, кожне лишнє речення гримить, як фонетичний кулемет.
     На першій стадії лікування всі пацієнти доводяться до шокового стану, вони самі починають боятися своїх слів, стають  полохливі і ховаються в собі, зовсім так само, як це колись робили їхні жертви. Ті, які відрізняються більшою методичністю, переборюють перший страх, починають працювати над своєю мовою та мисленням, щоб вони були більш прийнятні для людей і тоді повертаються на своє попереднє місце роботи, але багато інших  підписують зобов’язання  і обіцяють освоїти нову, не пов’язану з людською психікою, професію.   
    В принципі є схожий курс лікування за допомогою магнітофону. Один день в тиждень хворий зобов’язується носити, повішений на шию, схований від лишніх очей, маленький мікрофончик. На наступний день хворий являється в лікувальний відділ, де спеціаліст “парларолог” з запису на магнітофонній стрічці  законспектує найзлоякісніші фрагменти, змонтує в гіпнотичні комбінації і в абсолютній самотності, в ізольованій кімнаті  примушує самого говоруна слухати їх багато разів до того часу, доки його охопить нестерпне  відчуття самотності, те саме відчуття відчуженості, яке з’являється у кожного, з ким  розмовляє базіка – спочатку нудьга, потім самотність, потім відчуття страху, що в цьому світі немає людей, нема ні одної єдиної людини, і, вкінці кінців, безнадія і жах. Таке лікування за допомогою  своєї отрути виробляє умовний рефлекс: коли людина йде в товариство і за звичкою знову  починає базікати, то досягнувши рівня критичної інтенсивності, він раптом несподівано сам по собі замовкає. Затихне і виходить з гри.
    Говорять: базікати, лити воду. Але – що там водяна стихія проти стихії базікання!  Скільки є тих, що загинули від води, - про те говорить статистика. Але скільки є тих, хто не має життя із – за них, - про це статистика мовчить, боїться.  Заради гуманізму, заради всіх незахищених людей, звільніть людей, убережіть своїх друзів, своїх дорогих від того страшенного відчуття самотності, яке з’являється тоді, коли говорить базіка та недоумок.
    Немає доброякісних базік.
    Повінь знищує селища та низини. В повені промов гине щось більше.      





                30
                *  *  *
               
     Сьогодні ходив тільки по ребрах. Ребра є місця перелому площин. Писменнику все життя доводиться лежати на ребрі письмового столу. “Слава тобі – лобом, ліктями, вузлами колін випробуване, що  пилкою вгризлося в груди – ребро стола! ” Так через ребра говорила Марина Цвєтаєва.
               
                Свята хай буде гострота стола, свята!
                Бо на чолі моїм від неї слід з’явився.
                Їй мої лікті гризти доля випала,
                У мої груди пилкою її краї вп’ялися!
   
     Коли мені надоїло лежати на  ребрі письмового столу, я пішов  по інших ребрах. Я виліз через люк даху і сів на коньок. Коньок на даху – це місце перелому даху – лінія поміж правим та лівим. Хто по ньому ходить, той бачить обидва крила даху одразу. Коньок є лінією сажотрусів та малярів. Я сиджу на коньку, одна моя нога на одній площині даху, друга – на другій. Чи це означає, що я балансую і двоєдушно жонглюю? Ні, я вивчаю кордон двох площин. В ребрі зустрічаються  кохання двох площин і ненависть двох площин; ребро є лінією, що об’єднує, а також лінією, що роз’єднує. Вітер з одного крила і вітер з дугого крила тут збігаються і закручуються в вихор. Дим з лівих  та дим з правих печей збігається в коньку в трубі  і, борючись, валує  в небо.  І, якщо довго спостерігаєш  і звикаєш ходити  по кордонах – ребрах двох площин, то тоді можна побачити, що вони не такі вже й прямі лінії – у ребер є свої вихори і свої вигини.  Також і свої компроміси – саме через ребра одна площина приймає іржу другої площини.
     Ще цікавіше спостерігати межу двох рідин: як ті зустрічаються, вмить реагують одна на другу чи ж повільно дифузують. Годинами можу дивитися, як на межі зустрічаються синява чорнила та білизна води, як вони повільно вростають одно в одне, вигинаються та фігуруються. З правої сторони синява рівномірна, а з лівої – білизна одноманітна, ніякого руху, ніякої краси.  Тільки межа рухається. Межа є лінією  прикордонників та митців. 
    Я спостерігаю межу. Там, де річка впадає в море, там зустрічається коричнева та зелена вода, свіжа морська з свіжою земляною.
     Там, де хвиля забігає в затоку, залишається лінія. То є  лінія митця, вона змінюється, і ніколи неможливо сказати, чи добіжить до твоїх ніг чи не добіжить. Ай, ти йдеш по краю хвилі, ти біжиш ближче до хвилі та біжиш від неї, неначе розгадуєш. Якщо дивитися зі сторони – то це дитяча гра. Але спробуй пробігти хвилю по її краю і ти побачиш, що це є мистецтво.
    Мистецтво не є - відчути мед в горщику меду, але показати межу, де розпочинається запах меду в саду. Мистецтво відчути ворота бджолиної державності.

   
                31
     Мистецтво не є в вогнищі, але – покажи мені  ту межу, де закінчується
темнота і де розпочинається заграва! Біля цієї межі ходять тіні та маленкі спалахи.
    Покажи мені ту межу,  де закінчується одна людина і де розпочинається друга! То фотографічна лінія – одяг, капелюх та черевики – чи ж це його кордон? Чи ж людина закінчується закінченнями своїх пальців?
    Покажи мені ті невидимі кордони, які, відчувши одне одного,  переходять чоловіки і жінки. Ні хтось щось сказав, ні хтось щось почув, ні запах розлився, ні пальчик приторкнувся. То чим же вони зачепили одне одного?
    Чи ти служив в прикордонниках на невидимих кордонах?
     Лінія фронту, близькість двох людей, початок запаху, змішання рідини, політичні суперечки, боротьба ідей – побіля цих кордонів є мистецтво. І на всіх рівнинах, в далині і в самотності моря та гір, моху та лісу людина завжди шукає якусь межу. Море є гарне з своїми ребрами, в яких щось зустрічається. Навіжений Даука є митець, а люди є навіжені дауки.  На любій рівнині та в пустоті людина шукає межу, але  також шукає і в любій переповненості.
   Межа має стародавню, атавістичну, але незникаючу  здібність приваблення. Саме вона так тягне до ризику, до жінки, до вогню, до мистецтва.
   Чи вже це не свідчить про те, що межа є лінією великих можливостей?
    З дахів я піднявся в гори. Я відчуваю, як приваблює ребро. І, коли я стояв на першому ребрі, те втратило наді мною силу і мене потягнуло до себе наступне ребро. Скільки я піднімався, стільки я наближався. І перед кожним ребром я відчував, що з другої сторони хтось піднімається мені навпроти. На кожному ребрі ми дружили і на кожне наступне ребро  він з іншої сторони знову  піднімався мені навпроти. Звичайно ж, там не було ні одної живої людини, але то було передчуття людини. Я піднімався вище  і, чим меншою з висоти здавалася людина внизу, тим більше я відчував, якою великою вона може бути. На кордоні кожного ребра  я зустрічався з цим відчуттям. На кожному кроці вниз ми розлучалися, але на кожному вищому ребрі знову зустрічалися.
   Спочатку мені було страшно, що може статися так, як було  написано: “Ти ставатимеш самотнішим рік за роком...” Але я не став самотнішим. 
       Бо, коли я стомлювався з цієї сторони, я бачив, що він по ту сторону вже піднявся, витер піт з чола і чекає мене. Я не став самотнішим. Бо, коли ми стояли на останньому ребрі, він сказав:
    - Те, що ми обидва можемо, те вони всі можуть. Є ради чого спускатися назад до низу.
   Я спустився з гір і в мене є багато друзів; мені, навіть, здається, якби я не піднімався на ребра, якби я день в день разом з ними ходив по заокругленнях, у мене не було б їх так багато.
   Особливо я тепер люблю пожирачів ножів (таких, як Ояр Ваціетис, наприклад), у нього в кожному проміжку між ребрами блищить по ножу. Моя мрія є дуже факірська: я хотів би походити по самих гостріших ребрах – по ножах. Потрібно концентруватися, тренуватися. Літом босими ногами

                32 
ходив по шишках. Взимку розсипав шишки на ряднину в кутку кімнати –
коли не можу заснути, я по них топчуся. На жіночий день дарую тільки гранені пляшечки з парфумами. Молоко купую в призматичних пачечках. Не хочеться читати вірші з круглих кафедр, та тільки попадаю на кафедру з кутами - радію за кожне її ребро.  І ще раз хочу нагадати, що таке письмовий стіл, але поетеса через ребра вже сказала:
    
                Свята хай буде гострота стола, свята!
                Бо на чолі моїм від неї слід з’явився.
                В мої коліна їй вгризатись доля випала,
                У мої груди пилкою її краї вп’ялися!

    Тепер нові ліжка мають низькі  краї. Коли йду спати, то потилицею обпираюсь на ребро ліжка. Тоді приходять сни – гострі, як гільйотина.
   Люблю пожирачів ножів!



















   
               








                33   
                *  *  *

     Нічого, ти не хвилюйся. Я тобі купив квиток і ти маєш право сидіти зі мною поряд. Тебе не проженуть з цього місця, заспокойся!
     Ні, громадянко, це місце не пусте. Тут сидить мій дух і він має право там сидіти. Так, він має обриси пальта, але він мій дух. В мені самому? В мені самому теж є дух, та цей теж  мій. У мене є дві душі. Так само, як у вас забагато тіла. Ви з своїм тілом часто мене витискували та займали два місця, дозвольте тепер сидіти моєму духу.
    Так! Ви витискували  тілом. Мені знайоме ваше тіло в тролейбусі та в черзі у крамниці. Я знаю, як ви вмієте боротися з тілом за тіло.
    Мій дух минулого літа був хворий, йому потрібно було тепле море і трошки південного сонця – моєму духу.  Але путівка на південь дісталася вам, ваше тіло мене витиснуло, бо воно жадало до інших тіл, туди до Чорного моря, в рай всіх тіл. Ми з моїм духом залишилися в місті, путівку нам дали зимою, коли вже не було літа. Та саме літо моєму духу того разу було дуже потрібне. Не тому, що хотілося, а тому, що було потрібне.
    Спокійно, не хвилюйся, ти маєш право тут сидіти. Громадянка безсоромна та грає на нервах. Тіло завжди безсоромне. Єдине - на сцені, у балерин та гімнасток з художньої гімнастики, тіло  не є тілом, а формою душі.  Сиди з гідністю!  Це, звичайно ж, дріб’язково – про курорт.
    Але ви мене витиснули також і з картини. Ви туди попали в середину. Я залишився за рамками. У вас на той час було високе знайомство в якомусь рамковому управлінні. Вашому знайомому подобалися рамки.  За його думкою, взагалі все життя  могло бути тільки рамки. Але обрамленим йому найбільше за все подобалося бачити тіло. Таке, що можна поплескати, помацати, таке, що не думає. Краще трактувати корову, а не доярку! І так я залишився за рамками.
    Ви та, що указує місця? Так, будь ласка, порівняйте – номери квитків та місць співпадають. Так, це місце  зайняте, там сидить мій дух. Бачите, писменникам та художникам виділяють додаткову площу. Як ви думаєте - тілу чи духу?  Попросіть, будь ласка, щоб ця громадянка там не сідала, вона його задавить, вона витисне дух з мого духу.
    Я, звичайно, можу забрати свій дух назад, в себе. То є дуже  зручні люди, що живуть з своїм духом в собі. У них є свій квітник в собі, своя революція в собі, своя біблія в собі і свої шибениці. У мене це все зараз за межами себе, поряд, то тільки на перший погляд пальто. Насправді то мій квітник, революція, біблія та шибениці. Чому ж це мій дух  за межами мене не може виглядати, як пальто? Дух Ісуса Христа за його межами був, як німб кругом голови, Маяковський носив на шиї повішений зелений огірок і свій дух за межами себе брав з собою, як хмару в штанах.  Чому ж це мій дух не може з’явитися в образі пальта  і сидіти зі мною поряд в кінозалі, театрі, президії? 
    Між іншим, громадянко, ви мене витиснули  також  і з трибуни. Того разу,

                34
коли я говорив з неї, ви втиснулись на кафедру, неначе мене там  зовсім і не
було. Ви були дуже тілесна, ви говорили тільки про тілесну продукцію, про тілесну перспективу, дихали дуже тілесно, так, що мені перехватило подих і я затих. З того разу, коли я тепер бачу кафедру, мені та нагадує бочку оселедців, неначе то бочка огірків, неначе то цеберко з капустою. Так, ви обогірочили та обоселедили трибуну. Я тепер починаю все з початку – одуховлюю бочки з оселедцями та цеберки з огірками.
     І в майбутньому я всюди буду займати два місця  - я і моє пальто, що є також і мій дух та моя друга душа.
    Тільки спокійно, не хвилюйся, сиди спокійно! Бо ти маєш право. Громадянка не розуміє.

































