Тому, к кому я никогда не вернусь...

Моє ти місто Кривий Ріг,
По твоїм вулицям із пилу
Так мало сходжено доріг,
Так мало знаю я про те,
що коїться в тобі в цей час
і скільки хто щасливих днів
прожив…з сльозами на очах
в твоїх обіймах. Я не знаю,
 чому назвали тебе так,
чому вірші й пісні складали
без рими, без думок, не в такт
і навіть іноді з нудьгою…
не проживу життя з тобою,
не буду тут квітки збирать,
що може й пахнули росою
багато літ тому назад…
любити буду Барселону
і жити в Києві. Мабуть,
не буду падати додолу,
коли твоє ім’я назвуть.
Ми будемо з тобою рівні,
Доки тебе не роздеруть
Словами про ранкових півнів,
Про сонечка твого красу…
Не відрізнити твоє сонце
Від сонця інших міст та сіл,
Бо іноді занадто хмарно
І дощ закрив той небосхил,
Що зветься кимось ще блакитним
Та згодом зовсім посірів…
Чому ж ти плачеш, рідне місто?
Не плач, не треба, не журись!
Тебе ще буде хтось любити
Хоч за одну яскраву мить…
Та вже, мабуть, не я…Пробачте.
 Занадто пролила я сліз
Разом з дощем, найкращим в світі,
Що зранку ходить по дахах,
Що позбирав краплинки сталі
По нерозрізнених думках…
Чи ми з тобою інші стали,
Чи болю вже нема в очах –
Ми віддамо його з сльозами…
Тож не журись, бо марно все це
І не соромся – плач продовж,
Бо тільки тугу множиш в серці…
Мій Кривий Ріг, люблю твій дощ.