Метаморфози

Я кохаю тебе. Ти мене не кохаєш. Я страждаю. Та, з рештою, що з того? Кому ті страждання потрібні? Мені – ні. Навіщо псувати свої нерви? Тобі – звичайно, не потрібні. Ти навіть не знаєш про них. Ти питаєш: “Ми з тобою друзі?” Я відповідаю: “Так.” А що ще я можу відповісти? Не вороги ж... Хоча іноді мені здається, що я тебе ненавиджу. Але це тільки так здається. Бо це – неможливо. Адже ж ми з тобою друзі. А хіба можна ненавидіти друзів? Ні, їх люблять. Тож я тебе люблю! 
 
Ти кохаєш мене. Я тебе не кохаю. Я знаю про твої почуття, але не можу нічого вдіяти. Бо ти для мене лише друг. Ти страждаєш? Як я тебе розумію! Ще нещодавно я була такою ж. Ти кажеш: “Давай зустрічатись!” Я дивуюся: “Ми ж і так зустрічаємося мало не щодня...” Раптово я бачу смуток у твоїх очах. В мені прокидається жалість. І в хвилину слабкості я ніжно торкаюся твого обличчя: “Не сумуй. Я ж люблю тебе...”   

Я кохаю тебе. Ти теж мене кохаєш! Я щаслива! І ти теж. Ми – пара!