                35 
                *  *  *

    Вчуся мистецтва жити з усіма дружно. Сусідські хлопці побили мого, та не хочеться заради. цього ворогувати з сусідом, наказав хлопцю, щоб згоджувався і не суперечив. Правда, що курка була першою. Курці радість, що я її поважаю. Але яйце також було першим – тут я з ним згоджуюсь і яйце мене вважає за тямущу людину. Ця? Це є дуже гарна картина!  Але з іншої сторони... я повинен з вами згодитись, що не зовсім... Ви мене переконаєте, ще буде ваша правда.
    З одної сторони  та з іншої сторони, так та ось так. Спробуйте: з одної сторони і з іншої сторони. Згодьтеся,  коли ви заходите в крамницю і коли вам говорять, що Ризького бальзаму немає. Але бальзам є можливість дістати...з другої сторони. Згодьтеся, що у тих з другої сторони теж є своя правда. Правда є у одних,  є у других. З якої сторони гроші є гроші? З сторони числа чи з сторони герба?
     Згодьтеся, що сонце  гарно встає і гарно сідає. Згодьтеся, що там де сонце є зараз, для одних воно сходить, для інших заходить. З одної сторони та з другої сторони. Правду має  лампа на столі і правду має темнота в кутку. Правда у тих, хто говорить “смердить” і правда у тих , хто говорить “пахне”. Часник, наприклад, одному пахне, а іншому – смердить. Морські водорості одному пахнуть, іншому – смердять. Так само коні, сир, парфуми, “Білий бузок”, “Конвалії”. З одної сторони та з другої сторони. Страшне скільки багато правд. З розуму можна зійти, якщо немає своєї.





















                36
                *  *  *

    О, коли люди хочуть їсти, то тоді вони показують своє нутро. Вони показують свій шлунок і це так противно. Коли вони дуже хочуть їсти, з якою злою роздратованістю вони кричать на своїх дітей та близьких, з якою нетерпимістю. Не говоріть з чиновником, якщо він спішить на обідню перерву. Він кине на стіл свій кендюх  поряд з портфелем та буде кричати на вас і говорити: “ Чи ви не бачите?”
     Не говоріть з своїм чоловіком, не чекайте від нього доброго слова, якщо він запізнився з обідом. Не підходьте до нього близько. Киньте йому на відстані ножі та виделки, ложки, серветки, полумиски і він їх проковтне. Співайте великий гімн  секреції, аж доки він заспокоїться. А потім він почне посміхатися і стане, як всі люди.
    Коли ви стоїте в черзі, не загубіть себе!  Люди, під час стояння в черзі, себе  гублять. З яким противним чванством, якщо їм дозволяють, вони мацають перші томати, огірки та м’ясо на столах на базарі. Ой, боже, як вони міняються в черзі, коли в ящику залишається тільки 5 кілограмів бананів. 10  шлунків починає хвилюватися, 10 шлунків починають думати і ненавидіти. Напружуються 20 ліктів. Немає більше філософа, немає більше прокурора, немає більше поета. Не дозволяйте шлункам думати! Знову і знову переконуйте себе, що це зовсім не його справа. Не дозволяйте, бо він занадто далеко додумався – далеко – далеко назад,  до іклів.
    Шлунок знає, що саме він був самим першим філософом. Потім уже його хотіли перемогти Розум та Серце. Та Шлунок постає в світі з новими прапорами, нова армія знову складає нові заповіді.
    Не покидай мене, мій Ясний Розум, не втікай, моє Добре Серце, мені сьогодні знову потрібно йти стояти в черзі.
   
















                37 
                *  *  *


    Геніальний є яструб, коли стоїть в небі і не рухає крилами.
    Геніальний є той мистець, який створює впевненість, що можливості людини є необмежені. Співає Гяуров. Літає Зейферте. Літає фігуристка. Публіка не дихає. Оцінка, оплески. Просять: літай ще раз! Вона літає. Так само легко. Публіка не дихає. Оплески. Ще раз! І знову вона літає і знову вона бескінечна. Вона може все, я не бачу каменя,  за який вона спіткнеться і впаде. Так працює мистець. Щоб ніхто не відчув, де є межа його можливостей. Щоб я міг вірити в всемогутність його, а тому й моїх, можливостей.  Щоб я не знав, як це важко – там, танцівниці на сцені, там, тій матері з десятьма дітьми, там, тому чоловікові, що, неначе граючись, піднімає штангу.
    Тому сумно дивитися, коли штангіст жме штангу  та  опускає її назад.  Коли фігуристка стрибає напружено, з страхом, падає чи тільки утримується на ногах, вона показує мені межу людських можливостей. Коли мати кричить на своїх дітей, вона мені показує межу своїх можливостей. Вони говорять мені: далі немає куди йти. Тим вони принижують  себе. І принижують мене.
    Ми не знаємо, як важко є яструбу, коли він стоїть в небі і не рухає крилами. Яструб того не показує. І нам не слід того бачити.
    О, співачко, не показуй мені мук своєї діафрагми!
 




















                38

                *  *  *

    Відчуваю обмеженість свого розуму. Відчуваю якийсь центр, довкола якого топчуся. Відчуваю, як корова відчуває свій ланцюг. Чим більше та знервованіше бігаю кругом стовпчика, тим ланцюг стає коротшим. Хочу йти, пастись, вибирати, але ланцюг не пускає. Біля стовпчика немає вибору.  Згриз все до землі в своєму колі, але далі не попав. Я навіть не знаю, що там є – далі? Знаходжусь в смішному становищі: вилазить  кріт з землі і говорить мені: “Правда ж гарні ті твої луки, чи ні? Особливо в тому переліску.” Що мені йому відповісти? Сором говорити, що на своєму лузі далі за свій ланцюг не був, я тільки киваю головою – нехай розуміє, як хоче.
    Та іншим разом несподівано на мить майне далина. Я можу ввійти в яйце і не розбити його. Я проточився в сейф і не зламав його.  Світ стає тонким та еластичним. Вчора рука не діставала до яблука на гілці, сьогодні я дотягнувся до нього граючись. Вчора навіть не думав про те яблуко на верхівці, сьогодні відчуваю, що моя рука стає вседосяжною й щедрішою.
    Але потім мені стає страшно, що вона стане занадто тендітною і відірветься, і я відсмикую руку назад. (Звідки у мене цей страх бути тонким і вседосяжним?) Тільки тонкий є вседосяжний та щедрий. І я знову дозволяю руці бути наскільки можливо тонкою, наскільки можливо  щедрою і наскільки можливо вседосяжною: на тій вершині є яблуко!  Моя рука стає все тендітнішою, скоро та буде літати, як павукове павутиння осіннього ранку. І тоді хтось говорить : - Це ж уже не рука. Така - то вже не є рука.  Чи ж це така є рука?  З такою ж ніхто не тягнеться за яблуком. Такою руці зовсім і не дозволяється бути. 
    Але я добре знаю, що рука може бути такою – тонкою, майже невидимою, майже непомітною, тільки відчутною. Я знаю і не слухаю, що мені говорять, я тягнуся за яблуком, ось зараз воно в мене буде, але тоді відчуваю – тоншим бути я більше не можу. Це  є межа. І це таке болюче відчуття. Я знову відчуваю свою обмеженість. Якщо я буду ще далі тягнутися, моя рука обірветься. Я не можу дотягнутися до верхівки яблуні.
   Так само  - з зором. Так само – з запахами.
    Мої ніздрі є скрипка. Як вона грала в ту грозову ніч, коли квітнув ясмин! Я відчув цей запах, що нагадував Янову пісню, - так пахнуть, коли в’януть, зрублені для прикраси, берізки. 
    Гарні пісні грають мої ніздрі. Ті знайомі попурі з укропу, картоплі та обори. Смоли та салаки, та резинових чобіт запах іде з моря.  Весільні пісні – з мирт. Із кладовищенських доріжок – зрубленої хвої пісні. Запахи поступово стають тонкішими. Починає пахнути сокира: смолою, так, але  щось інше було в її біографії, здається, вона яблуні зрубувала – коли? Чому таке грішне діло?...
   

                39
   
 Пахнуть краплини дощу... (Діти не вміють утримати мед на хлібі і той
стікає блискучими краплинами...
    Вишень ми вже переїлися. Ти більше не відкриваєш рота і я з силою роздавив соковиту вишню на твоїх губах...
    Одного разу я вилив – і не пожалів! – одному повну кружку пива в пику...
     У двох друзів був товариш. У нього часто з носа йшла кров. То є та страшна хвороба, яку світ пізнав з часів Нагасакі. У нього йшла кров з носа...)
    З того всього щось випарувалося, пахне в краплинках дощу. Коли йде дощ, тоді запахи в моїх ніздрях грають польки, ноктюрни та старі рейнлендери.
    Запахи перетворюються в звуки і звуки перетворюються в запахи. Вночі співають левові зіви.
 - Не може бути, не може бути! Це ненормально! Це є хвора вигадка!
   - Не може бути? Ну то перевірте! – роздягніться наголо  і вийдіть під дощ! Чи ж не пахнуть краплини і вся калюжа, як сім’я, чи, як народ, чи, як людське життя?
    Чи ж боровик не пахне, як баритон? Чи ж запах обабки не є альт, чи ж то печериці не є сопрано? І чи лисичка не танцює, як балерина?
    Гавкання собак вночі і вдалині нагадують тюльпани.
    Звуки є такі тихі, як кроки мурашки в лісі. Запахи є такі тонкі, як запах грибниці. Я вже відчував, в якому місці  гриб з моху вилізе і чекав. Майже вже почув сміх мурашок з–поза річки. Майже вже дістав шапку ялинки в небі. Напівдорозі перелякався: чи ж тільки це часом не є ненормальним. Повернувся назад в семифарбовий світ. До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до. До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до... Нудьготне топтання.




















                40
                *  *  *

     Всі ми є пляшечки та коробочки, баночки та афішні стовпи. Всіх нас обклеїли, обклеюють і будуть обклеювати – звичай суспільства. Бо етикетка є ознакою впізнавання людини: ти маєш широке габардинове пальто – ти свій; у тебе є татуювання на руках та грудях – ти  наш; ти маєш гітару і у тебе нечесане волосся  - ти наш хлопець. Ти є джентельмен, ти є дурень, ти є сноб і ти є громадянин. Інших впізнають по імпортному одягу, по модних в світі сонячних окулярах, по капелюхах, по камзолах та по підтяжках для штанів.У інших є дорогі хутряні шапки, які ніде неможливо дістати.
   Але приходить час, коли здираєш те все з себе геть і стаєш чистим, яким був напочатку.
   Я довго мучився. Я прийняв від вас етикет. Я був дуже довго терпеливим, я сидів дуже довго біля одного столу з вами і боявся поворухнутися. Я боявся, чи моя краватка комусь не здається перехнябленою. Я боявся, чи мій лікоть не лежить у вашому салаті.
   Боявся, щоб в жакеті всі дірки для гудзиків були защебнені вірно(тепер я в дирку для гудзика засовую дулю!)
   Пристукнути лівою ногою, хлопче, та поклонитися ; запрошуючи до танцю, не йти через зал; цілувати руку дамі; курити люльку, як у Еренбурга; не перебивати співрозмовника та слухати з повагою. І я слухав. Скрипів зубами. Стогнав від мук. До відчаю, до сьомого поту. Боявся встати і піти. Боявся тріснути цього по плечу так, щоб вимостки повилітали(У тебе чужі слова, старий, чи ти їх часом не вкрав?), боявся упасти посеред трави, як в епілепсійній лихоманці, і битися у відчаї, коли ти говориш. Боявся сказати, що кисіль залитий   в твою трубу. Чи ти сам зовсім не чуєш, коли граєш цей марш?
    Весь час я боявся, та тепер кажу: - Іди до біса!
     Я був гарна, блискуча пляшка! Тоді мене обліпили  етикетками і сонце більше не блищить в моєму склі.
    Повільно зриваю геть етикетки. Відчуваю ще етикеточний клей на шкірі, але скоро буду на волі.
   Мій пуп є тільки мій пуп,  чому мені потрібно дозволяти комусь клеїти етикетку на пупі?
   Дитина народжується голою. Потім їй вдягнули синю шапочку на голову – таку хлопчику, а рожеву шапочку на голову – таку дівчинці. Хоч і так було видно, що хлопчик має те, що повинен мати хлопчик, а дівчинка - що дівчинка.
    Потім клеїли інші етикетки.
    Чутливіших ті етикетки знищують геть. Я пам’ятаю, одного разу біля ялинки маленького хлопчика всього обліпили слюдою, зробили  янголям.



                41

Людина дихає всім своїм тілом, всією своєю поверхністю. Але його обклеїли так, що йому  не було чим дихати. Він втратив свідомість, ніхто не знав, що з ним робити. Коли він задихнувся, прийшов лікар і сказав що хлопчик був занадто обклеєний. Звичай? Необхідність? Я говорю про іншу діалектичну необхідність – здирати геть.






































                42 

                *  *  *

    Ніхто не сперечається з собою. Всі  сперечаються з іншими. Річка сперечається з берегами та каменями. Яструб сперечається з вітром. Один язик з іншим язиком. Око проти ока, зуб проти зуба. Але немає зуба, який – проти себе, і немає ока, яке – проти себе.
    Хто не сперечається з собою, як він зможе з іншими?
    Гризтиме. Той не вмітиме сперечатися, але вмітиме гризти. Річка гризтиме берег, шашель стіл, собака кістку, а людина – людину. То буде велика армія гризунів, що не сперечатиметься з собою.
    О, я розумію, що  в річці пороги з собою не повинні сперечатися – тоді вона не зможе перемогти. Зуб не може з собою сперечатися, коли проти зуба – тоді не переможеш. Око не може сумніватися в собі, коли воно хоче підпалити – так свою силу втрачає пункт горіння.
    Але – до того! Але – після!
Перед порогами  повільно крутяться чорториї; чи там річка не думає? І до того, як твої очі перемогли інші очі, чи ж вони поміж собою не сперечалися?   
    Не сперечалися? Тоді ти є дурень. І твоя перемога – це перемога дурня.
    Коли в річці немає чорториїв, коли вода прохолодна, коли пиво зводніло і люди з собою не сперечаються, перемогу одержують дурні. Без сумніву. Не сумніваючись.






















                43
                *  *  *


    Ми від’їдемо в 11.48. І ніколи сюди більше не повернемося. Це місце відняло у мене час, відняло у мене n + 1 рік. І методично – краплю за краплею, секунду за секундою відняло у мене бажання. Це місце є зачароване. Тут всі тільки приймають участь. Тут всі приречені на те, щоб тільки приймати участь. “Тобі потрібно тільки прийняти участь,”- говорили мені. І я приймав.  Я приймав, мав і знову приймав. І, коли я знову мав  та приймав, я в один день відчув, що я переділився. Потім - що я розділився. Щось від мене відділилося, щось суттєве, щось відділилося, поділилося, розділилося.   
    І тоді я став просити себе частинками назад. Я говорив: “Я приймав участь. Тут десь повинна бути моя частинка.” Але ніхто не міг сказати,  де є моя частинка. І ніхто не міг сказати, де є його частинка.  Всі частинки пропали, роздробилися і розплилися. Розділення сталося, але не з’явилося ні нової амеби, ні нової людини, ні нового каменя, ні нового кохання!  І тоді я зрозумів, що надалі приймати  участь більше не можна.
    Не потрібно при – ділитися, але при – єднатися.
    Але до того, як приєднатись, потрібно означитись, оперсонитись і тільки тоді. І тільки тоді гуртуватися, згуртуватися, пригуртуватися. Об’єднуватися, від’єднуватися, приєднуватися.
    Але це місто є зачароване.
    Це місто просить тільки прийняти участь, тільки приділитися,  тільки прикришитися, тільки присипатися. Покропитися. Попорошитися. Покришитися,  потуманитись, помжичитись.
    Ми від’їдемо в 11.48. Може десь є якесь місто, яке просить більшого.
   
 















                44
                *  *  *

   Грім ходить кругом і ближче не йде. Тиша – як гнила серцевина тополі. Грім кругом – як сік в зовнішньому шарі дерева. Грім, як шкарлупка яйця кругом зародку життя.
   У мене більше немає сил розриватися з середини назовні. Рвіть мене з зовні в середину!
   Я пустий, як легені новонародженого, перед першим подихом. (Крикни в мені, повітря!)
   Я пустий, як могила перед смертю. (Наповни мене, пісок!) Я  є жменя землі під небом. (Уразь мене, громе!)
    Грім ходить кругом і ближче не йде. Тиша, як пенсіонер, що вмирає без роботи. Безсонної ночі хворий чекає сну.
    В пустелі бедуїн  вмирає від спраги. В березняку кричить іволга. Суша випалює землю. Грім ходить кругом і ближче не йде.
    Відкрив вікно та двері, але немає протягу. Підняв дах і жбурнув молитву в небо, як голуба – впіймай його, якщо ти яструб!
    Жбурнув молитву в небо, як яструба – уразь його, якщо ти є грім!
    Не відповідає...
    П’яниця, ти спраглий, ти випалене горло. Що ти робиш, коли тобі немає чого пити, коли руки у тебе тремтять, але грім іде кругом?
    Жінко солодка, як ти перемагаєш свою соромливість? Що ти робиш тоді, коли лягаєш в траву, ти дощу та грому чекаєш, а грім іде кругом?
    Уразь мої руки, грім, щоб вони спалахнули – я твій солдат. Мої руки – твої смолоскипи. Нехай вони згорять і доведуть, що ти є!
    Не відповідає...
    Котися з гір, як червоний м’яч, погаси місяць сьогодні, втопчи хмари в ущелину і постав їм ногу на горло!
    Тиша.
     Грім, ти великий, я малий, прошу: - Скажи, буде буря, і підемо, і мої руки ти підпалиш.
    Тиша, тиша, тиша.
     І падає камінь з вершини гори мені до ніг. “Переб’єшся на цей раз.”
     Вже який, який (грім іде кругом) раз.










                45
                *  *  *

    Радість сприйняття. Зеленої фарби радість. Покласти дитині руку на голову.
    Лебеді літають парами. Зозуля кує самотня. Маленький вітерець біжить по дорозі, закручується у вихор і підхвачує порох в повітря. Повний місяць в ялинках, повний місяць у вікні, повний місяць у серці, всю ніч.
    “Гори дуже далеко,”- я кажу.  “Гори є дуже далеко, туди неможливо дійти,”- я кажу собі.
    Біла моя матусенька, біле дитинство, білі акації квітнуть; на всіх деревах в лісі білий сніг лежить; біле життя, чи від тебе у мене біле волосся?
    Маленька дитина сидить в ресторані. Маленька дитина сидить в ресторані на третьому кріслі, батько з матір’ю п’ють вино. Мала дитина заснула, упала з крісла і плаче.
    Якщо є таке поняття “радість сприйняття”, то повинно бути поняття “нещастя сприйняття”. 
    Не можу сказати “так”, не можу стверджувати. Бачу маленького черв’ячка в райському яблуці. Серед тисячі “так” якесь “ні” словечко підморгує мені оком.  Моє нещастя сприйняття – що я його бачу. Воно говорить: “Ти мене бачиш, не зрадь.”
    Якась близькість нещастя є в твоїх очах, але ти смієшся і ти щасливий, бо ще нічого не знаєш. Мені хочеться тобі про те сказати, та не хочеться робити боляче.
    Велика честь з малим свинством – хочеться сказати, та не хочеться свято зіпсувати. Маленьке “ні” словечко підморгує мені оком: “Не зрадь.”
   І я не зраджую. (Та потрібно було зрадити. Бо те “ні” є  нице – воно шанує пам’ятники своїх героїв, але не поважає самих героїв.) Я не зраджую і стаю спільником. Моє нещастя сприйняття, що я його бачу, але заради такого дорогого спокою, роблю вигляд, що не бачу.
    Цей чоловік уб’є її посмішку. Я це чую у весільному марші. Для чого ви кличете мене на своє весілля? Для чого мені це потрібно було знати, якщо не можу вам цього сказати?
    Велике “Так” мале нерозривне розриває.
    Я те бачу і не можу радіти. Не можу також втекти. Ви не дозволяєте. Моя радість сприйняття веде мене геть, ви не пускаєте. Знову я впав з пташиної дороги в небі до порогу собачої будки та вдягнув собі ланцюг на шию: стережи дім, стережи своїх.







                46
















Своє несказане хотів сказати – скільки ми там були...


...про маленьке життя в маленькій каблучці...
























                47
                *  *  *               

   Чи ж це так незрозуміло? Квіти  є подаровані, вино та людське тепле тіло. Вогонь є подарований та все, що тепле. Я стояв біля дверей твого дому. Я приніс тобі сніжку. Чи ж це було так незрозуміло?
    Перший сніг в цьому році в Латвії спочатку випав в Цесісі, але ти живеш в Ауце. Чи ж я зможу тобі принести сніжку через всю Латвію? Коли я її взяв біля трампліну в Цірулишах, мої руки були теплі і, щоб вона не розтанула, я її тримав тільки кінчиками пальців. Через Амату, через Карлі я вийшов на Псковське шосе. Перші кілометри сніжка в моїх руках танула, але потім танула все менше, бо в руках більше не було того тепла і я радів, що все буде гаразд – може удасться.
    Час від часу я брав сніжку під пахву, але тільки на той час, щоб припалити, потім знову ніс в руці. Чи ж не було холодно?  Мені здавалося, що немає нічого теплішого за сніжку, яку одна людина несе дарувати другій.
    Скільки було тепла в тому браслеті, в тій вазі, в тій троянді, що тобі дарували? Скільки тій книжці чи пляшці, чи коробці цукерок  можна встигнути віддати, несучи від вулиці Енгельса до вулиці Кірова? Я знаю, що стільки тепла не було віддано ні одному подарунку, і тому я був молодий, сильний і мені зовсім не було холодно. Я був, як молода береза, сік в якій тече сяючи. Так моє тепло перетікало до білої грудки снігу. До Лорупес мосту я віддав свої долоні та руки до ліктів. До Риги тобі були вже віддані мої руки до передпліччя.
    Час від часу зупинялися машини і запрошували мене до кабіни. Мабуть з боку це виглядало дивно: іде людина, мілко хурделить сніг і в руках у неї - сніжка. Спочатку я послухав, сів, але сніг почав танути і повільними краплинами капати на підлогу кабіни.
- Викинь геть! – сказав водій. – Що це з тобою – чи щось відкрутилося?
    Тоді я виліз сам. Піди знай, ще до міліції відвезе. Надалі я більше на машинах не їхав. Всю дорогу йшов пішки. Тільки біля самого Ауце я трохи ослаб і попросив у водія молочної машини мене підвезти. Руки в мене почали замерзати. Холодно і якось незвично дзвеніли бідони.
    Тепер завжди, коли мерзну, я чую, як дрижать та дзвенять у мене за спиною молочні бідони.
    І тоді на розум прийшла така думка: може так мерзнув Вейденбаум, коли він всю дорогу віз ті свої вірші з собою, що також були, як та сніжка, все тепло взяли до останнього.
   - Як ти думаєш, старий, чи Вейденбаум помер з снігом в руці?
   - Не дурій! Викинь геть! Дістанеш ревматизм, - сказав старий і ми в’їхали на бруківку міста.
   Від слів стало ще холодніше.
   Та на зустріч ти не вийшла, двері були зачинені і сусіди сказали, що тебе зовсім немає вдома.
   - Нічого, - я сказав, - я її почекаю.

                48
  -  Вона так скоро не буде, - нагадали сусіди та покликали до себе
 погрітися.
    - Вона поїхала в Цесіс.
    - Нічого, - сказав я, - я почекаю.
    До них я не пішов,  бо сніг знову почав танути, руки знову стали гарячими, можливо від хвилювання.
    Я пішов до лісу, на узбіччя твоєї дороги, сів на пень і став чекати. Сніг танув повільно, невтримно.
    І тоді ти прийшла.
- Який в Цесісі сніг! Незвичайний!... Багато, багато і білий – весь світ переповнений. Я, неначе щеня, качалася в снігу, - сказала ти і вийняла з моєї долоні маленьку дрібку льоду і кинула на землю. – Які в тебе холодні руки.
    - Так, замерзли.
    Що інше я міг відповісти. Там біля пенька, де сніг капав в мох, виросла малесенька ялиночка. Маленька, наїжачена та обсипана інеєм.
    Іній не розтанув навіть влітку. Ну, ялинка вже велика, але іній так і не пропадає.



























                49
                *  *  *


    Вчителі малювання мучаться, коли вчать дітей малювати далину.
    Чому це так важко знайти – перспективу?
     Прокляття! Де вона пропадає? Перспектива! Лінії узбіччя знову переді мною перехрестилися і не йдуть в безкінечність. Стіни коридору перехрестилися перед тобою і ти врізаєшся в кут цього перехрестя.
    Я дивлюся: маленька рибка пливе поряд з сіткою. Граціозно вигинається, проскакує слаломом через вічко сітки, туди та сюди, через та назад, легко та блискуче і сітка для неї тягнеться в безкінечність.
    Через сітку пливе велика риба. Вона поштовхає мордою в вічко сітки, занадто велика для маленького вічка, та й попливе поряд з сіткою і сітка для неї пропадає в бескінечності. Коли лізу я, я застряю в вічку сітки жабрами, я заплутуюсь, сітка закручується та заплутується також, я втрачаю бескінечність. 
    Пообіцяйте мені що – небудь! Пообіцяйте, обіцяйте що – небудь, обіцянка теж є перспектива, коли іншої більше немає, або ще немає. Люди йдуть до церкви тільки тому, що там їм обіцяють безсмертя.
    “Пообіцяй вірність –  назавжди, на все життя, вічно!
     Пообіцяй кохати вічно,”- просять закохані. Це проситься з дня на день: пообіцяй далину! Пообіцяй мене в тій далині, мене та тебе, нас обох поряд в тій далині на все життя, вічно.
    І, навіть, якщо ніхто ні тобі, ні мені нічого не обіцяє, ми кидаємо три резервні рятівні кола в далину:
                МОЖЛИВО...
                НАПЕВНО... 
                МОЖЕ БУТИ...
    І це є крапки надії. Це також є перспектива. Але ця не є та.
   














                50
                *  *  *


     Сьогодні я зірвав з неї намисто. Перервав і воно розсипалося в траву. Не можу дивитися, як вона його береже та кожного дня хтось всеодно розбиває по ягідці. Вона робить вигляд, що не бачить того: тільки береже ниточку. Не можу дивитися, як намистечко стає коротшим і що вона всеодно ним пишається. Можливо вона зовсім не бачить, що воно стає коротшим?
    Можливо не хоче бачити?  Бо намисто є її вірою – в свою вроду, в кохання та в красу інших. Тому вона береже.
    Але береже тільки ниточку, неначе в ниточці знаходиться віра, а не в самих жолудях.
    Доки вона береже ниточку, жолуді по одному хтось скушує, розбиває, розтоптує. Коли будуть відкушені всі, у неї залишиться тільки ниточка.
    Але найважчою буде мить перед пустою ниточкою, коли залишиться десять чи дванадцять намистинок. Я не хочу дочекатися тієї миті, коли вона пишатиметься десятком намистинок на напівпустій ниточці. Чи ж тоді не краще перервати зразу, нанизати намисто кожного разу по - новому, ніж тремтіти від страху за ниточку і втрачати намистинки – по одній, по одній, по одній?...
   (Не можу витримати крапання краплин. Краплини стомлюють, капають чи падають – однаково одноманітно, однаково сумно.  Хто п’є вино краплинами? Хто накапає річку в пустелі?  Страшна робота стародавньої інквізиції – повільними краплями капати  на голову: ще – ще – ще – ще – ще – ще... Ще – ще – ще –ще – ще – ще...)
   Нікому не говорив, ким вона є для мене. Їй також ні. Болять намистинки, що пропадають по одній та зовсім не болить ниточка. Сьогодні я розірвав їй намисто і воно розсипалося в траву.
    Вона весь час думає, що я її ненавиджу.














                51
*  *  *


    Сум є вільний.
    В гніві людина є пов’язана. Нетерпимість є гірка. Це добре, коли ти можеш подивитися на світ з сумом. Сум є вільний і у нього вільні пташині крила. Тому, коли мені сумно, я дивлюсь на людей зверху. Жаль тягне назад до землі. Зарозумілість чекає, щоб хтось на тебе дивився. Чи сум має право на все дивитися зверху?
    Сум є година смеркання душі. Коли сонце вже зайшло, але зірки ще не встали. (Не запалюй світла в кімнаті!)
    Вікно в синіх сутінках. Сніг на дахах будинків все синіший. І сум є, як ворони на синіх, засніжених деревах. (Не запалюй світла в кімнаті!)
    Прокотився переповнений трамвай з блідим циклоповським оком в сутінках. Люди поспішають на Новорічні ялинки.  Переповнена земля, яка ти пов’язана та невільна! В яких вузлах ви, люди, заплуталися!  В нитках один одного. Незрозумілих. Плутаних. 
   Я в сумі є вільніший за вас. Я відправляюся, куди хочу. (Не запалюй світла в кімнаті!)
    Чи ви коли – небудь мали час бути сумними? Чи ви могли собі дозволити не запалювати світла в кімнаті?






















                52   

                *  *  *


     Не обіцяй мені нічого великого. Мені не потрібно. Це є та маленька сірникова коробочка, там я живу.
     Ти можеш зібрати свої речі та перейти до мене. Коли світ відторгне нас  своєю величиною, ми будемо молити Адама та Єву, щоб вони нас не пускали на світ. 
     Це є та маленька каблучка – в ній я живу. Я поклав її на камінь та сів в  середині неї.  Ти можеш взяти свій бінокль і перейти до мене. Сядь поряд зі мною посередині каблучки і подивися кругом. Чи це не є наші з тобою слова, що написані там на горизонті?
    Але до того, як ти прийдеш, пообіцяй, що ти не тягнутимеш з собою нічого великого. Залиш ті великі черевики, що натирають ноги, і ту широку планету залиш за нашою каблучкою, їй тут немає місця.
    Це є та маленька думка, що я думаю: про прах та порох, які мені потрібно вдихнути в свій подих, про маленьке життя в маленькій каблучці.



























                53
                *  *  *


    Всі розділові знаки є вигадані.
    Крапка є відносною. Крапка є ошуканство.  Крапки немає. Крапка може бути і може не бути  На місці крапки можна ставити кому. На місці крапки можна ставити багато крапок. На місці крапки можна ставити крапку з комою.  Ви можете бити себе в груди: “Я маю право!” Ви можете говорити спокійно: “Я маю право.”  І нарешті вагатися: “Чи я маю право?” На місці крапки став знак запитання. Знак запитання що до всього має сумнів. Але сам знак запитання є так само сумнівний та  відносний, як і всі інші знаки: хто запитує? у кого запитує?  як запитує?
    День є потоком розділових знаків, ніч є потоком розділових знаків, рік є озером розділових знаків, життя є океаном розділових знаків. Розділові знаки метають ікру, розділові знаки один другого з’їдають та знищують. Найкращими мисливцями є знаки запитання. З найбільшим задоволенням вони полюють за самовпевненими знаками оклику.
    Крапка є найсерйознішою та найконсервативнішою. Вона не терпить продовження думки. Вона б’є лівою,  б’є під дих і кома згинається, піджимає живіт, їй перехвачує подих.
    Крапки є дурні  та наївні. Крапки є знаком любовних листів школярок, а також є публіцистичним знаком. Крапки є підпіркою для тих, кому не хватає слів.  Дебільні крапки, інфантильні крапки. Чим розум коротший, тим крапок більше.  Якщо хлопець пише дівчині листа з крапками, то подивіться, чи у нього немає татуїровки на руках: змії, серця чи голої жінки. Якщо письменник пише з крапками, тоді знайте, що  він ще не письменник.  Крапки витисняють розділові знаки дорослих.
    Тире – це багатозначна базіка, воно витисняє чесну двокрапку. Воно безсовісно та спекулятивно похваляється: я багатозначне. 
    Знак крапка з комою не розуміє, чому йому завжди  потрібно слухати докори, що “бачите, він на місці крапки”, “бачите, він на місці коми.”  Знак крапка з комою є чоловіком з тонким смаком, делікатним та ненабридливим, тому його так рідко можна зустріти. Потрібно потурбуватися що до того, щоб рід крапок з комою не щез, чи ж щоб його не асимілювали, чи одну частину не перейняли крапки, а другу частину – коми.
   Так борються розділові знаки. Життя є океаном розділових знаків.   Любий розділовий знак може злигати любий інший розділовий знак.  Любий розділовий знак є відносний, умовний, вигаданий, мінливий. Єдиним невигаданим розділовим заком  є  смерть.
    Єдиний незмінний, невигаданий. Так є, не може не бути і нічого іншого на її місце неможливо поставити.
    Тому не просіть абсолютних розділових знаків. Абсолютним розділовим знаком є Смерть.

                54
                *  *  *


     Чому твої очі так міняються, а мої не міняються?
     Який вітер дме в твої очі?  Чи це не той самий вітер, що з чотирьох сторін світу?
     Який землетрус в цю мить знову порушив твій спокій?  Мені боляче дивитись, як життя біжить по твоїх рисах обличчя.
    Ніколи не бачив, щоб людське обличчя так відбивало миті життя.  Ти такий молодий і раптом ти став таким старим. І знову щось юне пробіжить по куточках твоїх вуст, спалахне посмішкою на зубах та перекине піщаний годинник в очах, неначе скаже: “Час нічого не значить.”
   
     Неначе біле крило янгола промайнуло через твоє чоло, це так добре тобі пасує, - ти говориш “так”, “добре”, ти слухаєш, що інший говорить і говориш “так”, “добре”. (“Всі  ми  люди, пробачте їм їхню слабкість.” Ти говориш “так”, “добре”.)  Але вже по - бісівськи смикнувся  лівий куточок вуст та з твоєї лівої щоки виглянув Джокер і янгола більше немає, і вже Джокер кривить рот в посмішці.
   
    Як пори року біжать та мішаються на твоєму чолі!
Полетів метелик, полетів мотоцикл, радісно розпочалася весна. Квітли едельвейси в горах, квітли кульбабки в низинах, все розпочалося радісно. Що сталося з тобою? Чого та черемха так закричала?  Чи вона у тебе щось просила? Від чого ти став такий похмурий? Що сталося з тобою? Звідки ця сніжинка сіла на твоє чоло?  І потім закружляла ще та, ще одна, ну вже все твоє чоло замело снігом.  Зима та літо вже є в твоїх очах.
   
    Навіть в Янову ніч  - зима та літо одночасно є в твоїх очах.
    Які легенькі доторки піднімають тебе з місця! Тільки маленький вітерець дув, від чого ти так розбушувався? Тільки дурень біля столу сміється – але ти впадаєш в розпач.
    Твоя найкраща людина подивилася в іншу сторону і ти вже від холоду затремтів. Тобі буде важко жити, всі будуть читати на твоєму обличчі і тоді буде ще важче.
    Говорили, що ти дуже нервовий. Люди називають це так, тому, що не мають інших слів. Нехай вони бачать, як вони те бачать. Я бачив, як біжить течія. Річка крутиться у млиновому колесі, річка крутиться в чорториї на полуденній жарі, річка пропала у вечірньому тумані. Камені лежали спокійно та непорушно –  камені жили своїм життям.
    Був час, коли ти заздрив обличчю каменів. Був час, коли ти просив


                55   
кам’яного спокою. Синє небо ти просив, щоб там не з’явилося ні одної хмаринки. Рівної стіни  ти просив у шерехатої будівлі.  Спокійної руки на чоло. Але тепер ти знаєш  - у каменів є своє життя і у спокійної руки - своє життя. Тобі потрібно жити своє.
                Знову шрапнель розірвалася на щоці твого крісла.
    Яка Бородинська битва! Яке Ватерлоо! Які перебіжки зі зморщки до зморщки,  як з шанця до шанцю. Яка скажена перебіжка від куточка ока до куточка вуст. Ще останній постріл снайпера з брови в брову, і тоді все затихає, тільки біля скронь голосять померлі.
    Повільно потіє світло на твоєму чолі – людина виграла найбільшу з найбільших битв – сама себе перемогла.
    Дивлюся в обличчя людини, як на ньому все з’являється та пропадає, та є невловиме. Але камені лежать спокійно та непорушно – камені живуть своїм життям.





























                56
                *  *  *
   
     Сонце. Сьогодні є сонце. Сьогодні гори є переповнені лижниками. Я це бачу на стелі. Стеля, коли я сплю, для мене стає великим екраном. Там є вранішні берези в білому інеї. Ще, потріскуючи на вранішньому морозі, розсідаються стовпи огорожі і повітря є фіалкове, жовтогаряче та рожеве. Це є моя земля.
Неповторна в своєму ранковому інеї, коли ще весь день попереду, для заячих слідів та білих стрічок від літаків в небі.
    Стеля є моїм широким екраном, мій Палладіум, біля якого не штовхаються та не топчуться похмурі, стомлені люди. Тільки сліди зайця в снігу та одинока струна від лиж.
    Там є місце низьким, засніженим дахам та сонцю.
    Телефон є моїм концертним залом. Коли він дзвонить, я не піднімаю слухавку. Я так само з ним розмовляю.
    - Доброго ранку!
    - Доброго ранку!
    - Чи ти знаєш, біля старої хати на березі моря шипшина розквітла.
Вся хата в одній шипшині.
    Всі луки переповнені розквітлою яновою травою. А там, за тим маленьким березнячком, крутий берег та велике море.
    - Що це таке – янова трава?
    - Неначе ти не знаєш. Поїхали зі мною.
    Тепер потрібно підняти слухавку і сказати, що я поїду. Але я, мабуть, не поїду. Не поїду.
“Безвільна людина не має ні індивідуальної, ні суспільної вартості. Вона не рухається вперед ні в приватному, ні суспільному житті.”
    Це про мене.
    “В приватному житті така людина багато фантазує, думає, сумує та збирається, але не береться до роботи.”
    Про мене.
    Знову дзвонить телефон. Ну це вже більше не є  локатор мого світу. З жахливою противністю той проголосить мені  мої обов’язки.
Я вже чую, що той говорить про мене:
    “...але не береться за роботу. Він не вірить в свої сили. Врешті – решт  він стане ненависний, що собі, що іншим. Він починає ненавидіти, що себе, що життя.”
    Це є моя рука. Паралізована, нікчемна, непотрібна. Тільки 40 сантиметрів до книги на поличці, але вона тієї не бачить. Вона її не візьме. Бо ні одного амперу струму немає  в її жилах.  Ні вольту.
    Це є моє око. І друге. Двоє моїх очей. Вони дивляться на годинник. Час біжить маленькими колами навколо своєї вісі.  Тіль - ки, ті --- льки, ті------ льк--- и. Час є числом  руху, говорив Арістотель. Але рух є життя.  То тоді час рахує життєві кроки. То тоді мені потрібно встати і йти. Тік -тік-тік-тік-

                57
тік-тік – потрібно йти, потрібно йти, потрібно бігти! Але сплю, склав руки за               
голову і час проходить.  Я залишаюсь, а час проходить.  Пропадає в далині
все тихішими, тихішими, тихішими кроками. Можливо, то зовсім не кроки, але туди втекли чутливі пальці по рояльних клавішах, можливо, покинув цю черемху в цій затоці соловей разом з весняним цвітінням...
    Але невблаганно, безсторонньо рахує годинник – тіль-ки, тіль-ки, тіль-ки. І я не можу піднятися. Я лежу на дошках кладки і світ повільно хитається навколо мене кольоровими колами. Так, за мною спостерігають. Рахують. Ще трошки і  - нокдаун. Ще трошки. І буду переможений. Якби я міг встати. Тепер – встати. Рачки.  На коліна. І тоді встати. Відчути гостроту мотузки навколо себе. Встати. Відчути свій кулак в рукавиці! Відчути ривок та удар одної рукавиці по іншій!  Відчути. Відчути цей світ свіжим, як огірок в росі серед вранішнього листя. Це є те, чого я бажаю. Це є те, чого я бажаю. Часом я бачу: дні стоять, як великі кварти в черзі.  До бескінечності.  Бескінечна черга, повні холодної води та запітнілі. Це є те, чого я бажаю. Вранці викинути щуку в росяну траву. Вранці і в росяну.  Ввечері щука мені непотрібна. Я скрутив жилку і дивлюся у воду, доки знову зарожевіє вранішня зоря. Це є те, чого я бажаю.
    Я шукаю свіжості. Я знаю, що це є мої ліки і вони мене зроблять знову здоровим. Від чого?
    Від чого...
    Це так зразу сказати неможливо. Цього ви ніхто не зможете сказати, якщо ви вичерпалися.  Але у коженого було так, що він себе втратив і знову себе шукав, знову шукав – знову шукав.  Шукати себе знову, мабуть, це і є справжнє життя, іншого життя насправді в мене немає. Тому я не боюся за себе.
    Не бійтеся ви за мене теж.   

















                58
                *  *  *

    Того разу пропали акценти. Наголошені склади прирівнялися до ненаголошених, наголошені слова - до ненаголошених. Розмова стала одним абабабабабабаб – цедецедецеде цедецеде потоком. Неможливо розмовляти, неможливо зспіватися.
    Диригент говорить: немає рації. (Його диригентська палочка, як нудотний конячий хвіст, повільно рухалась з сторони в сторону.)
    Так жив місяцями. Пропускав камінці через пальці: ні один не заблищав.  Бив молотком по пальцях: ні один не заболів.
     І тут з’явилася ти!
     Бий, кидай, коти!
     Там йдеш ти.
     Він, дзвін, млин!
    - Ти загубив наголоси? – запитуєш ти. – Так мені сказали. Чи ці не є твої? – І ти виймаєш з сумочки одну жменю та кладеш мені на стіл. Ось це вони є. Мої. Їх так багато, що я не можу надивуватися, коли ти їх у мене украла.
    - Ти сама є мій акцент, - я кажу. – Ти приходиш, як пісня тромбону вночі, як світлячок в м’яті, як  сережка в боговому вусі. (І я відчуваю, що акценти є знову в мені, знову піднімаються та бунтують, я відчуваю це зараз, коли  кажу.)
    - Ти не вмієш себе поводити з ними. –  Ти дивишся на мене поважно. – Тому я взяла. Щоб ти зрозумів, як вони дорого коштують.   
    - Ти приходиш, як блискавка через тунель, як шпаки в вишнях, як течія в колесі. – (І акценти знову мої, я відчуваю це зараз, коли кажу.)
    - Ти не вмієш себе з ними поводити. Ти ставиш їх там, де потрібно і де непотрібно. Ти їх знищуєш. Мені жаль на це дивитися. Тому я взяла. Щоб ти побачив, як є без них, - ти знову говориш, але я вже радію, вони знову в моїх руках (що ти мені докоряєш!). Ну, вони знову мої. Де ти був, мій маленький акцентик? Без тебе у людей очі не блищали і ключ не попадав у замок. Келих з вином не дзвенів, оплески не знали в якому місці плескати. 
               
                Бить, котить, ф’юіть!...
                ...бита! Маргарита!...
                Хейта! Знову грає флейта!

    Акценти дзвенять знову. Як гарно весняною дниною телята брикають ногами в повітрі! Як гарно звучать копита коней в галопі! (Хопа!) Пробач, мою ненормальну радість тому, що вони у мене знову знайшлися! (Ой, Господи!)
    Так,  так! Я тепер ними можу всі дірки для ключів позапихати. Я знову чую кроки, ритми, пристуки. Там за річкою є луки, на тих луках квітнуть квіти, там у одної маленької квіточки є шість пелюсток.
   
                59
    Поряд проходила жінка і посмішка у неї була на кінчиках пальців.
    Інша жінка проходила поряд і вставила йому обручку в ніздрі.  Акценти живуть!
    Я всовую язик, як пензель, в фарбу та метаю на стіну – акцент!  Я купив старий віз за десять рублів, приїхав на зупинку таксі, кажу: Сідайте! – акцент. Я бачу, як танцюють на платівці тисячі гуцулів, лезгинців, росіян та каблуками б’ють, але платівка не розбивається – акцент! акцент! акцент!
    Ви можете мені говорити: Як це все не на місці! Ах, не на місці, якщо ти думаєш, що ти сам є на місці, то акценти у тебе теж на місці. Ти так думаєш. Тоді йди попрацюй на моєму місці. І дай своє місце мені. Тоді ти побачиш, де потрібно ставити акценти, в якому місці, коли щось розумієш у цій справі!
    Так, я маю сильний язик! Я не говорю, але, якщо вже щось хочу сказати, те я  виклацаю. Так. Ти знаєш як. Майже неввічливо.
Я маю відзначений палець. Я підійду – на вулиці, на зборах, в трамваї, в корчмі та на маскараді та й тикну тобі пальцем в лоб і знак залишиться, і відмити його неможливо.
    О, радість! О, радість акцентами вікна бити та ескізи малювати на весняних сукнях! О, радість пальці собаці в пащу сунути!
    Знову не на місці?  Твоє на місці, моє не на місці.
 Не став розумнішим. Можливо й ваша правда, вам, тим, хто  на місці, можливо ваша правда. Нехай живуть ненаголошені склади, так? Нехай живуть сірники, що не спалахують, собака, що не кусається та капелюх без голови! Я здаюся. Я вам віддаю свій язик – випрасуйте його!





















                60

                *  *  *

    Немає нічого легшого, як знайти дорогу в темноті. При денному світлі тебе завжди мучить сумнів. Ти покладаєшся на сліди інших, на сліди інших коліс, на знаки, залишені іншими, а також ти довго думаєш: покластися? не покластися? йти туди? чи не йти?
    Чи ті були розумніші, що туди йшли? Ти того не знаєш. Ти віриш наїждженій дорозі, але та після декількох кілометрів повертається назад – бачиш, всі тій вірили, тому наїждженому сліду, та всі зневірювалися. Бо та  нікуди  не приводить.
    День - це нещастя роздоріжжя, сумнів покажчиків, розділення краплини, що впала. Я йду вночі і немає нічого легшого, як знайти дорогу в темноті. Я покладаюсь на свої ноги, я покладаюсь на  свої очі – мені не залишається нічого іншого, на що покластися в темряві ночі. Що є день? То є досвід інших людей.  Дороги є досвід і доріжки інших людей. Але вночі є тільки мій досвід і тільки моя дорога.
   Я умисно обходжу вогники та світло в вікнах.  Коли ти йдеш вночі, не дивися в освітлені вікна! Потім ти осліплений нічого не будеш бачити. Ти будеш, як собака, що втратила нюх. Я умисно обходжу вогонь.
    Темнота є густа та гарна і,  коли я покладаюсь на неї, вона також покладається на мене. Якщо ви купалися у великій воді, ви це знаєте.  Темнота є така, як море: коли запливаєш в нього, тоді відчуваєш, яке воно   глибоке, і темнота є глибока, а ти сам такий сміливий.
    Коли я так   проламуюся  через темноту, часом мені приходить на думку, що можливо я свічуся  і сам того не бачу та не відчуваю, і десь вдалині хтось мене бачить, як маленького світлячка, що рухається. Бог, того всього немає,  бо я матеріаліст, але Доля  - це може бути. І тоді я думаю: чи вона бачить, що я бреду по хащі, але  ось тут, поряд, є іншими людьми витоптані дороги?  Чи вона насміхається наді мною? Чи вона бачить ту яму, в яку я упаду, чи ж обійду її по краєчку? Чи вона підготувала для мене цю яму?
    І тоді у мене такий приплив сил, що я сміюся над нею. Я, маленька крапочка в темноті, напружую свій нюх, починають світитися мої очі і я обходжу яму стороною. Я в неї зовсім не можу впасти, бо так, як людина засвідчує себе в темноті, так ніхто себе не засвідчує ніде і ніколи.   
    Темнота є моїми вітамінами.  Я вдихаю темноту, як кисень і темнота в мені горить.
    Коли я йду вночі, я відчуваю, що темнота мене любить.  Мене засвідчують сосни з правого та з лівого боку, смола, запах якої я відчуваю в темноті, а також, тільки відчутне, шамотіння шишок там, вгорі, де поміж пальцями віття потрібно було б бути зіркам, але яких – як добре – що немає. Гілка, що обдерла мою щоку,   засвідчила те, що я є, і корінь, об який я збив ноги, вони мене впізнали і – як вже вміють- привіталися зі мною.
   
                61
     Якщо ви хочете себе засвідчити, ідіть в темноту і не беріть нікого з собою.
Все можна в темноті загубити, але себе – тільки знайти.
    З тобою є твої ноги – розумні  та тямущі, вони каменів та моху,  твані  та віття тріщання впізнають.  З тобою є твої руки: витягни в правий бік – ялівцю, в лівий – дубу, якщо ти хочеш, щоб тебе хтось засвідчив.
   У тебе є твої очі та вуха. Осина тремтить, але дуб не віддає листя навіть під час снігу.
    І навколо тебе є твоя темнота – велика і бескінечна. Чого тобі ще не хватає?



































                62
                *  *  *

    Страшна людина! Найстрашніша між страшними. Ти нічого не хочеш. Ти є страшніший за тих, які все хочуть. Тебе неможливо витерпіти – ти і твоя небажаність. Любе бажання чи примху можна зрозуміти, осягнути, виконати чи відмовити. Ті є предметні,  відчутні, їх є можливість заперечити чи ненавидіти.
    Твоя небажаність є, як річка, в якій немає рятівного кола. Ні соломиночки немає. І, коли я випливаю на твій берег, також і на березі немає нічого – ні дерев, ні трави, ні піщаного пагорбка – одна рівнина.

    Скажи, річко,  - куди ти течеш?
    Вона не тече.
    Скажи, річко, - який є правий, який лівий берег?
    Ні правого, ні лівого немає.
    Коли тебе сковує лід?
    Вона не замерзає.

    Я люблю своїх дітей – вони завжди чогось хочуть. Вони інколи бажають того, чого немає і тоді я їх шмагаю.
 
    Я кохаю свою дружину. Вона теж хоче більше, ніж я можу дати. Тоді я можу сердитися. Тоді можу догодити. Тоді я можу утікти. Тоді я можу переживати, напитися, жалітися друзям – завжди є що робити, якщо поряд є хтось, хто чогось хоче.

    Так, сам я знайомий з небажаністю. Коли течія пропадає. Коли річка розділяється.  Рукави течуть кожен в свій бік і я не знаю, по якому текти. Кожен маленький стає все меншим. Кожен великий – міліє та пропадає в піску. Я стою посеред піску та плачу за своєю річкою. Я йду в пустелю та шукаю те місце, де вона вийде назовні. Вона не виходить. Є таке відчуття, що за червоними від жари барханами, вона вирветься могутня та синя.  Але можливо під цим сонцем мені її не досягнути? Тоді я падаю на пісок і плачу.  Я, велика людина, яка колись було надумала в своїй величі інших вчити, - я падаю, як прах в руках вітру, на пісок і плачу. Така велика є моя нікчемність, така мала є моя могутність. Я знайомий з небажаністю.  Спить сірий собака на твоїх ногах; немає чого бачити і немає чого чути; і ніхто не може тобе переконати, що ти є.
    Мене завжди лякала нескінченність Простору.  Коли немає  ні кінця, ні початку. Немає пункту, де обпертися. Є тільки безмежна пустота, яка не має початку. Я знайомий з небажаністю.
    Але в пустелі, за червоними від жари барханами, виривається річка, могутня та синя.  Всього за  двісті кроків від того місця, де ти впав.
    Є білий журавель в сірому журавлиному ключі, є тільки один.    
                63               
                *  *  *

    Я ввійшов в себе і тепер я виходжу назовні. Я іду з нього назовні.
    Це вже більше не я, але це вже є він.  І що я тоді в ньому шукав? Це є мертва людина. Вона померла в злобі. Померла, ненавидячи. Померла, коли обридла сама собі.
     Я іду з нього назовні.
     Я виходжу з нього назовні. Тепер мені його потрібно упорядкувати в труні. Будь ласка, мені мережива на 10 рублів. Будь ласка, мені цв’яхів – на два з половиною дюйми. Зморшкуватий змарнілець, занадто довго я в тобі жив. Тепер тільки очей не відкривай! Два з половиною дюйми  - в одному кутку, два з половиною дюйми – в кожному кутку! Ти вмер, домовина забита цв’яхами і тебе закопають в землю.
    Ви не плачте! Кладовище є думане для людського санірування.  Помирає понурий, помирає той, що обрид сам собі, помирає все, що більше нездатне до обміну речовин.
    Біля могили грайте марші! Жовті, як соняшники та білі, як яблуневий сад в квіту, - він помер, цей нещасний! Біля могили грайте гучні марші  - страшне, як хочеться їсти.  Та співайте. Чорне було його зло, нехай над його могилою співає білий соловей! Берези є білі та рами вікон є білі - біла стелиться дорога, по якій я піду назад.























                64    
                *  *  *

    Я вам кажу: співайте! Співайте, коли вам є добре. Але більше за все співайте тоді, коли потрібно справитися з безглуздістю. Співайте в очі тому, хто вас лає. Тріумфуйте в своїй перевазі, коли вас б’ють.
    Я те дуже добре пам’ятаю. Я був маленьким хлопчиком і бачив через вікно кімнати: сусідська мати била свого сина. Він стояв біля стіни повітки і співав. Мати його била такою, неначе палкою, неначе держаком від мітли та він сміявся і співав. Вона била, а він співав; вона стомилася, а він співав. Тоді вона опустила руки, а він продовжував співати, потім погладив свої побиті плечі  та й пішов, співаючи.
    Співайте в переповнених тролейбусах (до прокляття хочеться свою невдоволеність виспівати!) І якщо вам потрібно платити за спів, то заплатіть!
    Співайте, коли ви п’єте. Від суму, від нудьги ви  п’єте.  Ви можете півлітра випити, але чи ви можете півлітра виспівати?
    Співайте біля могили! Що ви мовчите, співайте!  Він не чує. Не йому. Співайте не йому, тому, хто йде, але співайте собі та тим, що залишилися. Не про ялинкове віття на могилі, а про той листочок на верхівці.  Собі, живі! – вам пісня потрібна, а не йому.
    Коли ви прокидаєтесь вночі, соловей співає. Бачите, вночі теж є пісня. Чи ви співаєте тільки ранками і тільки ті, сонячні? Але пісні невдоволення та пісні розпачу, та пісні нападу? Так, де ваша пісня нападу? Чи ви вже перемогли, що співаєте тільки вранці? Чи переможені, що не співаєте зовсім? 




















                65
         
















...але камені лежать спокійні та непорушні, камені живуть своїм життям...





...і повільно потіє світло на твоєму чолі...



















                66
               
                *  *  *

    Раптом напав страх, що я можу забути свою сестру. Що вона залишиться невпізнана мною. Я так багато говорив з чужими людьми, але чи ж в мене був час поговорити з своєю сестрою? Зустрічалися, здоровкалися. Віталися, прощалися...
   Не знаю, чому саме сьогодні бачу, що у неї вже невеличкі зморщечки навколо очей, що в неї тверда спрацьована рука і що її очі дуже схожі з моїми. Якщо так чесно подумати, то я жодного разу не погладив її по голові. Можливо тоді, коли вона була зовсім  маленькою – маленькою і їла хліб з цукуром? Частіше все – таки я її бив. Вона хотіла ходити зі мною скрізь, але я цього не хотів. Мені в той час і в голову не приходило, що вона тому усюди ходила  слідом за мною, що я для неї був найближчою людиною, інших друзів у неї ще не було.

     Пізніше були також і інші друзі.

     Я пам’ятаю її тоді, коли ми святкували якусь подію в її житті. Родичі їли та пили, говорили про роботу та гроші. Але ніхто не бачив, що у неї болить рука, потягнула сухожилля, коли на фабриці піднімала якісь ящики, що вона має гарне кучеряве волосся, сині, чесні очі, які чекають кохання.  І ніхто не запитав: - Чого ти не розумієш? Що тобі потрібно допомогти?  Говорили:
- Бач, яке дівча. Як ягідка.
    Я не пам’ятаю, але мені здається, я в той раз до тебе не підійшов, не обійняв тебе за плечі, не сказав жодного милого слова, тільки звичні поздоровлення, як чужий чужому. Але я був молодший з усіх, за тебе старіших, мені потрібно було  тебе зрозуміти, бо я був твій брат.

    Тоді було весілля. Було сестрине весілля. На весіллі родичі є тільки фоном, на якому пишуть два імені – твоє та його.
    І потім – у тебе були твої діти і у мене були мої діти, у тебе була твоя робота і у мене була моя робота, у тебе були турботи, у мене були турботи і у нас у обох не було часу.
    Сьогодні раптом напав якийсь дивний страх – неначе у сні  тебе знову маленьку побачив, неначе заговорив голос крові.  Так багато дружив з чужими людьми, та свою сестру навіть по голові не погладив. Але я є один з  її найближчих і її очі так схожі з моїми.
    Раптом напав страх. Неначе почув голос крові. Неначе почув голос з далини.
 




                67

                *  *  *   

    І раптом починає говорити про своє найдорожче. Неначе весь час якась струна всередині звучала, нікому іншому непомітна, незнана.  Чи не однаково, хто говорив? Але раптом розпочинає говорити про своє найдорожче.
   
    Сьогодні спостерігав симпатії. Сьогодні в мене день симпатій.

    Коли зранку прокидаюсь, можу бачити, що на поличках, як струни, дзвенять книжки, вони  одна другу шукають – звитися, приторкнутися, бути поряд. Вся кімната є переповнена великим щиросердям. У Маяковського є  зранений дух Овода Войнича, але в моїй кімнаті вони сьогодні  розмовляють незвично світло та ясно. Біль Лесі Українки шукає Миколу Островського. Мандрівник Хамсуна тихенько кокетує і збираються всі брехуни з північних земель. Вони брешуть так гарно та захоплено і, коли я  іду через бібліотеку, вся кімната пронизана промінням. Я практично лізу через сітку симпатій. Я, живий, тут лишній, та я почуваю себе добре, вони мене не помічають, але я сьогодні бачу все. Яунсудрабиньш з балкону закидає спінінг на сонце. В коридорі стоять зашкорублі постолики Аннеле Бригадере  і в очах бог Іршового саду.

    Ви милі, які в житті ніколи не зустрічаються, ви ввійшли в мій ранок, в мій ранок симпатій.  Благословіть зв’язки моїх суглобів, бо я теж хочу важко нести!

    Іншого дня  сходи були пусті, але сьогодні я їх всіх бачу – тих, хто завжди були готові подзвонити біля моїх дверей. На першому, другому та на всіх поверхах є багато людей, вірніше було б сказати – то не вони, то є їхнє велике бажання натиснути на кнопку мого дзвінка. Вони один одного не бачать, вони йдуть і йдуть, один повз іншого та через, тихо і радісно, що їх ніхто не бачить. Але я бачу. Бачу квіти, які тобі хотіли принести, але не принесли, фрукти, які хотіли подарувати та не подарували. Бо в байдужості признаються легко, а кохання ховають. Кохання знаходиться в пташиному гніздечку в лісі, сховалося перелякане.
    Але сьогодні великий день симпатій і без перерви дзвенить дзвінок біля твоїх дверей.  Ти його не чуєш?  Твоя поштова скринька є повна листів. Чи ж їх там немає? Тоді ж зрозумій, що сьогодні є великий день симпатій і прийми їх всіх, згадай їх всіх, хто до тебе довгу дорогу йшов та біля дверей засоромився, багато  разів йшов та так і не прийшов.  Чи ти вийшов їм назустріч?  Тоді вийди сьогодні. І скажи: я, людинка, - як мені розділити себе вам, тим,  хто тихенько відносився до мене з повагою?
   
                68 
    Сьогодні той день, коли я бачу випромінювання людей.
    Біля нашого будинку зупинилося таксі. Вийшла дівчина і пішла так, як це вміють робити тільки дівчата.  Коли я сів у таксі, та дівчина ще там була. В очах водія ще був її бант в волоссі, в його ушах ще дзвенів її сміх. Так, вона вміла з ним говорити, такої дівчини він ще ніколи не віз. Вона сіла в машину, як Янів вечір, і була такою короткчасною.  В його руці ще були гроші, що вона дала, але цифри лічильника розсипалися по підлозі. Він їх не збирав та, мабуть, не бачив і того, що я сів до машини. Вона пішла, як мотор з машини, як шина з колеса і ключик стартера плакав.  Я це все так чітко відчуваю в цю мить та знаю, що з цього моменту він стежитиме не за дорогою, а за тротуарами.  Та вже більше не знайде.  І, якщо побачить, то на перехресті за червоним семафором. Такі дівчата завжди з’являються за червоними семафорами. І саме тоді, коли ти знаходишся за кермом.
    І, коли до мене приходять, чи у мене нікого немає, кому признатися?
    - Свій калач я хотів тобі віддати, але його собака з’їв.               
  - Свій капелюх я хотів тобі дати, але вітер мене проніс поряд з тобою.         
  - Соняшники я посіяв під твоїм вікном, але в той рік було сухе літо.
  - Багато років я прошу вітру для твоєї бригантини, ти про це не знав?
    - Тебе я поважав, як пузир на сонці, як нічного метелика в вогні, як сірник на вітрі.
  - Я любив голубів. Їхня пісня, як твоє їм’я, звучить з У.
    -  Що я тобі, бабусю, побажав? Тоді, в останній раз – щоб земля була пухом. Чи тобі стало від того легше?
    - Але тебе мені було жаль. Ти була, як дитинча косулі, я бачив, що в тебе відняли ліс. Та ти не втікла. Своїх дітей ти годуєш молоком з крамниці.
    До всіх вас я залишився на півдорозі.
    Тепер дзвоню біля дверей: своє несказане хочу сказати - як ми колись близько були.
















                69
                *  *  *               


     Якщо ми будемо діяти рішуче, то ми  будемо набувачами. Ми прив’яжемо слону хобіт до хвоста. Тільки не потрібно боятися. В календарі ми можемо викреслити всі імена та вписати нові. І вовків ми зробимо домашніми тваринами, їжаків, зайців, косуль. Ми прийдемо з лісу зі своїми братами дикими кабанами і дятли будуть нашими друкарями. Ми будемо вирощувати мох в своєму волоссі – сірий, зелений та коричневий оленячий лишайник. Добрий день, чорні чорничні та червоні брусничні! Добрий день вам всім, кому соснова смола заліпила бороду!  Якщо ми підемо босими ногами по шишках, ми будемо переможцями. 
    Ти, розумна білочко, ти літаєш, як телеграма, поміж верхівками двох дерев. Ти така неспокійна та жива – ти будеш нашим прапором. Коли ми підемо вперед, білочки майорітимуть над лісом і, коли вийдемо на узлісся, у всіх верховіттях  хвилями  будуть плинути білочки.
    Ми нічого не перебільшуємо. Ми, справді, є ті здоровіші і нашим братам, які не живуть в лісі, тим ми допоможемо. Ми справді є ті сильніші. Наші мускули є коричневі, як боровики, і наші серця біжать гарно, як лісові косулі. З наших очей, коли ми вмираємо, народжуються бурштини.  Наші матері нас навчали очима тільки добро робити – не заздрити, не жалити, не ненавидіти. Наші батьки нас вчили, як  вовку в пащу кулак всунути, щоб він не зміг щелепи закрити.
    Всі, хто насилу тягнетеся, ідіть, ми вам допоможемо.




















                70   
                *  *  *


     Тоді ти показуєш мені зів’ялі квіти і говориш: зів’яли. Неначе в моїй вазі у мене самого ніколи  не було зів’ялих квітів.
     Милий, у тебе такі гарні зуби. Чому ти мені показуєш той зламаний?  Що ви тиняєтеся зі своїми літрами сліз від хати до хати? Що ви йдете до мого порогу зі своїми білими прапорами?  Так, ти кидаєш через свою огорожу на моє подвір’я зів’ялі квіти та розбиті вази.
     Якщо у твого собаки є короста, вилікуй його на своєму подвір’ї.
     Чи тобі потрібно розповідати іншому  про вади твого сечівника? Чи про те, що у тебе гангрена і тобі скоро відріжуть ногу? Що ти мені розповідаєш про гнилу картоплю та про рак в печінці! Тобі хочеться плакати і тобі хочеться плакати дуетом? квартетом?  Можливо стане легше, якщо разом з тобою буде плакати хор?   Ділитися бідою не є півбіди.  Свою півбіду ти навалюєш іншому, у якого вже своя біда  і ось у нього вже є своя та ще й твоєї половина. Чи це ти називаєш любов’ю до ближнього?  І коли ти віддаєш половину йому, і коли він віддає половину тобі, то всеодно  у кожного із вас є одна ціла  біда. То тоді – нема чого бідою ділитися, немає з того нічого доброго. Закрий всі свої знаки мінус в сейфі і тоді нехай ідуть люди.  Ідуть в той день чи в ту маленьку годину, коли ти свої знаки плюс  можеш причепити на груди, як знак пошани. І, незважаючи на те, що це є тільки одна година на тиждень, чи на рік, коли він заблищить, - вийди зі своєї будки в цю єдину.  Зі знаками плюс, як з світлячками в ночі.
     Вадить одно та вадить інше. Така вада та інша вада. У мене тих вад, як бліх у собаки.
     Чи ти хочеш свої вади, як блохи, по світу рознести?

















                71
                *  *  *
   
     Коли вийшов зі своєї будки, я ще не розумів, що світ є неосяжний. Та коли  біг за сонцем три рази по дев’ять років, невідступно та без передиху (щоб тільки весь час залишатися під його промінням!), я зрозумів, що день не закінчується ніколи. І три рази по дев’ять років так само йшов за місяцем, я зрозумів, що ніколи не закінчується ніч. І я зрозумів, що потрібно стояти на місці. День тоді сам прийде і сама прийде ніч до тебе. І нікуди не потрібно бігти і ні за чим не потрібно поспішати, потрібно тільки відчувати ритм дощу та знайти себе самого в цих ритмах.
    Потрібно пізнати ритміку дощу. Канаки сідлають хвилі. Вони беруть дошки, схожі на велику водяну лижу, запливають в океан, повертаються навпроти берегу і, коли йде хвиля, сідають їй на загривок і їдуть на самій верхівці хвилі до того часу, доки їх не викине на береговий пісок. Вони відкрили якийсь ритм, якого не знають інші.

    Яструб стоїть високо в небі, не рухає крилами. Він знайшов якийсь ритм, який його несе.
    Радістю вершника є відкрити ритми коня, ритми верблюда, ритми слона. Такі гарні є ритми антилопи, тільки ніхто не намагався в них проникнути. І, мабуть, що гарні ритми гіпопотама, чи хтось пробував їздити верхи на гіпопотамі?
    Радістю танцюристів є гармонія трьох ритмів: мої ритми, твої ритми та ритми тромбону.

    Це насправді так радісно – шукати в світі ритми. Ритм є творчий. Давно знаю, що неприємна робота в ритмі стає радіснішою, а приємна –  перетворюється в одне задоволення. В одного окраїнного народу в пісні про млиновий камінь  говориться:“Всеодно тебе в в і г р а ю  в білу купу із муки.”
    Навіть  остання дорога та смерть не повинні заважати ритміці:

                “ Хай мруть інші, як мруть інші,
                Я помру на св’ятці вранці.
                Я помру на св’ятці вранці,
                Щоб не заважати праці.”

    Якщо ритми не приходять самі, то – шукай! Через мускули, через нерви, через годинники. Через історію, боротьбу та календарі – я шукаю ритми. Через граматику.  Через орнаменти.
    Ритми, що проходять через, що звучать через.
    Не понад, не кругом, не під. Але ті, що вібрують через.
    Хто їх знаходить і хто їх розуміє, той має спокій на цій землі та щасливе життя.

                72

*  *  *


      Вони є обранцями долі. Дві білі гвоздики біля чорного, як ніч, смокінгу. Два короновані ліхтарі в небі.

    Є так мало тих, чиє кохання неможливо сховати.

    То є ті, виняткові, які стоять високо понад нами. Вони туди не піднімалися, вони того не просили, але якесь диво підняло їх над нами і ось тепер ми їх не розуміємо. Нам так важко прекрасними вечорами, нам так щемно, сумно та тужливо – краса болить тоді, коли вона для нас є недосяжною. Їм є радісно прекрасними вечорами, вони з красою природи є рівні.  Вони є на тій висоті, яку ми не можемо досягнути. То є пісня, яку ми не вміємо співати. Вони гойдаються на якійсь гойдалці, яку ми не бачимо.  То є ритми природи, які ми теж бажаємо виспівати, але їх неможливо виспівати по одному. У нас немає другого.
    Кохання є зрівнювання з природою. На деякий час дається можливість осягнути досконалість. Природа вас бере собі і дає зрозуміти, що колись ви були її дітьми, на деякий час вона бере вас назад, вириває з середовища потертих байдужістю людей. Вам дається тваринна чутливість та божа свобода.
 
    Те неможливо висловити, що це є за мішанина в них: він - самець – переможець і вона - довірлива самка, але в їхніх очах людська ніжність та дбайливість людської дитини в кінчиках пальців. Вони є небачено вродливі, бо їхні відносини неможливо сховати.  Вони грають відкритими картами і перемагають нас. Вони є єдині, хто виграє відкритими картами. Вони дозволяють собі бути інтимними в нашій присутності(чого не можемо ми), але ми пробачаємо їм. Їм не соромно.  Вони є сліпі та глухі по відношенню до нас. Вони нас не бачать, не чують і не відчувають. І все-таки – ми їм пробачаємо. Бо вони є надією того, що, можливо, і ми колись...  Можливо, і ми також...










                73
                * * *


    Мені дуже подобається мій  друг. Вам вона може не подобатися.
    Вона є мій друг, ми народилися на одному світі.. Ми говоримо на одній мові, те, що ми говоримо, те неможливо перекласти.  Те, про що пишуть письменники, є далеке передчуття того, про що говорить мій друг.
    Ми є черевики, кожний на своїй нозі. Коли я кульгаю, то вона не дозволяє коліну повернутися в одну сторону.  Я є одне око, вона є друге око. І, доки вона косить(іншого разу їй подобається це робити), я на той час дивлюсь прямо, дивлюся за обох. Коли я чищу цибулю, то вона плаче разом зі мною.
    Я є її собака. Коли вона вполює качку, я пливу за нею. Коли вона їсть ковбасу, вона знає, що в мене  тече слиня, вона мене не забуває.
    Ми є друзі – близнюки. Коли в неї болить вухо чи зуб, чи серце, вона попереджує мене, щоб я беріг свої.
    Коли моя рука когось ударила несправедливо, то вона йде і просить пробачення у її руки.
    Я є її печатка. Вона дихне на мене теплом свого подиху  і стукне у кутку своєї метрики. Я засвідчую її народження та її підпис у паспорті. Без мене її папери є недійсні.
    Ми є друзі – близнюки. У матері - дружби ми народилися обоє одночасно. І в це майже неможливо повірити.






















                74
                *  *  *

        Перемотуємося з клубка в клубок. Мати перемотується в дітей. І раптом закінчилось життя  - клубок перемотався в інший клубок. Бачите той самий більший в кошику для ниток – то є мати, що перемоталась в дочку,  та батько, що перемотався в сина. Бачите той великий клубок – все йому замало! Як  сестра на нього мотається та бабуся на нього мотається і самі стають меншими. Бачите той великий клубок, як він на себе перемотує ту дівчину. Вона стає маленька та полохлива і перемотується з свого клубка до його покірно і неначе така, як ощасливлена.  Коли великий клубок росте ще більший, він перемотує в себе подругу (як по - іншому це можна висловити?), дружину,  другу дружину, ще одну подругу, ще одну дружину чи подругу - ось це і є оте велике перемотування.
    Так само часто є навпаки – отой рожевий клубок, великий, як м’яч, перемотав у себе багатьох чоловіків.

    Ідуть повз люди парами, обоє неначе й однакові, та якщо добре придивитися, -  ідуть поряд два клубки – один є великий, а другий маленький, ідуть повз, перемотуються і це називають по-різному: принесенням себе в жертву, догідливістю, порозумінням, дружбою чи коханням.

    Справжнє кохання є як перемотування з одного боку в інший  та навпаки. Так місяць перемотується в сонце і сонце перемотується в місяць. 

    Коли я тебе бачу в черзі біля петлі сітки для покупок, ти стаєш меншою  і меншою.  Із – за всієї черги хліба щоденного, від тебе  відмотує твій чоловік, твій син, твій друг, твій коханий егоїст. Я навіть не знаю, коли буде премотування назад.
   
    Хто кого перемотує  ночами кохання?  Хто бере і хто дає? Один клубок є гарний, як Донжуан. Цей гарус є Рутиня, а той гарус є Литиня. Анниня в мене перемоталася минулої ночі.

    Другий клубок є перемотаний та змотаний до серцевини.
    Три роки мотала Марта, 20 метрів відмотала Берта, ризикнув з Алмою – залишилося ще п’ять метрів. Назад отримав Дулю. Вона тепер є моєю коханкою. Моя жінка з жінок Дуля.
     Також тебе, дівчинко, відмотали  малу-малесеньку, майже до серцевинки.  І, коли ти, така маленька, стала замерзати, інший клубок тебе в свої нитки замотав знову, теплу та велику. Та кожен клубок десь є егоїст, також і цей, через деякий час розпочне тобі нагадувати, що він з тобою зрівнявся.  Тоді, ти мила, заради спокою дозволиш, щоб тебе назад  відмотали трішечки.
                75      


 Йому стало тебе жаль і він знову перемотався  та з тобою зрівнявся. І так весь час тобі потрібно розуміти, що він тебе жаліє. Бо він приніс себе в жертву і віддав від себе половину. Але від тебе просив все.  Так вже багато клубків паруються.  Все залежить від того, як кожен клубок вміє себе поставити. Великий клубок рахує так: моя половина є більша, ніж її цілий.  Він, мабуть, не знає, що на жертовному алтарі цілий маленький є набагато коштовніший, ніж половина великого.
    Я був перомотався і став таким маленьким, що мене вже майже й не було. Тоді малесенький Клубочок  перемотався в мене – не  на четверту частину, не  на половину, а майже весь до кінця. Він сам став таким малесеньким, а я -великим. З того часу ми часто перемотуємося, намотуємося, зрівнюємося і знову перемотуємося.
    Коли це є само по собі зрозумілим, то тоді це так гарно.   
    Сонце котиться по небу і я знаю, що воно теж перемотується з якогось іншого клубка. Бо у Всесвіті панує великий Клубковий закон самозбереження.
    І  коли я все це прочитав своєму клубочку, то він сказав:
- Ти  ж обманюєш. Ти ж є великий футбольний м’яч, що замотався в нитки.
























                76
                *  *  *      


     Хо, хо! – ну, хто це тоді там вже буде?  Я дивлюся, як Вона з кожним днем стає все щасливішою. Вона йде щаслива, як гарбуз. Спочатку Вона квітла, як гарбуз, і я сміявся, що той поет, який  жінку порівняв з гарбузом, зовсім не був дурнем.
    Хо, хо! – ну, хто це тоді там вже буде? Можливо, маленькі гарбузенята? Я сміюсь та в мені все від радості аж тремтить та дзижчить, як у того джмеля, що вивалявся в пилку гарбузових квітів. “Жжумм!”
    Хо, хо! – Тепер я годинами сиджу на грядках та спостерігаю за гарбузенятами.  У кожного є свій характер і кожен росте по - своєму.  Один круглий, неначе молока напився, другий – довгенький. Один такий в зморщечках, неначе тільки народився та перекричався, другий рівненький, без єдиної бородавочки –  банальний.   Вчора у того  там  ще не було зеленої смужечки та сьогодні – бачиш, вже тільки - тільки відчутно пофарбувався.
    Раніше я не помічав, як світ росте. Тепер дивлюсь – навіть невинна маківка свій пуп’янок відкриває та в своїй жіночій яскравості фарб про зачаття мріє. Через три дні, ще пишна та гарна, та потім починає потроху в’янути, опадати і чашечка всередині починає набухати горда та велика, як футбольний м’яч, що попав у ворота.
    Та вона з кожним днем стає все щасливішою. Хода ставніша та поважніша. Також важча. Мені здається, що вона саме тепер по справжньому зрозуміла, що це таке є сила тяжіння Землі.
    Під землею наливається рання картопля. Ми її кожного літа в перший раз варимо перед днем Ганни, зараз вона ще набухає та квітне.  Я раніше ніколи не думав, що й в цвітінні картоплі  є свій сенс та своя сила, але ж я це спостерігав, як диво. Я забрів у борозну і відчув: картопля під піском наливається та кроти ребра розправляють.
    У поросят рильця брудні від мішанки, і ті сплять під повіткою та ростуть від сонця й кропиви.  Останні дні липня лопаються, як горохові стручки, товсті та перезрілі.
    Раптом я зрозумів, що світ є круглий. Маленький, кругленький  помідорчик виростає великим круглим помідором. Змінюються тільки колір та розмір.  Глобус є круглий, як земля, і земля породжує все подібне на себе – так само, як мати.  Багатий та круглий оберемок кидають на копицю, круглу причешуть та пригладять її.  Круглою є краплинка материнської крові та круглою є дитяча сльоза.  Море кидає круглу хвилю, такі ж круглі хвилі біжать назад.
    Пильне та кругле є око безсмертя.
    Я спостерігаю, де Вона ходить.  Вона шукає ті почінці та фрукти, що ростуть, у яких лопаються шкірка та шкарлупка. Картоплю в полумиску вона вибирає саму розсипчасту, у якої шкірка відлупилася та мерехтить. Якщо над

                77
яблунею крутяться оси, то яблука вже є солодкі та потріскані, ось там під
яблунею я Її  й знайшов...   
    Ціле диво є голівка капусти. Як вона тріскається, як вона не може розрахувати силу свого пуп’янка. Обніме з листям, закутає та притягне, але в середині набухають та тріскаються сотні листочків, сотні утримувачів.
    Восени, коли капусту в бочки будуть утоптувати, народиться маленьке хлопченя. Благословіть його гарбузи, поросята та бочечки з пивом, маки та яблука потріскані, - він буде вашим братом.




































                78